Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

«Магніт» для притягування всього розумного»

Заочний діалог Лариси Івшиної з друзями та співтворцями «Дня» — з нагоди 22-річчя перебування на посаді головного редактора
17 січня, 2019 - 19:41
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

13 січня 2019-го виповнилося вже 22 роки, як Лариса Івшина стала головним редактором «Дня». Від самого початку роботи одним із її імпульсів було — створити «магніт» для притягування всього розумного, що є в українському суспільстві. Тих людей, як каже Лариса Олексіївна, котрі звикли дивитися «за горизонт» і живуть не тільки сьогоднішніми потребами. Звісно, це дуже складна робота, тому що «велика технологічна революція» крім безумовного позитиву привнесла і великий ефект «інформаційного хаосу». «Утім, ми завжди казали, що треба мати гарне налаштування, щоб вас почули. Щоб ви змогли «достукатися» навіть в умовах мегаінформаційного шуму. Це наше коло експертів — відповідальне, освічене — через це і почуте», — переконана головний редактор «Дня». Але ж потрібний і зворотній зв’язок. Тому час від часу такі «дні газети» ми використовуємо як нагоду поспілкуватися з нашими читачами, експертами, авторами — співтворцями «Дня». Цього разу цікавих питань від учасників нашого «клубу» надійшло так багато, що відповіді на них будемо давати частинами. 

«МИ ЗАПОЧАТКУВАЛИ СТОЛІТТЯ ГЕТЬМАНАТУ СКОРОПАДСЬКОГО»

Вадим РИЖКОВ, власний кореспондент «Дня» з часу заснування газети, Дніпро:

Кожна книга в бібліотеці «Дня» — завжди подія. Можете сказати, чи є вже задум наступної книги? Про що вона буде?

— Обриси майбутньої книги вже проглядаються. Усі попередні ми здобули власне з «тіла» газети — це «живонароджені» видання. Але чи правильно сьогодні сказати про те, якою буде назва книги і про що вона буде? Я, звісно, знаю, але думаю, що треба трошки розігріти апетит. Має визріти атмосфера.

Ми не відійшли і не відійдемо від попередньої книги — «АVE» супроводжуватиме нас у новому році. Думаю, буде правильно сказати, що, завершивши 2018-й, який ми присвятили 100-літтю Гетьманату Павла Скоропадського (книгою і самим фактом громадсько-політичної дії), — від газети у той час, коли держава мовчала, ми започаткували століття Гетьманату Скоропадського. І ця правда обов’язково до українців прийде — і про втрачену історію, і про знищену, забуту, зневажену свою аристократію, і про необхідність повернення її всій нації. Гадаю, що цей час настане.

Радою наших авторів, консультуючись з Ігорем Сюндюковим та істориками, ми також сформулювали, чим є рік 2019 для газети «День». Ми пропонуємо цей «порядок денний» і для суспільства — іти шляхом глибинної самоосвіти. Основна тема — Злуки. А точніше, спроби Злуки сторічної давнини. Адже вона по факту не відбулася. І не відбулася й у відродженій Україні. Всі наші книжкові проекти, і сама газета зокрема, були спрямовані «дорогою», яку я називала так: попереду європейської інтеграції повинна йти внутрішньоукраїнська. Може, хтось за нами не стежив, але від початку існування газети, а потім за 16 років від виходу першої книги «Україна Incognita» її промоцію ми робили «від хати до хати»: від університету до університету, від Сімферополя, Севастополя до Донецька, Франківська і Мукачева. І так, тільки на 17-річчя мого редакторства порахували, що я за час своїх поїздок вісім разів об’їхала земну кулю за кількістю кілометрів. Якщо порахувати до цього часу — думаю, ще кілька кіл додасться. Це така практична робота. Тож перший пункт — спроба злуки і повернення до абсолютно необхідної роботи, яка має бути зроблена самим суспільством, його відповідальними громадянами.

