Погляд на історію – український, об’єктивний

Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Щиро дякую Вам за чудову книгу «Сестра моя, Софія...»! Прочитала з великим інтересом. А найперше враження було від видання книжки: яке прекрасне, оригінальне художнє оформлення! Торкаєшся обкладинки книги, ніби кори дерева з ледве вловимим візерунком, що зберігає таємниці тисячоліть. Здається, що ці тонкі, місцями точкові штрихи-прожилки промовляють: «Відкрий. Знайди. Пізнай» І постає запитання: «А що мені було відомо про Болгарію?»

Раніше, у радянський період, мої уявлення про Болгарію складалися здебільшого з розповідей знайомих, котрі побували у цій країні. Розповідали із захопленням, особливо про морські курорти, говорили: «Там — Європа!». А потім усі сміялися з шедеВрального опусу: «Хороша страна Болгария, а Россия лучше всех». Були упевнені, що усі ті буцімто народні «шутки-прибаутки» поширювали з КДБ. Яка Росія «лучше всех»— кожен знав із власного досвіду, і коли їхали у відрядження до РРФСР, брали запас продуктів, бо в Росії за межами Москви починалась зона злиденності. Мені, наприклад, запам’яталась їдальня десь у центрі Ленінграда, де ми обідали напередодні марафонського забігу по «Дороге жизни». Судячи з мізерності меню та якості їжі, блокада Ленінграда усе ще тривала. (Тому мої подальші пригоди і муки подолання дистанції, мабуть, являли картину маслом «Чудо фінішу» або «Фініш — чудом!») Хоча і в Україні не було рогу достатку, але українці більше працювали і не захоплювалися алкоголем. Немає нічого дивного в тому, що радянські люди назвали солодкий перець, який привозили з Болгарії, — болгарським. Це була висока оцінка праці болгарських учених-селекціонерів. І це була відсіч псевдонародній примовці: «Курица не птица, Болгария не заграница». Ще й яка «заграница», адже найякісніші товари привозили з-за кордону.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Яскравим представником культури Болгарії і, зокрема, болгарської вокальної школи був знаменитий оперний співак Микола Гяуров, його сильний і красивий бас часто звучав по радіо і по телебаченню. В харківській «Мелодії» купила платівку «Концерт Миколи Гяурова» із записом 1961 року. Незважаючи на те, що на честь комуніста Георгія Димитрова назвали вулиці і навіть місто Димитров у Донецькій області (нині Мирноград), більш відомою особою був Еміл Димитров — естрадний співак і композитор. Патріотична пісня Еміла Димитрова «Моя країна, моя Болгарія» визнана піснею ХХ століття і стала неофіційним гімном Болгарії. Цілком логічно, що під час декомунізації об’єктів топоніміки в місті Миколаєві перейменували вулицю Георгія Димитрова на вулицю Еміла Димитрова.

Публікації історичних матеріалів про Болгарію на сторінках «Дня» стали для мене справжнім відкриттям цієї країни. А ще більшим відкриттям — паралелі історії України та Болгарії, відносини між двома слов’янськими народами і державами з давніх часів і до сучасності. Завдяки Вам, Ларисо Олексіївно, Вашим ідеям, праці упорядників, газетні статті, есе, нариси, інтерв’ю гармонійно стають главами і розділами книжок Бібліотеки «Дня» — безцінного інтелектуального багатства.

Захоплюють цікаві розповіді про таких особистостей в історії Болгарії, як Кубрат, Кирило й Мефодій, Климент Охридський, Спартак, Івайло цар народний, Христо Ботєв, Іван Вазов, президент-філософ Желю Желев, а також глави про болгарський період діяльності Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Олександра Шульгина. На відміну від чорно-білих світлин, історичні портрети політичних і державних діячів, якщо їх «малювати» лише в чорних і білих тонах, вийдуть невиразними і неправдивими. Автори «Дня», розповідаючи про роль таких неоднозначних постатей, як Християн Раковський, Георгій Димитров, Тодор Живков, знаходять багато цікавих нюансів і несподіваних штрихів для об’єктивного аналізу їхньої діяльності.

