Багатоликий Роман Кофман

Цьогоріч вийшли друком дві книжки Романа Кофмана — автобіографічна проза «Как я провел жизнь» (видавництво «Laurus») і поетична збірка «Стихи» (видавництво «Саммит-Книга»). Ці видання були представлені у Київському книжковому клубі «Субота в Бегемота», в галереї «КалитаАртКлуб» і на Книжковому Арсеналі.

Диригент, письменник, поет, скрипаль, композитор, оперний режисер, учитель, мислитель, генератор ідей і майстер найнеймовірніших проектів, людина, наділена почуттям гумору вищої проби, — Роман Ісакович запевняє: «Музикою мені не завжди хочеться займатися, а писати хочеться завжди». І на кожному своєму концерті створює територію дива: від першого звуку до фіналу слухаєш так, ніби цю музику було створено і виконано особисто для тебе. Тому після виступів Кофмана у Колонній залі ім. Лисенка цікаво ловити  погляди людей, що пережили політ.

Так «ловлять» імена його книжок — «Книга небытия», «100 ненужных советов молодым дирижерам», «Пасторальная симфония, или как я жил при немцах», «Так будет всегда», «Хвала работодателям».

550 СТОРІНОК ПРО...

Відкриваючи нову книжку автобіографічної прози під назвою «Как я провел жизнь», будьте готові до того, що не зможете зупинитися, — а в ній 550 сторінок! І ось вже чорні значки, надруковані на білому папері, перетворюються на живі картини, книжковий простір стає річкою часу, а ілюстрації з родинного фотоальбому посилюють магічний ефект. Справді рідкісна можливість побачити маестро немовлям, школярем, студентом Новосибірського музучилища, сімнадцятирічним хлопцем у вишиванці, солістом студентського оркестру консерваторії Горького і лідером «Мозкового центру» легендарних конснерваторних капусників у Києві.

Формування особистості — загадковий процес, і перша глава «Якщо завтра війна...» розпочинається з патріотичного і ніжного вірша семирічного Роми, а далі йде розповідь про трагічні долі дідусів і бабусь. Дитинство в евакуації, мама й тато, брат і сестра — неймовірно важливою здається постійна присутність у спогадах сім’ї і дому.

Вражає початок шляху: першим учителем юного скрипаля був Йосип Гутман. Сім повоєнних років один з найкращих скрипкових педагогів України прожив із дружиною і трьома дітьми у вестибюлі київської музичної школи, у відгородженому фанерою кутку і, так і не дочекавшись розв’язання «квартирного питання», переїхав до Новосибірська. І тоді його п’ятнадцятирічний учень заявив батькам: «Я від’їжджаю до Новосибірська. Інакше музиці покладено край!». Батьки погодилися. Отакі химерні сюжети скеровують долю музиканта, і тому, згадуючи свого вчителя, Роман Кофман каже: «Йосип Аронович врятував мене від нелюбові до музики».

Двічі з відзнакою закінчив Київську консерваторію — як скрипаль і диригент. Через десятиліття  очолив славетний Київський камерний оркестр, служив генеральмузикдиректором Бонна, диригентом Бетховенського оркестру і Боннської опери, ставши першим українським диригентом, який очолив західноєвропейський оперний театр. Сьогодні — головний диригент Академічного симфонічного оркестру Національної філармонії України.

Надзвичайно цікаво читати про «небожителів» музичного Олімпу, з якими зустрічався автор, — це Павло Вірський, Ігор Стравинський, Дмитро Шостакович, Альфред Шнітке, Гідон Кремер, Гія Канчелі, Арво Пярт, Валентин Сільвестров, Давид Ойстрах, Мстислав Ростропович, Еміль Гілельс. Напевно, за книжкою можна підрахувати, скільки і в яких країнах було зіграно концертів і світових прем’єр, а оркестрів, якими диригував, понад 70.

А ще з-під легкого перома Кофмана виникають дивовижні портрети людей, нехай не таких відомих, — але наскільки життя було б менш живим без їхньої присутності. Так, у главі «Йося і Юрко» про звукорежисера і освітлювача Юрія Цалюка, який «заслуговує не на главу, а повість; можливо, і роман...», автор розповідає про те, як вони удвох склали музику до 7 (!) вистав театру Російської драми і «офіційні композитори, бувало, нервували, виявивши на афішах як авторів музики двох зухвальців, один з яких — непрофесійний композитор, а другий — людина, незнайома з нотною грамотою».

Навіть описуючи «фестиваль» своїх недугів», Роман Ісакович залишається вірним собі: «У палаті не переводилися гості. Маша почула розмову двох медсестер у коридорі:

— То хто в цій палаті лежить?

— Якийсь артист. Там повно людей і завжди регіт!».

Довіряючи читачеві повість прожитих літ, Роман Кофман не пише у стилі «айсберг»: все названо своїми іменами в тексті, відкритому, як океан. І проза його завжди доносить до нас високий сенс неозвучених слів — «Совість, благородство і гідність».

А завершує «партитуру», немов фінальний виразний акорд, фраза: «Я все ще чекаю на прихід справжнього життя, яке розпочнеться ось-ось, за наступним поворотом».

