Про газових героїв

Росія ніколи не змогла б швидкими темпами створити свої нафтогазові гіганти на півночі Західного Сибіру та в Оренбурзі без українських учених. Тож трохи історії щодо цього питання. Ще на початку минулого століття в Україні започаткували два осередки створення газової промисловості, які стали одними з найбільших у Європі: в українському Прикарпатті, окупованому сусідньою Польщею, та на Донеччині, в складі Радянської України.

У Донецькому басейні зародження галузі відзначалося видобутком природного газу, виробництвом доменного та коксового газу, проведенням робіт із підземної газифікації вугілля; будувалися локальні газопроводи та проектувалися невеликі газопровідні системи. Саме тому відомий організатор газової промисловості, начальник технічного управління спочатку Мінгазпрому, а згодом — російського «Газпрому» О. Сєдих у книзі «Історія газової промисловості» порівнював Донецький басейн із Рурським у Німеччині. Запланований же на Донеччині газовий осередок, через викликану війною перерву, так і залишився в зародковому стані. Справжня робота зі створення газотранспортної системи та масштабна газифікація регіону була відкладена до середини 50-х років, після надходження природного газу з північнокавказьких, Шебелинського та інших родовищ України.

Довоєнний Донбас висунув двох загальновизнаних «батьків» газової промисловості Радянського Союзу: В. Матвєєва та Ю. Боксермана. Перший був одним із найвідоміших фахівців з підземної газифікації вугілля. Ідея Д.Менделєєва, яка цікавила багатьох дослідників США, Англії, Канади, Швеції, Австралії тощо, вперше була реалізована за проектом В. Матвєєва на побудованій під його керівництвом Горлівській станції підземної газифікації вугілля — родоначальниці цього процесу. Він також був творцем напівпромислової Лисичанської станції. У воєнний час він очолював Главгазпаливпром РНК СРСР, що забезпечив будівництво перших у Європі магістральних газопроводів «Саратов — Москва» та «Дашава — Київ». Із його іменем пов’язана розробка генерального плану газифікації не тільки міст Донбасу, Дніпропетровська, Харкова, а й Москви, Ленінграда, Горького, Челябінська. За його ініціативою 1948 року створюється Всесоюзний науково-дослідний інститут природних газів (нині — ВАТ «ВНДІГАЗ») та 1949 року Всесоюзний інститут підземної газифікації вугілля (нині — ДВАТ «Промгаз»).

Іншого вихідця з України — Ю. Боксермана — багаторічний заступник голови Ради міністрів — голова Держплану СРСР М. Байбаков образно назвав «газовиком №1». Після закінчення Донецького інституту він очолив проектну організацію, яка сьогодні називається «Південний науково-дослідний і проектний інститут газу» («ПівденНДПІГ»). А з 1939 року працював на посадах заступника начальника та начальника главку газової промисловості та штучного рідкого палива Наркомпаливпрому СРСР, заступника начальника Головгазпаливпрому при Раднаркомі СРСР. Саме з його ініціативи проведено пошуково-розвідувальні роботи, результатом яких стало відкриття на Поволжі газових родовищ. Під його керівництвом розпочато будівництво газопроводу «Саратов — Москва».

У міжвоєнний час на Прикарпатті було створено локальну систему газопроводів загальною протяжністю 400 км, газифіковано десяток міст та містечок, зокрема одержав природний газ і Львів — перше велике місто в Європі. 943 року під час німецької окупації прокладено для воєнних потреб газопровід від Опарського родовища до Сталевої Волі (Польща), яким з 1945 року розпочато перший у світі експорт українського газу в Польщу (російський «Газпром» не погребував взяти участь у святкуванні цієї події 2005 року як 50-річчя експорту «російського» газу). Доречно також нагадати, що розпочатий 1967 року експорт природного газу в Чехословаччину і 1968 року — в Австрію до середини 70-х років теж здійснювався з українських родовищ.

