ЗАПИТАННЯ «Дня»

Володимир РИЧКА, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії НАН України, заступник головного редактора «Українського історичного журналу»

— Підтвердження цим словам, здається, можна віднайти в подіях і явищах будь-якої епохи. Особливо спокусливою для їх ілюстрації є новітня доба історії України, де дистанція від великого до смішного, як мені видається, буває нерідко меншою, ніж один крок Наполеона. Однак, у відповідності до свого фаху історика-медієвіста пропоную у пошуках відповіді на питання, сформульоване дотепними газетарями, заглянути у більш віддалене історичне минуле, приміром, в епоху Київської Русі.

З поміж визначних її діячів чи не найбільш помітною є постать князя Володимира Великого. То був справді великий державотворець і сміливий реформатор. Утвердившись близько 980 р. на висококнязівському престолі у Києві, він за короткий час об’єднав під своїм скіпетром розрізнені східнослов’янські племена та племенні княжіння у відносно єдине державне утворення, провів ряд реформ, найголовнішою з яких була, сказати б сучасною мовою, ідеологічна. 987 року Володимир уклав союзницьку угоду з візантійським імператором Василієм II і наступного року прийняв християнство, як державну релігію Русі-України. Сповіщаючи про життя і діяльність фундатора новопосталої християнської держави старокиївські книжники, з поміж іншого, зауважують таку рису його особливості як хтивість. Був він, йдеться в літописі, «переможений похіттю до жінок», бо мав шість жон, триста наложниць у Білгороді, триста у Вишгороді й ще двісті у селі Берестовім поблизу Києву.

Однак, не поспішаймо, читачу, йняти віри цьому повідомленню літописного джерела. Для посвячених у біблійну герменевтику книжників-інтелектуалів тієї доби, женолюбство Володимира відбивало всього-на-всього ідею великої потенції і могутності київського державця. В такий, звиклий для середньовіччя спосіб, Володимир уподібнювався біблійному царю Соломону, який у тогочасному світі був ідеальним зразком монарха можновладця.

Однак, на профанному, тобто побутовому рівні Володимир уявлявся таким хтивим життєлюбом, як змальовано в літописі. Київськими вулицями разом із іншими жартами й дотепами ходили чутки про женолюбство Володимира. Один із грубих анекдотів на цю тему, навіть запам’ятався одному з учасників походу польського короля на Київ у 1018 році. Він переповів його німецькому хроністу Тітмару Мерзебурзькому. З легкої руки останнього ці чутки перетворилися у надбання історіографії. Оця двоїстість сакрально-величного й профанно-земного у сприйнятті образа князя й знаменує собою ту дистанцію від великого до смішного, про яку говорив великий Наполеон.