Наступні пункти — дуже важливі постаті в українській історії — духовній і культурній. 250-річчя Івана Петровича Котляревського, до якого я маю глибинний інтерес і велику симпатію. Ще в дитинстві «Енеїда» для мене стала проривом, тому що, крім усього іншого, я захоплювалася легендами і міфами Давньої Греції, які щасливо опинилися на нашій скромній етажерці. До речі, дуже шкодую, що докладно не розпитала маму про те, як зібралася наша бібліотека. Адже моїм читанням ніхто не керував. Я сама за своєю інтуїцією обирала, але там були дивовижні книжки. За Котляревським — 200-річчя Пантелеймона Куліша. Непрочитаного, неосмисленого. І це не тільки «Чорна рада», хоча «Чорна рада» для мене насамперед дуже важлива. До речі, ми видали його «Зазивний лист до української інтелігенції» та чотири «Листи з хутора» у серії «Бронебійна публіцистика». Також 2019-го ми відзначаємо 100 років від дня народження історика-сходознаця Омеляна Пріцака та історика Івана Лисяка-Рудницького і 450-річчя Люблінської унії 1569 року.

А з новітньої історії ми єдині, мабуть, хто здатен поставити питання про 20-річчя президентських виборів 1999 року. Їх я абсолютно аргументовано вважаю Рубіконом, який ми не подолали. І з якого наша історія зробила небезпечний ухил від дороги «норми». І зрештою призвела до втрати територій, великих жертв, війни, розрухи, біди для людей...

Така постановка питання — це взагалі робота для потужного інституту, яка можлива в сьогоднішніх реаліях тільки тому, що в «Дня» є читачі, експерти, автори, які збагачують нас, як річку струмочки.

«ТРЕБА ЧЕСНО АНАЛІЗУВАТИ ВСІ КРОКИ, ЯКІ ЗРЕШТОЮ ПРИЗВЕЛИ ДО ЗАНЕПАДУ»

Iгор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт із питань оборони та безпеки:

— Історичний досвід свідчить, що у важкі часи державні лідерство і професійність, а також мінімізована відстань влади від пересічних громадян дають величезний шанс державі вистояти та зміцнитися. Які, на ваш погляд, шанси втратила Україна 22 роки тому і чи залишилися вони зараз?

— Справді, відхилення дуже серйозне. І почалося воно ще на початку 1990-х, бо я вважаю, що все-таки три роки відродження ми мали. Це певним чином пов’язано з фігурою першого президента Леоніда Кравчука, про що я написала у своїй невеликій рецензії на вихід його нової книжки. Його три заслуги — це були кроки державника: Біловезька пуща, заборона Комуністичної партії і похід на другі й останні демократичні вибори. На цьому відродження, в принципі, закінчилося. На що немало вплинуло нерозуміння демократичними силами історії, у якій вони живуть. Звісно, людям, які прожили з Рухом бурхливе відродження Української держави, часом буває болісно від такої спроби аналізу. Але треба бути чесними і намагатися аналізувати всі кроки, які зрештою призвели до втрати цього шансу. Бо коли Кравчук, піднявшись над своїми партійними інтересами, вийшов із Комуністичної партії, хоча був секретарем з ідеології, йому не було на кого спертися в суспільстві. Він, природно, запропонував Руху стати його опорою. На що вони гордо відмовилися від участі в уряді й від прем’єрства для Чорновола. Звісно, наслідки цього були дуже драматичними. Натомість Рух підтримав «двома колонами» на президентських виборах 1999 року Кучму, чим фактично знищив на правому фланзі шанси Євгена Марчука. Неосмислення цієї помилки втягнуло всіх у «трубу» турбулентності, яка «винесла» Ющенка — дуже привабливого зовні й абсолютно не готового до державної роботи на поверхні.

Помаранчевий Майдан створив колосальний шанс для прориву. Тому що щирий народ із силою вийшов підтримати того, хто їм здавався найкращим. А тут уже велика відповідальність нашої інтелігенції і преси, які сформували абсолютно неадекватне бачення і цієї людини, і цієї команди.

