Явлення хижої Iмперії-2

Закінчення. Початок читайте «День» №147-148
     Наскільки Європа повірила нещирим роз’ясненням самого Пєтра та вимушеним (якщо вони взагалі були) спростуванням у черговий раз приреченого на союз з Московією Августа Моцного, сказати важко. Нас цікавить інше — нововинайдений термін для визначення тієї імперії, яку прагнув розбудувати цар. Невідомо, хто став його винахідником, але, найімовірніше, були європейці. Але така характеристика, закладена в назві, абсолютного адекватно відповідав планам Пєтра. Його справжнім ідеалом була не Священна Римська імперія германської нації (єдина на той момент офіційна імперія в Європі). Ідея конгломерату різних за розміром, устроєм, економічною та політичною вагою князівств, міні— та мікродержав, з виборним за складною процедурою й фактично номінальним імператором не влаштовувала його жодним чином.

Пьотр мріяв про авторитарну імперію з самодержцем на чолі, яка б уважалася такою тільки за рахунок великої території, силового загарбання та поневолення сусідів, панування над ними тощо, де всі мешканці — лише «холопы государевы». А цей зразок — не з європейської практики ранньомодерної доби.

Власне, в цьому полягала причина найбільшого розходження між царем та гетьманом Війська Запорозького Іваном Мазепою. Останнього варто назвати одним зі справжніх архітекторів створення Російської імперії. Адже Мазепа рішучо підтримав боротьбу зі Швецією 1700 року. Всі його поради Пєтру, до яких той аж до 1706 р. уважно прислуховувався, було спрямовано на перетворення провінційного та азійського Московського царства на державу європейського штибу. В такій імперії мало залишатися місце для самоврядної Гетьманщини — на зразок Баварії або Саксонії в Священній Римській імперії. Натомість Пьотр бачив Росію унітарною військовою супердержавою, інтегральними частинами якої без права власного голосу були б Україна, Ліфляндія, Естляндія та інші завойовані ним країни. Козаки там стали б звичайними драгунами та пікінерами, а старшина — підкорилася московському диктату або була виселена з Батьківщини. Гетьману як володарю цієї країни взагалі не лишалося місця. Сповна ці плани здійснила в останній чверті XVIII ст. справжня ідейна спадкоємиця Пєтра І Єкатерина ІІ, остаточно ліквідувавши гетьманство, козацький устрій, Запорозьку Січ, права українців.

Варто розібратися з терміном «ариентальское цесарство», що з’явився в обігу 1711 р.

Пьотр, з одного боку прагнув «цесарства», тобто чогось масштабів Священної Римської імперії германської нації, яка, повторимо, на весь європейський континент тоді була єдиною. Звісно, імперські претензії були в багатьох інших держав: від Англії, яка тільки-но поглинула Шотландію, завойовувала заморські колонії, до тієї ж Швеції, що в ході двох Північних воєн середини XVII — початку XVIII ст. намагалася перетворити Балтійське море на своє внутрішнє озеро, привласнила території в Німеччині та Прибалтиці. Але жодна з європейських держав того часу не претендувала на офіційний статус імперії.

З іншого боку — цесарство «ариентальское», тобто орієнтальне, східне, азійське, повна протилежність європейському. Очевидним зразком тут уже стали Оттоманська імперія турок, держава іранських шах-ін-шахів. Це були потужні азійські деспотії з величезними територіями, могутнім військом — справжня загроза більш дрібним сусідам. За першою, яка мала володіння на частині європейської території, статус імперії в дипломатичному протоколі західних держав було визнано вже давно. Друга розташовувалася далеко від Європи, була для неї заледве знаною. Тому її статус не визначався так однозначно.

Із обома східними імперіями Пьотр, виступаючи їхнім конкурентом у тій само «вазі», намагався воювати, але не дуже успішно. Якщо Азов йому нарешті вдалося взяти 1696 р., то Прутську кампанію 1711 р. цар повністю програв, утративши внаслідок цього той самий Азов та фортеці на Дніпрі. Персидський похід 1722 — 1723 років, очолюваний на початку особисто царем, призвів до загарбання в послабленої внутрішньою боротьбою держави шах-ін-шахів каспійських провінцій, міст Баку та Дербенту. Але надовго втримати ці землі Росія не змогла.

Орієнтальна суть нової імперії проявлялася в кожній її рисі. Новий імператор мав не підданих, але тільки холопів, кожного з яких, незалежно від посади чи титулу, міг відшмагати нагаєм або ж побити відомою «дубинкой». Царська ломака часто ходила навіть по спині фаворита Меншикова, який носив російський та австрійський княжі титули. Жорстокі покарання застосовувалися не лише до московітів, а й до європейців, якщо ті мали необережність спокуситися на запрошення Пєтра. Іноземні офіцери та генерали, головний інструмент перетворення московської армії на нічний жах Європи, часто-густо тікали, щоб не стати жертвою царської розправи. Цар не милував навіть особистих друзів, з якими знався багато років, випив не один кухоль пива. Після поразки під Головчином у липні 1708 р. постраждав давній приятель і горілчаний брат царя генерал-поручик Іван (Джон) Чамберс, якого віддали під суд, позбавили посади, відібрали орден св.Андрія Первозваного, лише «старости ради» не позбавили генеральського звання.