У 1948 році побудовано запланований ще в довоєнний час магістральний газопровід «Дашава — Київ», подовжений 1951 року до Москви. Цим газопроводом, а особливо після побудови низки газопроводів із Шебелинки, український газ у великих обсягах подається в Москву, Ленінград, сім областей Росії. Починаючи з 1960 —1962 років прикарпатський газ послідовно постачається до Мінська, Вільнюса, Риги. Великий внесок у будівництво магістральних газопроводів на всій території СРСР, випуск сучасних труб в Україні та Росії вносить Інститут електрозварювання Академії наук України, машинобудівні заводи з випуску найсучаснішого компресорного та супутнього обладнання в Сумах, Миколаєві, Кривому Розі, Ужгороді.

Територія України завдяки своєму зручному географічному розташуванню між газовидобувними районами Росії та Середньої Азії і газоспоживаючими Центральної та Західної Європи стала найвигіднішим місцем для прокладання газопроводу «Союз» та газопроводів із Тюменської області. При їх спорудженні враховувались такі фактори, як висока енергозабезпеченість України, наявність могутнього наукового та промислового потенціалу, розширеної інфраструктури, а також неоціненний досвід українських газовиків у транспортуванні газу, багатий кадровий потенціал. Найвагомішим фактором було і те, що Україна мала розвиненішу енергетичну галузь, яка значно перевищувала за своєю потужністю конкурентні варіанти Білорусі та Польщі. Річ у тім, що перекачувальні станції — енергоємні високої категорії об’єкти з двостороннім живленням.

Великий науковий потенціал Академії наук України, зокрема Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона, у поєднанні з індустріальною базою України дав можливість вирішити питання захисту труб від корозії, розробляти та випускати метал підвищеної якості, організувати випуск труб великого діаметра, компресорних агрегатів, оснащених двигунами з високими технічними характеристиками і в стислі терміни забезпечити спорудження магістралей. Водночас в Україні зосереджені найбільші в СРСР проектні інститути світового рівня, такі як ВНДІПІТРАНСГАЗ, «Союзгазпроект» (зараз «Укргазпроект»), «ПівденНДПІГ», які забезпечили проектною документацією будівництво найбільших у світі транзитних систем територією України.

Видобування та газопостачання великих обсягів газу з Росії та його експорт у сусідні країни дав змогу акумулювати ресурси для розгортання робіт із освоєння нових перспективних районів у Західному Сибіру та Оренбурзькій області. Вагома участь у створенні нових центрів газо- і нафтовидобутку, проектуванні підприємств, безпосередньо у спорудженні їх належить українським кадрам, які проявили себе найкращим чином. Чого лише варта епопея з розбурювання цих важко доступних районів. Тільки Красноградським управлінням бурових робіт у 1982 — 1991 роках пробурено два мільйони метрів гірських порід, здано в експлуатацію понад 600 свердловин. При чому українським буровикам доручалося спорудження найглибших свердловин.

Окремо треба згадати й про участь відомих українців у створенні нафтогазового комплексу Росії. Начальником «Оренбургазпрому», а згодом директором «Урало-Волзького науково-дослідного та проектного інституту сірководневмісних газів» був В. Швець, його наступником в інституті — А.Тарнавський, керівником бурового напрямку — Ю. Байда.

Варто згадати й найвідоміших вчених-українців. Крім батька і сина Патонів, переважно в Росії працював і один із основоположників геології природних газі В. Савченко, засновник турбінного буріння — П. Шумилов, один із найвідоміших спеціалістів з природних газогідратів Ю. Макогон, а також відомі вчені-буровики Ю. Апанович та Б. Байдюк.

Ці побіжні замітки не претендують на усесторонню довідку. Але їх варто пам’ятати при веденні переговорів про ціну на газ для України. У будь-якому разі вона не має бути дискримінаційною та більшою, ніж для інших країн. «Братства» нам не потрібно, потрібна елементарна справедливість.