Нам немає в чому каятися?

В нашому суспільстві, яке щойно пережило сутінки державного примусового атеїзму, сутність посту часто-густо зводиться до дотримання чисто зовнішніх приписів, а деякі люди ототожнюють піст тільки й виключно з пісною їжею. Розповсюджено навіть теорію, що пости є «гігієнічними заходами» заради «очищення організму від шлаків». Мовляв, давні люди краще за нас знали, як чергувати різні дієти. То ж харчується багато хто з наших християн капустою або тою чи іншою (в залежності від достатку) рибою й почувається від цього благочестивішим. А грішниками вважає всіх тих, хто не так суворо поститься, зокрема, католиків.

І ось що сумно — сумно і дивно. В нашому повсякденному спілкуванні майже неможливо вирізнити серед безбожників людей віруючих, які суворо виконують Заповіді Божі та церковні приписи щодо постів. У цих приписах, однак, йдеться не тільки про їжу та молитви, але й про стосунки з ближніми, про щире, душевне прощення гріхів інших людей. Усі християни знають, що попереду Свято свят, до якого необхідно як слід приготувати свою душу, між тим, на кожному кроці зустрічаєш ту саму грубість, безпардонність, безпричинну агресивність. І кожен додає до цього неподобства свою частку.

Піст — то традиційний час прощення чужих гріхів, час каяття в своїх власних гріхах. Але якось так воно виходить, що ми не дуже схильні до каяття, до визнання своїх історичних або нових гріхів — ні політики, ні партії (навіть ті, що пов'язали себе з православ'ям), ні церковні діячі. Зате кожен звинувачує всіх навколо себе — й у піст, і в свята. Якщо колись ми захочемо-таки покаятися один перед одним, то, мабуть, не вистачить попелу, щоб посипати наші грішні голови.