Інша історія сталася з відомим полководцем бароном Георгом Бенедиктом фон Огілві, якого було запрошено з австрійської служби на посаду головнокомандувача московської армії 1704 р. Той спочатку командував військами на Балтійському фронті, потім у Польщі. Як досвідчений стратег, він давав Пєтру слушні поради під час боротьби зі шведами на території Великого князівства Литовського. Європеєць пропонував битися зі шведами. Проте такі настанови досвідченого генерала не збігалися з думками царя. Цар, навпаки, організував швидку втечу з Курляндії та Великого князівства Литовського всього свого війська, яке зупинило свій біг лише в Києві. Пьотр ігнорував листи фельдмаршала, навіть не відповідаючи на них. Тож відставка відбулася у вересні 1706 р., після того як, усупереч обіцянкам царя під час укладання контракту, в Огілві було забрано звання верховного командувача на користь Б.Шереметєва. Внаслідок цього фельдмаршал залишився лише командувачем окремого корпусу. Тривалим був конфлікт з А.Меншиковим: той відмовлявся виконувати накази фельдмаршала. Іноземець, який мав розвинуте почуття власної гідности, не витримав такого знущання, подав у відставку, виїхав до Саксонії, де одразу отримав у тамтешній армії чин фельдмаршала, став президентом Військової ради при курфюрсті. 

Імперія, що її розбудовував Пьотр, мала і таку характерну ознаку азійської деспотії, як вирішальна роль держави в лиці її очільника в усіх справах: цивільних і військових, політичних та економічних. Усі нові торговельні кампанії, об’єднання, спілки створювалися державою, або ж під державним тиском. Мануфактури, запроваджені царем у сферах господарства, які працювали на армію та війну, фактично були державними підприємствами, існували внаслідок рабської праці державних селян, приписаних до них.

У сфері управлінським центром прийняття абсолютно всіх рішень — від загальнодержавних до найдрібніших — був сам цар. Довгий час узагалі не існувало жодних органів управління державою: старомосковські прикази та воєводи припиняли свою діяльність, а нових ще не було. Лише під час Великої Північної війни Пьотр почав створювати Сенат (1711), галузеві колегії (1713 — 1720), губернії (1709), мавпуючи їх форму у ворогів-шведів. Але рішення будь-якого з цих органів цар вільний був скасувати. Фактично владою був сам імператор, якому підкорялися 8 сатрапів (губернаторів), які призначалися безстроково

Надзвичайною виявилася роль армії в новій імперії. Власне, лише на армії вона трималася: всі працювали на армію, а армійські офіцери ставали провідниками волі Пєтра в усіх військових та цивільних справах. Дійшло до того, що місцеве управління, насамперед збирання податків, здійснювали офіцери з солдатами. Вже на другий рік після оголошення створення імперії на базі колишніх переписних канцелярій було створено загони на чолі з полковниками і генералами. З’явилися «полкові дистрикти», очільники яких — полковники — за допомогою збройної сили перевіряли наявність коштів у місцевих установах, «понуждали» адміністрацію до активних дій, саджали під арешт регіональних очільників, відстороняли їх від посади, призначали нових.

Невіддільною складовою «ариентальского цесарства» був репресивний апарат. Цар сам завзято рубав голови бунтівним стрільцям одразу після повернення з Європи. Потім з’явився жахливий Преображенський приказ, де катували непокірних або тих, кого Пьотр запідозрював у «зраді». Така доля не оминула навіть царевича Алексєя. Над гетьманом Іваном Мазепою, який не потрапив до царських рук, було здійснено символічне катування, а потім повішення.

Пьотр ніколи не відчував себе європейським монархом найвищого рангу, а лише справжнім азійським деспотом. Про це свідчить його поводження з родиною. Свою другу дружину він у прямому сенсі цього слова підібрав зовсім не серед монарших чи взагалі шляхетних європейських родів. Сина від першого шлюбу під вигаданим приводом стратив, попри те що перед тим одружив його з німецькою принцесою. Так з’ясувалося, що сталої династії на європейський взірець царю було не потрібно. Подібний учинок відповідав поведінці азійських султанів, а не монархів Заходу. Нарешті, Пьотр повністю заплутав проблему успадкування трону, що спричинило після його смерті цілу низку палацових переворотів абсолютно в східному дусі. Різні претенденти на престол спиралися не на громадські рухи чи суспільні групи, а виключно на гвардійські частини.

Вимріяна, випестувана, вибита в прямому розумінні з власних холопів та іноземців імперія Пєтра І стала в повному розумінні слова «ариентальским цесарством», лише позірно схожим на європейську державу.

На загал можна стверджувати, що на одній шостій земної кулі було встановлено суспільно-економічний лад, до якого дуже пасує застосований Карлом Генріхом Марксом термін «азійський спосіб виробництва». Річ у тім, що творець однойменної соціально-економічної теорії вивів стадії суспільного розвитку (рабовласництво, феодалізм, капіталізм) виключно для Європи та Північної Америки. В інших державах, насамперед східних, він бачив лише один, але дуже тривалий етап, найпершу форму класового суспільства — азійський спосіб виробництва. Той проіснував у більшости держав Азії та Африки від кінця IV тис. до Р.Х до кінця ІІ тис. н.е. Його вирізняли державний деспотизм, відсутність приватного землеволодіння, регулювання державою найдрібніших деталей політичного та економічного життя, позбавлення населення будь-яких прав, постійна військова агресія, нещадна експлуатація основної складової суспільства — аграрного населення, мобілізація значних мас на задоволення забаганок правителя тощо. «Ариентальское цесарство» Пєтра, про яке ми написали, як і всі пізніші державні утворення в Росії, не виключаючи СССР, стали практичним та класичним його втіленням.