...Незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам.
Карл Густав Еміль Маннергейм, державний та військовий діяч Фінляндії, президент Фінляндії

Про бізнес «на смітті»

Євген РОМАНЕНКО: На відходах міста з населенням у 300 тисяч можна щороку заробляти мінімум один мільйон доларів
4 серпня, 2011 - 00:00
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Незабаром за українським сміттям стежитимуть із космосу. Про це вчора на прес-брифінгу повідомив міністр екології та природних ресурсів України Микола Злочевський. За його словами, очолюване ним відомство розробило програму космічного моніторингу, яка дозволяє контролювати появу несанкціонованих звалищ. Ознайомитися з планом реалізації й завданнями, які Мінприроди хоче розв’язати таким шляхом, можна буде вже у вересні цього року.

Тим часом уповноважене урядом державне підприємство «Укрекоресурси» працює над тим, щоб ці несанкціоновані звалища взагалі не утворювалися. До того ж, там сподіваються, що в найближчому майбутньому Україна зможе повторити досвід Японії і позбутися навіть легальних сміттєвих полігонів. Щоб бажане зробити реальним, потрібно не так вже й багато — усього лише виховати в населення господарське ставлення до відходів. Роздільне збирання сміття має стати нормою життя, а переробка вторсировини — джерелом доходу для державного бюджету.

Як в Україні можна робити гроші зі сміття та хто і як сьогодні заробляє на відходах, «День» запитав у директора державного підприємства «Укрекоресурси» Євгена РОМАНЕНКА:

— У яких регіонах України маємо найбільшу проблему зі збором та утилізацію сміття?

— У густонаселених. Зокрема, найбільше запитань сьогодні викликає Київ і Львів. Основною причиною такого становища є недосконала система збирання сміття — разом із твердими побутовими відходами збирають будівельні, органічні тощо.

Нині система роздільного збирання сміття налагоджена лише в 53 населених пунктах України. А лише у вісьмох працюють сміттєсортувальні лінії. Ці потужності дозволяють переробляти та утилізувати лише 7% побутових відходів. Тимчасом як у світі є країни, які вже досягли показник майже 100%. От наприклад, у Німеччині, США, Японії полігонів сміття взагалі немає. У них утилізують 97% сміття. Лише 3—5% особливо шкідливих відходів утилізують спецметодом, усе інше йде на переробку. Що ж до України, то якщо ми в найближчому майбутньому вийдемо на 30%, то це буде фурор.

А для цього нам треба активніше залучати імпортерів і виробників товарів у тарі й упаковці, як це роблять сьогодні країни ЄС.

— Я так розумію, саме це очолюване вами державне підприємство «Укрекоресурси» і має робити?

— Так. У нас багато напрямів роботи. І один з основних — робота з іноземними виробниками. Сьогодні кожен імпортер повинен укласти з нами угоду, відповідно до якої наше підприємство зобов’язується відшукати, відсортувати й утилізувати упаковку його товару, а він — оплатити цей процес. Близько 98% товарів, які перетинають український кордон, мають упаковку. Таким чином, наше підприємство отримує близько 10 мільйонів гривень щомісячно.

За такою ж схемою ми повинні працювати і з внутрішнім товаровиробником. Відповідне законодавство зобов’язує кожне підприємство, яке виробляє товари в Україні, укладати з нами угоду. Однак, як завжди, у нас є певна колізія: законодавство, звичайно, зобов’язує, проте не передбачає санкцій за невиконання вимог. Тобто угоду з нами підприємець укладає добровільно. Якщо ж він цього робити не хоче, ми не спроможні його примусити.

— І скільки вітчизняних товаровиробників уже уклали угоди з вами?

— Близько 3%. Більшість із них працює на експорт, тож мусить виконувати вимоги дотримання екологічних норм. Звичайно, є й такі, що укладають ці угоди з якихось патріотичних почуттів.

— А які це галузі?