Мені, певно, можуть сказати, що в мене є «конфлікт інтересів». Але я своїм, можна сказати, 20-річним служінням у газеті довела, що якщо і є конфлікт інтересів, то тільки в тому, що я не все можу сказати. Що я себе постійно штучно стримую, щоб не сказати значно більше. Я ніколи не використовувала ту інформацію, яку мала, поза межами етично можливого для себе. Але цей шанс 1999 року нам довго ще буде згадуватися. У 2004 році люди про нього не згадали. І політики, еліта, медіа їм не нагадали. Вони зробили вигляд, що цього не було. І тоді почали примножуватися потенціали майбутніх помилок і проблем. Я завжди кажу: коли починають обирати із двох зол, то потім виходить — із двох кошмарів. Велика свара, яка почалася в помаранчевому таборі, страшенно втомила всіх. І знищила шанси на прорив, тому що саме тоді повернення до кроків, які зробили країни Балтії й Польща, були для нас вірогідними. Але з цього шляху збилися, почали ділити владу і знищили всю велику довіру.

Потім Янукович — як відтермінований «платіж». Тому що він-то з’явився на горизонті завдяки Кучмі, який отримав його підтримку в донецькому регіоні на виборах 1999 року. І потім був «запущений на орбіту». Чвари у помаранчевому таборі просто зіграли йому на руку. Коли зараз усі проклинають Януковича зранку до вечора, то це виглядає маскувальним жестом, щоб відвести суспільство від глибокої розмови про справжні причини, які призвели до трагедії другого Майдану.

«МОРАЛЬНА Й ІСТОРИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРСОНАЛЬНО ЛЕЖИТЬ НА БАГАТЬОХ ЖУРНАЛІСТАХ»

— На кожному з цих шансів була «розвилка», де можна було повернути трошки ближче до «дороги світла» або знову «залізти в хащі» й ходити всі ці роки по «болотах». Дезорієнтоване суспільство не саме по собі часто так робить. А зокрема і тому, що домінантні тренди в медіа не дозволяють роздивитися цю дорогу. І моральна відповідальність, й історична персонально лежать на багатьох керівниках холдингів і на багатьох журналістах, які, відзначені різноманітними «брязкальцями» від тих же власників, опосередковано і через міжнародні структури дуже часто їм творили іміджі. Але насправді тепер їм колективна «відзнака» — оця вся руїна, яка є в країні.

Тому наші втрачені шанси і наші повернуті шанси кожного разу полягають у тому, наскільки твердо ми слідуємо своїм проголошеним цінностям і яку країну ми хочемо створити. Чи ми цієї «карти» дотримуємося, чи ми постійно створюємо тільки ілюзію просування до Європи.

Але зараз, коли виникла реальна військова загроза Росії, ті небезпеки, про які ми «маякували» суспільству, стали настільки очевидними, що дійшло навіть до найбільш «забетонованих» голів те, про що попереджали на початку 1990-х старі табірники: Росія — наш історичний запеклий ворог. Чому? Нерозділена ідентичність. Отже, що потрібно було зробити? Саме те, що я написала в передмові до нашої першої книжки у 2002 році: Найбільша проблема наша — ідентичність. Треба її негайно зміцнювати. І внутрішня інтеграція. І вирощування якісного громадянина, і творення якісної еліти. Великий процес, велика робота. Можна було її зробити? Можна. На маленькому клаптику, лабораторним дослідом, працею всіх журналістів «Дня» ми показали: це можливо. І ми виростили оце Дерево проектів, плодами якого запрошуємо скористатися всіх. Тому що поки держава нам не здатна забезпечити цього перенавчання.

Ось такі шанси. Вони складні. Люди хочуть мати «чудесну кнопку»... А я бачила завжди найбільшу небезпеку в тому, що наш умовно «хворий» оточений натовпом «шаманів із бубнами» і з медійними «барабанами», які не давали допуску справжнім лікарям. А лікарі стояли збоку і витирали сльози, бо не могли допомогти своєму народові. До речі, з політтехнологічними «бубнами» так само.

«АТМОСФЕРУ ВІДВЕРТОСТІ МОЖНА СТВОРИТИ НА ОСНОВІ ЗНАНЬ І КУЛЬТУРИ»

Дмитро ПЛАХТА, випускник Літньої школи журналістики, власний кореспондент «Дня», Львів:

— Чи готові сучасні українці до відвертого діалогу між собою про самих же себе? І чи до снаги саме українським медіа стати платформою для цього діалогу?