РИТМІЧНА РІВНОВАГА, ГАРМОНІЯ ЗВУКІВ

Після збірок «Нюансы» (1993) і «Лицо земли» (1996) книжка «Стихи» якнайповніше представляє поетичну творчість Романа Кофмана. Вступ «Від автора» повідомляє про досить серйозні речі — легко, як це і має вміти поет. Перша частина: лірика акварельна і кришталева, інтонації чисті й сумні, а разом — небесні сфери, летючі рядки, барвистий світ. Ритмічна рівновага, гармонія звуків, думка, що керує емоціями: усе видає «внутрішнього» диригента. Тут є вірші, звернені до матері, батька, присвячені дідусям і бабусям. Вірш «Морозный жаркий полдень детства» завершується рядками:

«Как светел день!

Ни облачка, ни ветра.

А дальше — щедрый

и последний дар;

И восемь месяцев,

и восемь километров,

И золотая осень.

Бабье лето.

Бабий Яр».

Найбільш ранній вірш збірки «Огни, огні зеленые...» датований 1954 роком, і фото тієї, кому він присвячений, знайдете в книжці «Как я провел жизнь». Зі своєю майбутньою дружиною юний поет познайомився в Новосибірську, упадав за нею в найкращих романтичних традиціях — сім років. Ірина Сабліна — творець і багатолітній керівник хору «Щедрик», що прославив Україну у світі. А на двох світлинах, підписаних «Щастя 1» і «Щастя 2», молодий татко з донькою Марією — Маріаною Сабліною, яка керує «Щедриком» з 2002 року.

Тому дві нові книжки добре читати паралельно — поезія доповнює прозу сильно, гарно, проникливо. І весело: захопливий травелог «Географические элегии» запрошує у ненудну подорож від Кельна до Гранади — через Трускавець, Львів і Париж. А ще менестрель Кофман залишиться непізнаним без його блискучої іронічної поезії, яку він творить цілими циклами, — «Оды служителям муз», «Из больничной поэзии», «Соавторы». Якщо правильно, що вірші допомагають завжди, за будь-якої ситуації, отже, «мистецтво не дасть померти від правди» (Рей Бредбері).

ВІЧНА МУЗИКА ВИТКАЛАСЯ З ПОВІТРЯ...

Навколо цієї людини, безперечно, існує магнетичне поле. Нещодавно на Міжнародному музичному фестивалі «Київська весна» звучав Бетховен у виконанні симфонічного оркестру Національної філармонії під орудою маестро. Виходжу після концерту на вулицю і раптом виразно чую Алегретто із 7 симфонії — але ж його щойно грали, неймовірно! Це потім стало зрозуміло, що дівчина, яка йде попереду, увімкнула запис у телефоні. Та на мить повірилось, що вічна музика виткалася з повітря.

26 червня у Колонній залі ім. Лисенка на концерті-закритті 154 філармонічного сезону прозвучать рідко виконувані твори Сергія Рахманінова: симфонічна фантазія «Круча» і Четвертий фортепіанний концерт, соліст — Антоній Баришевський. У програмі другого відділення Восьма «Незакінчена» симфонія Франца Шуберта і «Болеро» Моріса Равеля. На сцені — симфонічний оркестр Національної філармонії України, за диригентським пультом Роман Кофман.

P.S. При виборі програми Роман Кофман підійшов до справи, як завжди, не стандартно. У першому відділенні концерту прозвучить улюблений всіма Рахманінов, але нам представлять не «шлягери», а якраз менш виконувані його твори. Симфонічну фантазію «Утёс» (назву твору дав однойменний вірш Лермонтова) Рахманінов написав через рік після закінчення консерваторії. Про цю музику гарно відгукнувся Чайковський. Натомість музикознавець Юрій Келдиш свого часу сказав, що ця композиція «хибує на рихлість, розкиданість форми». Так чи інакше, мелодичної виразності, яскравості тематичних образів і, головне, щирості цій музиці аж ніяк не бракує. Завершить перше відділення рахманіновський Четвертий фортепіанний концерт, який за популярністю явно поступається його Другому і Третьому концертам. «Якщо чесно, Четвертий концерт не досягає глибин його Третього фортепіанного концерту, — коментує Антоній Баришевський. — Проте в ньому є певна свіжість, азарт, яскравість. Він не заслуговує бути в тіні, на мою думку».

У другій половині вечора прозвучить знаменита Восьма симфонія Шуберта, яка увійшла в історію музики як «Незакінчена» (твір складається із двох частин, тоді як класичний симфонічний цикл має складатися із чотирьох). Існує версія, що «Незакінчена» шубертівська симфонія насправді закінчена, — мовляв, автор просто чомусь вирішив піти проти традицій і правил своєї епохи. «Я схильний заперечувати цю версію, — каже Роман Кофман. — Шуберт був геніальною людиною, але щодо музичної форми він ніколи не порушував правил — ні у своїх піснях, ні в романсах, ні в камерних творах. З іншого боку — після філософської, потужної другої частини було б дивно чути якийсь менует, щось веселеньке, як у класичному циклі. Я думаю, композитор просто вичерпався. Таким чином, твір залишився незавершеним. Що трапилось? Який був задум? Чому не завершив? Ніхто не знає».

На завершення концерту прозвучать тріумфальні оркестрові варіації Равеля «Болеро».

Олеся НАЙДЮК