— Усі потроху. Важко сказати конкретно. Адже поки що це аматорська справа. Ми пробували зробити це більш системно й цивілізовано, провели декілька нарад із губернаторами, розповідали, що можемо допомогти поставити потрібну техніку, навчити, як заробляти для міста на відходах. Усі кивають головами, обіцяють завтра ж за це взятися, зібрати директорів підприємств, які працюють в регіоні, але далі — нічого: справу чомусь спускають на гальмах. За два місяці, поки я працюю на цій посаді, ми об’їхали з десяток областей, а справа ще й досі не зрушила з мертвої точки...

— Можливо, державі треба ввести санкції для внутрішнього виробника, який відмовляється укладати вищезгадані угоди?

— Ця медаль має два боки. З одного боку, це можна зробити, але виникає питання, наскільки це буде правильно. Адже, по суті, це буде додатковий «податок». Тому одразу викличе хвилю обурень і протестів. Звичайно, тут треба вольове політичне рішення.

З другого боку, держава повинна прозоро звітувати, як саме вона витрачає зібрані в підприємців кошти. Бо мені сьогодні часто доводиться спілкуватися з власниками підприємств, а вони у мене допитуються: « А ти реально сортуєш сміття, ти реально це все робиш?».

Тому тут стоїть завдання, по-перше, показати виробнику, що сміття справді збирають, сортують і утилізують. І тоді вже можна приходити й казати: «Дивись, воно працює».

Інше питання — з виробниками, які працюють із тетрапаківською упаковкою. Це досить цікава сировина, вона не є макулатурою. У всіх, хто працює з вторсировиною, сьогодні склади забиті цією упаковкою, бо в Україні її не перероблюють. А в Україні працює п’ять чи шість виробників, які упаковують свій товар у таку упаковку, і вони категорично не згодні нам платити. Тому ми думаємо над пропозицією, щоб ці виробники склалися й купили разом техніку, яка перероблює цю упаковку, тоді держава не матиме до них жодних претензій.

Адже я, наприклад, нещодавно спілкувався з адміністрацією одного з українських заводів мінеральних вод, так вони самі закупили установку для переробки ПЕТ-пляшок. І тут виникає логічне запитання: навіщо їх «душити» платежами й угодами, якщо люди і так виконують свої зобов’язання?

Тобто державі треба чітко визначитися: промисловець, який виготовлює товар, а потім на своїх потужностях переробляє своє «сміття», — герой, і з нього гроші не беремо, а решта, хто цього не робить, мають або самостійно купити цю установку, або платити державі. Це нормальний цивілізований підхід.

— Ви отримуєте дотації з держбюджету?

— Ні. Ми на 95% сьогодні живемо за кошти, які збираємо від імпортера.

— Умовно кажучи, ваш бюджет на рік становить близько 120 мільйонів гривень. У масштабах України це достатня сума для «роботи зі сміттям»?

— Звичайно, що ні. Крім того, з цих 120 мільйонів гривень ми ще сплачуємо податки. Та й якщо розділити ці 120 мільйонів гривень на 24, то отримаємо по три мільйони на область. Не забуваймо, що це річний бюджет. Це, фактично, мізерна сума.

— І що за цю «мізерну суму» ви плануєте зробити за рік?

— Уряд поставив перед нами завдання забезпечити технікою зі збирання, сортування й утилізації сміття всі українські міста. Одна з найголовніших задач — роздільне збирання сміття. Якщо для європейця кинути скло в окремий контейнер, макулатуру — в інший, а залишки їжі — у третій уже давно на рівні безумовного рефлексу, то для українця — це ноу-хау. Якщо у великих містах та обласних центрах мешканці хоча б чули про таке поняття й бачили ці «бачки», то для периферії роздільне збирання сміття — terra incognita. Тому наше завдання на цей рік — закупити техніку, яка дасть можливість охопити якнайбільше регіонів України з метою системного запуску механізму роздільного збирання сміття.