— Відвертість — не найбільша наша чеснота, на жаль. Цьому є багато пояснень. І зокрема «конспірація» українців, які жили завжди в умовах величезного тиску. Але все одно являли світові дуже сильну публіцистику. Та, яка творилася в тюрмах і за кордоном. І коли настав момент — її потрібно було взяти найперше і нею скористатися. Ми ж невипадково свого часу робили круглий стіл про інтелектуальну спадщину української еміграції (див. «День» № 75 від 27 квітня 2012 року, відео доступне за посиланням)

Те, що українці не могли сказати тут, було сказано там. І якби українці на рівні держави зробили це вчасно, то наш світогляд дуже зміцнився б. Бо це інша проекція, інша оптика й інші дзеркала. Я, до речі, завжди рекомендую виступ Ліни Костенко у Могилянці — «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (текст якого «День» перевидав у серії «Підривна література»). Вчасно поставлена оптика не дозволила б такої кривизни.

Тому що відверта розмова — про що? Про незнання? Заповнити своїми міфами і якимись викривленими баченнями інформаційний простір — це відбувається весь час. І тут свобода слова працює проти самої свободи. Нам потрібно було наповнити простір свободи новими знаннями про себе. Новою якістю, новим переосмисленим баченням культурного процесу.

І навіть супровід процесу — отримання Томосу — не повинен бути тільки розмовами про історичний шанс. Газета зробила настільки багато — від книги «Апокрифи Клари Гудзик», «Сила м’якого знака» до «Повернення в Царгород» — для того, щоб гуманістично збагатити суспільство, щоб було про що говорити. Томос — це не тільки політичний акт. І не тільки піар для Президента. Це справді дуже великий історичний поворот. Щоб він став для нас життєво осмисленим, необхідним, це треба все готувати журналістам. Щоб готувати журналістам, треба самим готуватися. Літня школа «Дня» для чого? Щоб готувати дорогу. Але ж навіть із хороших вишів до нас приходять не найгірші студенти, які виявляються поза дискурсом. Або в ньому тільки тоді, коли там є кілька викладачів — десь одинаки, прекрасні подвижники, які стимулюють студентів читати газету «День», аналізувати, робити обговорення наших книжок. Щастя в тому, що їх стає дедалі більше.

І ми завжди кажемо про себе як про щасливих сізіфів, тому що реально бачимо, що ми «тектонічну плиту» посунули. Можливо, потім вона піде легше, але поки що я сама бачу: вона зрушилася з місця. З того намертво закріпленого, забетонованого люка, де було закрито все світло знання.

«ЗАРАЗ САМЕ ТОЙ ЧАС — ЗРОЗУМІТИ, ЯК ТРЕБА СТАВИТИСЯ ДО СОФІЇ...»

— До речі, я часто згадую, як ми ходили з Сергієм Борисовичем Кримським у Софію Київську. У нашій першій книжці вийшла його лекція, яку ми потім повторювали, — «Ефект високого неба». Мені дуже багато сил дали ці думки. Сергій Борисович наводив приклад: у нефах храму є несправжні вікна, закриті. Чому це було зроблено? Будівничі в той час, тисячу років тому, вірили, що темні сили думатимуть, що це вхід, будуть колотитися в них і не потраплять усередину. Був такий маневр. Просто за правилами військового мистецтва. Розуміючи, що на такий храм — Софію, охорону Мудрості Божої — буде чигати багато темряви.

І другий його філософський погляд: Київ, Софія були сильні тим, що люди вірили — праведники у темницях «добувають» світло і екстраполюють його нагору. Тому там теж є спеціальні отвори для проходження світла. Таке важливе спостереження: інколи це добувається десь у темряві, екстраполюється зусиллями нагору. Перемагаючи темряву. Мені так шкода, що люди інколи закривають не тільки очі й вуха, а й душу до того, щоб слухати саме те, що найбільш потрібно. І, до речі, зараз саме той час — зрозуміти, як треба ставитися до Софії...

Тому все, що ми говоримо про медіа і платформу, має бути на основі дуже якісної освіти — за консервативними дуже хорошими зразками. Я думаю, не треба якихось особливих реформ освіти, крім того кращого, що досягнуто у світі. Навіть раніше це було: класичні університети повинні мати хорошу бібліотеку, обсерваторію і ботанічний сад... Це умови для вирощування розвинутих людей з естетичними смаками. Які зможуть створити й атмосферу відвертості на основі знань і культури, а не дикості й безкультур’я.

