Внутрішній горобець
Слово — не горобець. Не злічити, скільки разів нам це доводилося чути. Дійсно, небезпеки від горобця жодної, хіба що налякає, коли випурхне раптом із кущів увечері. Зі словом — тим самим, яке дуже хочеться спіймати, заштовхати назад, туди, звідки воно вилетіло, стерти його з пам’яті тих, хто його чув, щоб воно покинуло їхні голови, вуха, витягло за собою породжені ним прикрість, роздратування, образу, — ось із цим руйнівним, як зграя бомбардувальників, недоречним і непродуманим слівцем усе набагато гірше. Шкода, завдана ним, невиправна, наслідки тривають довічно. Вибачення не приймаються. Самобичування смішить. Смерть від сорому не зараховується. Об’єм холоду у Всесвіті збільшується, ентропія росте неконтрольовано, стосунки перетворюються на тортури.
Скільки разів перед тим, як ляпнути невиправну дурницю, чули ми всередині тихий, невпевнений голос: «Не треба... може, не треба?..» — і скільки разів це звучало як «ой, не треба було!» після того, як бомба вже вибухнула? А скільки разів те, що ми мали би сказати самим собі перед тим, як розкрити рота, ми отримували від інших — тих, кого наше патякання поранило гірше за отруєний кинджал?
Вміння говорити — дар, звісно, безцінний. Чомусь природа при цьому не подбала, щоб кожному до балакучого язика доклалося достатньо мізків, аби говорити потрібне у потрібний час. Ось був би у кожного свій вбудований нагадувач, отакий внутрішній горобець, який би перед тим, як розкриєш рота, дзьобав тебе зсередини по довбешці, по макітрі, по кумполу: «Мовчи! Мовчи, ідіоте!» або «Дядюшка, вам лучше молчать!» (А. Чехов) — яким прекрасним було б життя!
Так, звісно, вилетить — не спіймаєш. Але сказане дивним чином лишається при тобі, на тобі незмивним тавром авторського права. Дурні та злі слова обліплюють нас із кожним роком усе грубішим шаром, віддаляючи від тих, хто нам любий. Радий би в рай, та гріхи не пускають.
Мораль у цьому така, що всім необхідно терміново увірувати в реінкарнацію і замість закону Божого ввести вчення про перевтілення душ. Розказувати дітям, що ті, хто не стежить за язиком, у наступному житті народжуються горобцями. Яких ніхто не ловить, бо вони на фіг нікому не потрібні.
А ким народжуються ті, хто пише дурниці замість того, щоб їх казати, страшно навіть уявити.