Наших сил, звичайно, для цього недостатньо, та й винятково державним коштом цю систему запустити нереально. Тому ми залучаємо бізнес. Ще одне наше завдання — показати, що галузь — дуже прибуткова.

— Тобто в Україні є своя «сміттєва мафія»?

— Ну, «сміттєва мафія» так красиво лунає, одразу ж згадується Італія. Я зараз не можу сказати, що це мафія. Кожен грає у свою маленьку гру, як тихенько поцупити тисячу доларів... Тобто немає великої компанії-монополіста, яка серйозно переробляє відходи, закуповує, відпрацьовує й продає...

— А ви порахували, скільки можна легально заробляти в Україні в «сміттєвому» бізнесі?

— Якщо взяти, наприклад, місто з населенням в 300 тисяч (приблизно Чернігів чи Кіровоград), достатньо купити два «комплекти» техніки: 1200 контейнерів, два сміттєвози й сортувальна станція. Коштуватиме це близько 15 мільйонів гривень. У середньому, якщо все робити нормальним господарським методом, то це «обладання» може давати обіг 15 мільйонів гривень на рік. Чистий прибуток після вирахування оплати праці й інших адмінвитрат, за нашими підрахунками, становитиме близько одного мільйона доларів на рік. Тобто можна одночасно заробляти пристойні гроші й робити дуже корисну справу для країни.

— Ось, наприклад, я хочу переробляти сміття, із чого мені треба починати, до кого звертатися, на яку підтримку я можу розраховувати?

— Ви звертаєтеся до місцевої влади й до нас. Якщо місцева влада вам піде назустріч, вам потрібна буде відповідна техніка для збирання, сортування й утилізації відходів. Тут вам може допомогти наше підприємство. Ви звертаєтеся до нас, і ми передаємо вам техніку в оренду. За це ви нам щомісячно сплачуєте відповідний відсоток і працюєте. Мешканцям, місту й екологам — усім добре. І вам добре: ви ще й гроші заробляєте.

— Яка сума потрібна, щоб розпочати «сміттєвий» бізнес?

— Точно сказати дуже складно. Це як торгувати: можна поставити кіоск, можна стояти на ринку, а можна відкрити бутік...

— А чому б вам, як державному підприємству, самим не заробляти на смітті?

— Ми опрацьовуємо питання, щоб отримувати не просто платню за оренду наданої техніки, а відсоток з прибутку. Це один із механізмів, як держава може заробляти. А другий — самим викупати у бізнесу вторсировину й продавати її на експорт. Тут ми й імпортерам покажемо, що виконуємо те, за що беремо з них гроші, і підзаробимо. Адже, наприклад, тонна пластикової пляшки сьогодні коштує близько 5—6,5 тисячі гривень. На кілограм потрібно приблизно 24 пляшки. А якщо цю пластикову пляшку подрібнити, то коштуватиме ця сировина вже 8—9 тисяч гривень за тонну. А якщо вона відправляється на експорт, то її вартість одразу зростає ще вдвічі. Крім того, бажаючих купувати українську вторсировину — маси. Зараз ми її продаємо для Китаю, Туреччини, Росії, Західної Європи, Америки.

До нас на позаминулому тижні приїжджали представники США. Вони хочуть купувати до 50 тисяч тонн вторпродукції на місяць. А от якщо в нас тонна ПЕТ-пляшок коштує 6,5 тисяч гривень, то в США — 2,5 тисячі доларів. Адже ПЕТ-пляшка — це нафта, ціна якої зростає. А з переробленого пластику можна зробити все що завгодно, зокрема для ЖКГ: пластикові лавки, труби... І це за собівартістю вийде набагато дешевше, ніж «класичне» виробництво.

— Ви вже декілька разів підкреслили, що в Україні ніхто зі сміттям не працює. Чому?

— Працюють, але на аматорському рівні. У кожній області є 5—10 організацій, які купують вторсировину. Є «хлопці», які скинулися грошима, купили макулатуру й швиденько знайшли, хто в них її купить на три гривні дорожче, продали, й на тому бізнес закінчується.

