Від вулиці до «Країни Мрій» Олега Скрипки

У середу в музеї-садибі Максима Рильського пройшов вечір українського романсу, зініційований лідером гурту «ВВ» Олегом Скрипкою. Цій імпрезі передували вечорниці або вулиці, як їх ще називають, що проводилися з жовтня минулого року у галереї «Лавра», арт-галереї «Карась», на Замковій горі, Андріївському узвозі в Києві. Кожне таке зібрання мало окрему тему: на старий Новий рік — водили Маланку і колядували, напередодні Великодня — вчилися танцювати гаївки (танці біля церкви на Христове Воскресіння), малювати писанки; пізніше збиралися просто неба й співали так званих сороміцьких пісень про кохання. А на початку молодого літа вечір українського романсу, власне, завершував цикл вечорниць і був своєрідною генеральною репетицією перед етнофестивалем «Країна мрій», що відбудеться 10-11 липня на київському Співочому полі. Вже відомі імена учасників: Ніна Матвієнко, «Мандри», Енвер Ізмайлов, «Карпатіянs», «Древо», «Божичі», кобзарі Тарас Компаніченко та Едуард Драч й багато інших. Також запрошені музиканти з Литви, Польщі, Фінляндії, Шотландії, Молдови...

За словами головного організатора й натхненника фестивалю Олега Скрипки, закордонних музикантів вибирали за допомогою іноземних посольств в Україні. Ті надали для прослуховування записи своїх виконавців, а дирекція «Країни мрій» намагалася вибрати й запросити найбільш цікавих. У цьому ми скоро зможемо самі пересвідчитись. Далі, підсумовуючи проведення усіх вечорниць і порівнюючи Україну з іншими європейськими державами, лідер «ВВ» сказав: «У молодих українців відчувається неабияка цікавість до своєї етномузики — це засвідчили наші заходи. Вони приходили, співали, танцювали, а наступного разу приводили коханих, друзів. Зараз сучасна музика на основі етнічних традицій по всій Європі викликає великий інтерес і фольклорні фестивалі вважаються потужними музичними подіями. А в Україні тим паче ця народна традиція дуже давня. Мені хотілося, щоб «Країна мрій» стала щорічним заходом, але нехай відбудеться цьогоріч. Зізнаюся, я хвилююся і за фестиваль, і за власний сольний виступ, бо співатиму з фольклорними музикантами. З фольклорною програмою я ще не виступав на великій сцені, тільки на наших вечорницях».

За давнім українським звичаєм гостей дівчата в українських строях на вході частували наливкою. Їх цього разу було не багато — організатори запланували камерний вечір, такий, які відбувалися колись у маєтках української шляхти, що були осередками культури. Дійство розпочалося, як годиться, з поезії Максима Рильського у виконанні заслуженого артиста України Бориса Лободи. Особливо натхненно, емоційно він прочитав «Шипшину» і «Марію». Приємно, що організатори — люди сучасні й навіть ексцентричні — зуміли так делікатно «обжити», наповнити радістю і сміхом музей поета. Далі ліричний настрій продовжили фольклорний гурт «Божичі» (Божич — український язичницький бог молодості та коляди). Деякі пісні у їхньому виконанні багато хто з присутніх чув уперше. Вони записані у селі Карильське, що на Чернігівщині. Вже сім років учасники гурту їздять у експедиції по Лівобережній Україні. Мандрують на байдарках річками Десна, Сейм, Ворскла, Псел, зупиняючись дорогою по селах. Ганна Архипчук та Ірина Корінь розповідають, що з кожним роком людей до 1920 року народження (саме вони пам’ятають і можуть передати старовиннi піснi, танці, обряди) все меншає. Ті, хто народився у 30—40-х роках, знаються на більш пізньому репертуарі. Дівчата з цікавістю розповідають, що деякі пісні побутують чи не на всіх теренах Східної України, наприклад, «Чорноморець, матінко, чорноморець», «Чого соловейко скучен, невесел», але в кожній області, навіть у кожному селі, вони співаються по-іншому — різна мелодика, діалекти.

Потім усіх гостей запросили до імпровізованого столу під старими липами. За ним — розмовляли, неподалік фантастичний кобзар Тарас Компаніченко настроював свою бандуру, а трохи далі діяв дитячий ігровий майданчик. Запрошені приходили з дітьми різного віку, навіть однорічними, одягнувши їх у вишиті сорочечки, кроєні під давнину свитки, закрутивши донечок у квітчасті хустки. «Подібні зібрання відбувалися у 1990— 1991 роках — їх організовував Тарас Компаніченко, — говорить гостя, мати двох дітей Марія Герасименко-Голота. — Пригадую, ми куста робили на Трійцю. Цікаво прийти і пересвідчитися самому, що це все живе. Ставши мамою, хочу і своїх дітей залучати до народних традицій. Впевнена, що всі тут присутні молоді, безтурботні, неодружені люди через років десять намагатимуться потрапити на такі ж вечорниці, як я нині, бо там минула їхня юність, молодість».