Дуже сильний образ двох країн як двох сестер у назві «Сестра моя, Софія...» і у Вашій передмові до книги: «Історія України і Болгарії — ніби історія двох сестер, розлучених у ранньому дитинстві. Що росли згодом у різних «родинах». Цей образ, як ключ до відкриття змісту книги, під обкладинкою якої розгортається мозаїчна панорама з творів різних авторів, у котрих погляд і стиль створення естетичного послання читачам — один. Погляд на історію — український, об’єктивний, стиль — «Дня». Бездоганна українська літературна мова — невід’ємний складник цього стилю. Ваша ідея провести паралелі історії двох сестер — двох слов’янських держав у різних «родинах» виявилась дуже вчасною, бо «старший брат»-маніяк лив крокодилячі сльози геббельсівської пропаганди про нібито бідну й нещасливу Болгарію, яку спіткали всі біди за «зраду» Росії та вступ до Євросоюзу.

З особливим інтересом вивчала нариси про Святослава Хороброго, адже полк «Азов» подарував Маріуполю пам’ятник князеві-воїну. А найдорожчий і такий довгожданий подарунок Маріуполю «Азов» зробив у червні 2014 року, коли звільнив наше місто від російських терористів-окупантів та їхніх посіпак. Страшно навіть уявити, що б зробила з Маріуполем нацистська Росія, якби не батальйон «Азов». Спасибі відважним воїнам за свободу! І за пам’ятник Святославу Хороброму — спасибі! В Україні тепер п’ять пам’ятників Святославу: два в Києві, по одному в Запоріжжі, в селі Старі Петрівці Вишгородського р-ну Київської області і у нас, в Маріуполі. Автори «Дня» показали князя Святослава Ігоревича не тільки як великого полководця, а і як державного діяча, який володів дипломатичним мистецтвом і добре розумів геополітичну позицію Київської Русі.

Ларисо Олексіївно, у «Слові до читачів» Ви написали: «Якщо болгарську історію намагалися викривити, то нашу — привласнити». Сьогодні є приклади зазіхання Росії і на історичну постать київського князя Святослава. Цікаво, що цей процес відбувається не так підкреслено безпардонно, як «викрадення Анни Ярославни», і зовні схожий на запит знизу, «по просьбам трудящихся», тобто різних організацій імперського штибу. А ще цікавіше те, що російські пам’ятники Святославу створені за описом Льва Диакона. Росіянам пояснили, що така несподівана для них українська зовнішність «заступника русского мира» — це символ «единства народов России, Украины и Белоруссии» (В інтернеті знайшла фото і описи трьох пам’ятників Святославу в Росії: у підмосковному Серпухові, в селі Холки Бєлгородської області і на околиці міста Єсентуки. Є ще в Новгороді, але там груповий пам’ятник ХІХ ст., так званого «1000-летия России».)

Виникає запитання, а чому у нас відмовилися від зображення історичної зовнішності князя Володимира на банкноті номіналом «одна гривня» і князя Ярослава Мудрого — відповідно на банкноті «дві гривні»? На перших випусках українських грошей були портрети київських князів з «козацькими» вусами, а в наступних випусках їм «відростили» бороди. Крім того, з одно гривневої купюри прибрали зображення Херсонеса, де прийняв хрещення князь Володимир з дружинниками, і звідки пішло на Русь-Україну християнство. Можливо, когось злякала назва «Руіни Херсонеса»? Але ж це археологічна пам’ятка Украіни, причому європейського значення! Подібні «руіни» щодня приваблюють тисячі туристів у Греції, Італії, Болгарії та в інших країнах з багатовіковою історією і культурою. Після відмови від одного з історичних символів Криму на грошовій одиниці України чи варто дивуватися подальшим подіям та анексії Криму Росією?

Українським політикам та урядовцям треба учитися у Вас, у журналістів та авторів «Дня», як боронити українську історію, захищати на випередження, а не навздогін, як відроджувати історичну пам’ять, поширювати знання про історію та культуру України в Європі й у світі.

З глибокою повагою

Галина АЛЕКСАНДРОВА, Маріуполь