«Я НАЗИВАЮ БІБЛІОТЕКУ ГАЗЕТИ «День» КНИГАМИ ПЕРШОЇ НЕОБХІДНОСТІ»

Анна ДАНИЛЬЧУК, проректор СНУ ім. Лесі Українки, блогер «Дня»: — Яких книжок і авторів, на вашу думку, бракує сучасній Україні?

— Мені дуже подобається, коли видається багато книжок, тому що я пригадую часи книжкового «голоду» і дефіциту. Проте той час мав у собі один позитив. Він підкреслював велику цінність книги, її затребуваність. До речі, самвидав теж працював на це. Тоді самвидав і цензура виробляли сформоване бачення — що найкраще, що треба читати в першу чергу. Ясна річ, що я читала дуже багато мемуарної літератури, усе, що було звільнене з підпілля, усе, що стосувалося нашого визвольного руху, ГУЛАГів і усього, що було там, у «темряві», де ці праведники екстраполювали нам «світло», яким ми не скористалися. У той же час почала наростати лавина популярного чтива різного штибу. І тут усе залежало від сформованих культурних смаків, від виховання. Що кому потрібно найперше. Звісно, були в мене періоди, зокрема такий важкий рік, коли я за тиждень прочитала 10 детективів, таким чином розвантажуючись.

Але найперше моє читання — це була історія. Після «Лиса Микити» одразу — історія. Вся, доступна на той час. І Шекспір, про якого я кілька разів розповідала, як мене поставили на місце його історичні хроніки. І які я зробила з того дуже правильні світоглядні висновки. Про що можна сказати так: неважливо, скільки ти книжок прочитаєш, важливо, наскільки ти здатний хоч щось осмислити і зробити з цього практичні висновки. Як розповідав Богдан Гаврилишин, член Римського клубу, в дитинстві в них у хаті був лише «Кобзар» і Біблія. Це не завадило йому виробити велику жадобу знань і великі горизонти.

А ось наші книжкові «розвали», які ми помилково називаємо книжковими форумами, крім позитивів, приносять і в так хаотичне суспільство ще більше хаосу. Тому що там ніколи немає домінант, акцентів на ті книжки, які для України в сьогоднішньому її стані є визначальними. І на тих лідерів думок, які нам по-справжньому потрібні, а не заїжджих «поп-зірок». Я в цьому випадку називаю Бібліотеку газети «День» книгами першої необхідності. Після яких, коли ти маєш упорядкований світогляд, як російський поет сказав: «На мысли, дышащие силой, как жемчуг, нижутся слова» — на сформований світогляд нанизуються без ризиків додаткові знання, бо є сформована особистість. А коли «пустоти» заповнюються без розбору, це нагадує незбалансоване харчування. Те, чим людина себе «фарширує» інформаційно і книжково, має великий вплив на її якісне проживання свого часу.

Якщо ідеться про конкретні поради, то я не можу всім говорити про свій досвід, бо він був дуже особливий, породжений часом. Зараз, можливо, трошки інакше. Але все-таки треба найперше розуміти свою країну. А розуміти її можна, читаючи не лише вітчизняних авторів, просто є певні світові авторитети. І коли до мене хтось приходить і каже: «Знаєте, я два роки тому подарував вам свою книжку. Дайте мені негайно звіт, чи ви її прочитали», — інколи буває соромно сказати: так, звісно, треба було бути чемною, але я не завжди встигаю прочитати тих авторів, які як люди не викликають у мене такого інтересу, щоб я розуміла, що в них таке щось є, що я мушу все відкласти і читати це. В той час як я, наприклад, ще досі не прочитала «Дон Кіхота»... Я дуже вдячна своїй школі, неймовірно вдячна, що в радянський час мені дозволили вирости нерадянською дитиною. Але я хотіла б мати набагато кращу освіту. Це не залежало від них. Вони самі були обмежені в усьому. І те, що в цьому обмеженні вони дали надмір, для мене велика розкіш і здатність самій «добувати» потім знання. Знати свою країну, розуміти світ. Бути самій собі цікавим співрозмовником.