На ігровому майданчику його куратор Ірина Запольська навчала дітей та мам плести з лози капелюхи, витинати їх з паперу, шити ляльки з тканини та вигадувати іграшки з трави, горіхової шкаралупи, розповідаючи, як забавляли своїх малят українки у XVII, XVIII, XIX століттях. Такий самий майданчик діятиме впродовж двох фестивальних днів на Співочому полі.

Троїстi музики грали танцi: на кобзі — Тарас Компаніченко, на баяні, зрозуміло, Олег Скрипка, а на скрипці Олег Бут (гурт «Буття»). Потім звідкілясь з’явилася гітара. Молоді люди витинали польку, намагаючись за порадою музик «пристрасно і цнотливо дивитися один одному в очі», кружляли вальсом і навіть танцювали танго на український лад під «Гуцулку Ксеню», щоправда не всі. Організатори сказали, що танцювати танго навчатимуть на наступних вулицях, нехай тільки пройде «Країна мрій».

А потім співали романсів: народних — «Чорнії брови», «Не питай, чом у мене заплакані очі»; «Ніч яка місячна» на слова Михайла Старицького, «Чорний колір» Степана Руданського, «Гей, у мене був коняка» Якова Щоголєва, «Сміються, плачуть солов’ї», «На дворі червоніє» на вірші Олександра Олеся, «Коли потяг у даль загуркоче» Володимира Сосюри.

Розходитися не хотілося. Дирекція музею навіть жартувала, мовляв, «чи вам, гості, господарі не набридли»... Насамкінець заграли романс Максима Рильського «Яблука доспіли».

Присутні поділили думку головного редактора «Дня» Лариси Івшиної про те, що вибір місця проведення вечора українського романсу вдалий і доречний. Адже поетична творчість Максима Тадейовича Рильського збагатила в українській музиці жанр романсу. На слова окремих ліричних віршів таких, як «Цвітуть бузки», «Колискова», «На білу гречку впали роси» написано романси. Очевидно, якби поет був живий, він зрадів би, що до нього завітали молоді талановиті люди і своєю присутністю оживили садибу.

Про враження від вулиць — нинішньої та попередніх, а також про очікування від етнофестивалю «Країна мрій» «День» запитував у людей, які бували на всіх вечорницях.

Петро ГОНЧАР, художник, директор Музею Івана Гончара:

— Я бував на всіх вечорницях, що проводив Олег Скрипка. У такому середовищі, як нині, почуваюся дуже затишно і так тепло стає на душі. Щось подібне відбувалося у хаті мого батька Івана Гончара — той же настрій, аура. Сходилися режисери, письменники, поети, художники читати поезію, співати пісень, а головне — у нас вони мали змогу бути самими собою — українцями.

Я не співаю, хоч знаю багато пісень, за мене їх виконує дружина (Ніна Матвієнко — Ред.) — як почну не туди тягнуть, всі зглядатимуться. Хочу, аби ці вулиці продовжувалися. З нетерпінням чекаю на фольклорний фестиваль — він вже давно визріз.

Іван МАЛКОВИЧ, поет, директор дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

— Вражений передусім тим, що Олег Скрипка своїм іменем збирає на вечорницях молодь, яка, можливо, за інших обставин ніколи не цікавилася б справжньою українською народною творчістю. Його приклад гідний наслідування.

Сьогодні наше товариство камерне. Попередні вулиці були дуже масові, на них приходили молоді люди в українських строях і дуже голосно співали та бучно танцювали. Серед них я бачив не тільки вихідців із Західної України (знаю майже всі україномовні товариства в Києві), а й російськомовну публіку. Але хіба це має значення у конкретному випадку? Важливо, що вони прилучаються до своїх витоків.

Думаю, що «Країна мрій» пройде цікаво й небуденно. Прекрасно, що братимуть участь музиканти з-за кордону, таким чином українська музика буде популяризована у їхніх країнах.

Тарас КОМПАНІЧЕНКО, кобзар:

— Ці вулиці, можна сказати, — об’єднаня зусиль нашої інтелектуальної молоді та інтелігенції. А почалося все з ініціативи Олега Скрипки восени минулого року, яку підтримали гурти «Божичі» Ілька Фетисова, «Древо», «Мандри», «Буття», «Кралиця»... Всі обговорювали на перших зібрання, як й далі мають відбуватися наші вечорниці, аби протягом року підготувати грунт для фестивалю «Країна мрій» та зацікавити молодь українською народною культурою — сільською, козацькою, шляхетською чи надбання вищих аристократичних кіл, близьких до гетьмана, спадщиною української духовної еліти. Ми маємо намір це все осмислити й презентувати цю культуру в нашому сучасному суспільстві як актуальну. Важливо, аби вона була основою для творення модерного мистецтва, такого ж сильного й потужного, як українська давнина.

P.S. Головний редактор «Дня» Лариса Івшина подала ідею Олегові Скрипці про те, що як би таку вулицю (як дійство) возити Україною, гастролі мали би успіх. Лідер гурту «ВВ» відповів, що обов’язково подумає над втіленням ідеї.