Ми за 20 років незалежності нічого нового не придумали, а, навпаки, довели цю систему до ганебного стану.

За 20 років держава повністю пішла з цього ринку, ми не регулюємо ці процеси, ми не збираємо цю вторсировину, не заробляємо на цьому коштів. Чому? Важко відповісти. Я за ті два місяці, що тут працюю, об’їхав пів-України. Таке враження, що в плані роботи з відходами, ми живемо в якомусь минулому часі, як мінімум у позаминулому столітті.

— А скільки Україні ще знадобиться часу, щоб змінити ставлення до сміття: рік, два, десять?

— Я так не прорахую, особливо зі специфікою нашої держави. Тут можна робити довго, а можна поміняти завтра, якщо прем’єр підпише якесь розпорядження.

— Щоб це в майбутньому не лишалося на аматорському рівні, як зараз, має бути стратегічний план. Він є?

— Ми хочемо й зараз, опрацьовуємо разом із науковцями. Наразі є державна екологічна академія післядипломної освіти та управління, яка давно працює в цій галузі, але ні стратегії, ні концепції роботи зі сміттям в Україні сьогодні, фактично, немає. Але до кінця року треба підготувати разом з екологічною академією концепцію роботи з твердими побутовими відходами. Тому що це не тільки ми кажемо «макулатура», а й, наприклад, старі машини в кожному дворі: я до цього працював головою Подільського району, і в нас була величезна проблема взимку. Бо в людей залишилися ці старі «Москвичі», які гниють у дворах, а він незацікавлений у ньому: стоїть, ну й стоїть. А там техніка не може заїхати почистити подвір’я, туди не може заїхати швидка допомога і так далі. У нормальних країнах є чітка схема: здаєш стару машину — отримуєш знижку на нову. А оскільки знижка досить приваблива, люди починають цікавитися цим. Ще твердим побутовим відходом є автомобільні шини... Тобто це досить широкий спектр відходів. А чому зараз усе таке аматорське, бо всі діють «о, сьогодні я побігла шинами займатися, завтра я переключуся на машини, післязавтра — мастили, їх же треба також утилізувати». Тому і стоїть завдання зробити концепцію роботи з утилізації твердих побутових відходів і в цій стратегії виписати, що саме повинно робити підприємство. Умовно кажучи, якщо завтра держава ухвалює рішення, що хтось має утилізувати ці машини. Ми зможемо це робити, бо в нас є досвід, у нас є напрацювання, у нас є кадри. Це треба прописати. Далі, як ми виходимо, які календарні терміни, хто виконавці, хто співвиконавці. Таке завдання стоїть. І ми до кінця року зможемо підготувати документ і затвердити постановою Кабінету Міністрів, це буде досить серйозний стратегічний документ як мінімум на п’ять років. Щоб було зрозуміло, що Мінприроди «малює» правила, прораховує тариф, а ми збираємо цей тариф. Далі, ми працюємо на таких ринках в такій галузі. Поки що ж цього немає: хочеш — так працюй, а хочеш — так.

— Ви згадували про старі полігони. Чи є варіанти переробки сміття, яке там зберігають?

— Як система рекультивації полігонів. У нормальних країнах така система є. Проте вона фінансово затратна. Є спеціальна техніка, яка «витягує» з них придатну вторсировину, бо якщо це старий полігон, то 20—30 років тому цим ніхто не переймався, але здебільшого вибрати можна тільки метал. Бо все інше — це якийсь компост, який вже себе переробив.

Але це все хтось має оплатити. Територіальні громади, у вигляді районів, не подужають. Хоча це теж дуже серйозне, важливе питання. Або треба заводити сюди бізнес і давати йому додаткові бонуси, або державі самостійно виробити нову нормальну схему роботи з полігонами. Адже якщо провести рекультивацію останнього, звільниться до 30—40% площі. Це дуже важливо, позаяк більшість українських полігонів сьогодні перевантажено.

Алла ДУБРОВИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