«Аура трагічного чуда...»

— Драматичні твори Лесі Українки не заскладні для пересічного глядача, а заскладні для неосвіченого, необізнаного глядача. Можливість сприйняття драм Лесі Українки залежить від загальнокультурного та інтелектуального рівня публіки, від рівня володіння українською мовою, а з цим в Україні не все гаразд. Це не просто довершені витвори мистецтва — це сакральні тексти. В них є доцільність магічних формул, ритуальних обрядових пісень, мантр. Можливо, має змінитись театр, митці, щоб усвідомити всі глибини, а можливо, вершини Лесиної драматургії. Мене дивує зарозумілість тих, хто без зайвої рефлексії береться ставити Лесю Українку, а потім власну недолугість списує на нетеатральність, літературність її драм. Лисиця й виноград...

— Кияни середнього й старшого покоління добре пам’ятають спектакль «Кассандра» на сцені Театру ім. Франка. Чи враховували ви здобутки й недоліки того спектаклю у своїй роботі?

— Та вистава справила на мене, дитину, дуже сильне враження. Я дивилась ту виставу безліч разів — можливо, 30 — 40, тоді й запам’ятала частину текстів. Аура трагічного чуда, яке оточує саме ім’я Кассандри, — ось враження від тої вистави. А потім, вже перечитавши п’єсу, довідалась, що в ній є епілог. Виникло питання: як можна було викинути таку змістовно важливу сцену? Потім питань виникало все більше. І нарешті виникло невиразне, а потім все чіткіше бажання самій поставити «Кассандру».

— У вашій постановці наявна не тільки драма Лесі Українки, а й драматична обробка оповідання німецького письменника Носсака... До речі, глядача неодмінно має зачепити, коли в поетичний текст Лесі Українки раптом вривається фраза грецького солдата, звернена до Агамемнона: «Навіщо ти обрав собі Кассандру — в неї завузькі стегна?» — «А я й не обирав її, вона дісталася мені по жеребу».

— Коли мені трапило оповідання Носсака, зрозуміла, що неодмінно маю поставити «Кассандру». Цей текст — наче двійник Лесиного. Там автор чоловік, тут — жінка, там проза, тут — поезія. Час написання розведений у ХХ столітті майже симетрично, і версія міфу в Носсака викладена протилежна. І я взяла на себе сміливість об’єднати свою сценічну версію Носсака з драмою Лесі Українки (також у моїй сценічній редакції) і всю цю композицію покласти в основу своєї постановки. На завершення хочу сказати, що оповідання Носсака стало остаточним поштовхом до роботи.

— У вашому спектаклі наявні елементи балету. Які їхні витоки — шаманські танці, ритуальні античні танці, іноді це нагадує танцювальні елементи японського театру, можливо, ще якісь джерела?

— Всі перелічені вами напрями походять з одного джерела — відчуття єдності людини зі світом. Танець — це втілення бажання людини знайти гармонію з космосом через одвічний атрибут Життя-Смерті — рух. У виставі елементи танцю з’являються саме в сценах, пов’язаних зі смертю. Всі вони є вигадкою, але з опертям на традицію.

— Ви досить багато працювали художником по костюмах, робили костюми для багатьох київських спектаклів. А як щодо костюмів «Кассандри»?

— Так само, з одного боку, це вигадка, тут є великий елемент випадковості, вишивки, аплікації і т.д. З другого боку, працювали свідомість-підсвідомість. Дався взнаки постійний інтерес до прадавніх та східних культур з їхньою спрямованістю на досягнення людиною внутрішньої гармонії. Я в цій роботі не була зв’язана ні з чиїмось смаком чи волею. Хочу тільки додати, що костюм Гелени Троянської є новітнім символом України, новітнім українським костюмом.

— У античних трагедіях і, зокрема, в «Кассандрі» дуже сильною є тема фаталізму, тема неможливості подолати долю. З долею не можуть сперечатися навіть боги. А як ви ставитесь до цієї проблеми?

— Тут я не поділяю античну традицію. Я вважаю, що є можливість вибору. Це, може, єдине, що є в людини. Принаймні мені завжди так здавалося. Усі пророцтва, передбачення, гороскопи даються людині для того, щоб вона їх долала. Не нехтувала, а саме долала. Всі пророцтва — то тест на довершеність, як спонука до розвитку. Спонука до боротьби з собою.

— У виставі звучать поезії сучасних поетів...

— Так, і це в першу чергу вірші Дмитра Корчинського, яких за задумом мало бути більше. Але, на жаль, іноді логіка постановки виходить з-під контролю автора і починає диктувати свої закони. Але й ті поезії, які є, багато важать для внутрішнього змісту постановки. Рядки Корчинського: «Я йду між вами, бомж, від мене падлом тхне. А як би мала пахнути культура?» звучать в божеських вустах Феба. В глибині цього тексту приховано заклик до людини — бути!

— Чому у вистави такий млявий фінал? Складається відчуття, що останній акорд так і не звучить. Це авторський задум чи прорахунки втілення?

— Ідея була — протиставити виразний, щільний, заповнений в усіх розмаїттях фізичний світ ілюзій розрідженому світу реальності. Кассандра з Фебом- Агамемноном останній раз зустрічаються вже за межею. Фінал має бути не млявий, а прозорий. Але якщо виникло таке запитання, то значить у виставі ще поки не досягнуто того вірного стану, який є органічним. Та будь-яка вистава — живий організм, здатний до розвитку. І, сподіваюсь, що стан прозорості буде досягнуто.