«МЕРЕЖІ НЕ МОЖУТЬ ЗАМІНИТИ КНИГУ»

— Треба сформувати смак до читання. Треба дати розуміння того тонкого щастя. Мережі не можуть замінити книгу. Електронна інформація не може замінити відчуття справжньої газети і справжньої літератури, справжніх цінностей. Вони повинні сусідувати. В цьому я теж завжди орієнтуюся на краще в Британії сама і всіх інших до цього закликаю. Коли в нас постійно говорять про те, що паперові газети загинули, вони, звісно, можуть загинути, якщо народ їх не хоче, постійно творить «кисле середовище». А Тереза Мей каже, що вони в Британії захищатимуть пресу, бо це частина їхніх цінностей і традицій, вона повинна жити. До речі, я бачила недавно гарне фото: Вселенський Патріарх Варфоломій їде в поїзді і читає паперову газету. У такому світі все на своєму правильному місці.

І, звісно, я палкий прихильник того, щоб філософію викладали в школі. Не «Закон Божий», а філософію. Етику, астрономію... Тим більше, що дуже багато вчених-агностиків, які досягли у своєму пізнанні великих вершин, потім зізнавалися: коли ми вперлися в стіну, де інтелект безсилий, ми... повірили. Але до Біблії треба підходити через знання. А не через «Закон Божий» до незнання. На цій дорозі кожен собі обирає свій маршрут № 1.

«ВДЯЧНІСТЬ — ВЧИНКАМИ, А НЕ ТІЛЬКИ СЛОВАМИ»

А. Д.: — Ви багато робите для виховання інтелектуальної еліти України, часто відвідуєте університети. Які три поради ви би дали людям, що керують в освіті?

— Університетам, найперше, я раджу бути партнерами газети «День», бо книжки, які ми видаємо, насамперед — для читаючої молоді, хоча, звісно, і для викладачів. Але інколи мене трошки непокоїть інертне ставлення у вишах... Дуже добре, коли є університети, де це робиться паралельно. Коли ти приїжджаєш і маєш розкіш взаємного інтелектуального збагачення. Адже сьогоднішня молода людина — і тому мені надзвичайно цікаві наші «літньошколярі» — настільки несподівано, абсолютно з інших боків збагачена своїми новими враженнями, рефлексіями, дає оцінки. І це справді океан для того, щоб почувати себе затребуваними.

Тому моя найбільша порада стосується механізму автоматичної дії: подобається — робіть це. Подобається газета — підтримуйте, передплачуйте. Вважаєте, що газета «День» зробила цінну бібліотеку, — робіть її доступною в кожному університеті кожному викладачеві й кожному студенту. Наших ресурсів на це не вистачить. Але суспільство розумної дії здатне це зробити.

А інакше всі похвали мені я сприймаю дуже іронічно. Погоджуюся з фразою, що ті, хто мене хвалить, знають мене менше, ніж ті, хто не хвалить. Бо хвалити мене за те, що ми просто щось зробили, недостатньо. Похвалою для мене є те, коли мені сказали: ми сьогодні це прочитали, ми це зробили. Ми з вами, ми — партнери. Ми з вами разом на цьому шляху. Це реальна похвала.

Тобто вдячність вчинками, а не тільки словами. Це моя генеральна порада, причому не тільки всім у вишах, а просто всім. Хочете подякувати — подякуйте вчинками. Навіть найменший крок зарахований. І не тільки в карму, а й для розвитку суспільства. Стільки чудових прикладів від наших найскромніших читачів — тих, хто приїздить з інших областей на книжковий форум, порахувавши все, що там можна купити дешевше на десяток гривень. Але їм необхідно це. Вони не уявляють свого життя без розумного читання. Багато в чому такі орієнтири — для більш забезпечених, але менш чутливих до справжніх речей.

До речі, дуже ціную Анну Данильчук. Її питання говорять про неї ще більше. Вона цікавий молодий викладач — це похвала, до речі, керівництву. Яке не боїться і яке створює такий фон для того, щоб працювали молоді люди, котрі добре мислять, добре пишуть, створюють громадянські ініціативи — навколо них студенти абсолютно інакше себе почувають.

У наступній «серії» — відповіді на запитання Бориса Соколова, Володимира Панченка, Сергія Грабовського та інших членів «клубу» «Дня»

Підготувала Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