А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Без позерства та фальші

Новий роман Степана Процюка про Василя Стефаника викликав резонанс
24 вересня, 2010 - 00:00
СТЕПАН ПРОЦЮК

Книга називається «Троянда ритуального болю», її видало київське видавництво «Академія». Навколо творчості Степана Процюка завжди виникають дискусії, але психобіографічний роман про Василя Стефаника зацікавив навіть тих, хто раніше не читав творів цього вельми своєрідного письменника, майстра експресіоністичної новели. Степан Процюк є автором понад 15-ти книг: поезії, прози, есеїстики.

У «Троянді...» домінують два кольори — білий і чорний. Процюк кілька разів повертається до символіки кольору, намагаючись спроектувати її на внутрішній світ свого героя. Чого більше у романі — білого чи чорного, радісного чи трагічного, щастя чи болю? Степан Процюк належить до того типу письменників, які не схильні до «лакування» дійсності, радше навпаки. У його творах завжди було більше болю, страждань, трагізму... Але в цій книзі такий підхід закономірний, адже автора цікавили передовсім типові для Стефаника настрої туги, смутку, болю — все, що забарвлене чорним.

«Троянда ритуального болю» — твір експериментальний. А експеримент завжди зумовлює різні реакції. Роман уже викликав неабиякий резонанс серед читаючої публіки, особливо — в середовищі критиків і літературознавців. «Троянда...» С. Процюка не лише продовжила видання біографічних творів у тематичній серії «Автографи часу» видавництва «Академія», але і сприяла оновленню цього романного різновиду, накреслюючи нові можливості еволюції традиційної жанрової парадигми.

— Степане, твій новий роман вже живе своїм життям, провокуючи діаметрально різні про себе відгуки...

— Я не розбещений критикою. Хтось ставиться до моєї прози добре, а хтось із негативним емоційним зарядом, але читають і ті, і інші. Роман написав на одному диханні. Видавець, директор київської «Академії» Василь Теремко, був навіть трохи здивований, що так швидко я закінчив роботу. Але після «Троянди...» кілька місяців був під силовим полем твору і практично не міг написати навіть рядок. Цим я не підхвалюю свій роман — лише констатую правду. Критика мені потрібна, бо нема письменника, який би міг дистильовано і безпристрасно дивитися на допіру написане ним. Про «Троянду...» було вже чимало написано, переконаний, що буде ще пізніша рецепція, не за свіжими слідами. Були панегірики, були навіть образливі для мене відгуки, хоча найчастіше таки писали між цими двома крайнощами. Було чимало відгуків, що допомагали мені (Івана Андрусяка, Євгена Барана, Сергія Грабара, Богдана Пастуха, Людмили Скорини, Олега Солов’я, Ірини Славінської, Роксани Харчук і т. д.) у осмисленні того, що вже написав, чи того, що, на жаль, не вдалося. Та найбільше мене здивувала рецензія К. Родика «Самогон «Стефаник», яку той написав дуже неприязно. Втім, кожен із критиків може писати про книжку письменника те, що він вважає за потрібне.

— У процесі писання й виношування твору ти докладав зусиль, аби вийти за межі себе, припустити, що в Стефаникові є не тільки Процюк, але хтось інший? І відчути, «додати» до себе ще й і його?

— У «Троянді ритуального болю...» зображений таки Стефаник! Звісно, коли пишеш спробу психічної біографії, виникає спокуса так званого «переносу» на героя своїх думок і особливостей. Цілком її уникнути неможливо, адже існує ще потужний шар підсвідомого, із яким заледве чи може боротися нарівні будь-який автор... Зараз я працюю над романом про Володимира Винниченка. У нього не було цього, як я називаю, жаху існування — тобто того, що, як на мене, ріднить мене із Стефаником. Це, вроджене або набуте, гіпертрофоване відчуття трагічного, надривного, печального. Воно розлите скрізь... І ця безшкірість щодо трагічного боку життя не залежить від людини, а часто є для неї тягарем! Чимало людей, які прочитали роман, казали мені, що саме таким вони уявляли Стефаника і що я потрапив у «десятку»! Це не мої вихваляння, а лише цитати читачів. Я намагався розчинитися у своєму героєві. А я загалом можу, хоч на короткий час, розчинятися у думках багатьох інших людей. Коли я так уважно прочитав усе, що було доступне і було написане його рукою, то міг «розчинитися» і у світосприйнятті Стефаника. Тим паче, у мене було відчуття, що повинен писати цей роман не надто довго, але енергетично наповнено. І коли написав, то почував себе якийсь час, делікатно кажучи, спустошеним. Хіба виникає спустошення від автопортрета? Окрім того, постійно намагався думати етичними мірками того часу (хоча люди — це ті субстанції, які змінилися впродовж століть найменше). Намагався ходити покривленими русівськими стежками...

— Не беруся судити, в «десятку» а чи в «дев’ятку», хоч, звичайно, і не в «молоко». «Твій» Стефаник переконливий у граничній щирості, невротичний... Як відомо, Стефаник ще на порозі літератури зумів приборкати властивий собі ліризм, сублімувати його у гранично насичених, лаконічних образах «абсолютного пана форми» (за І.Франком), культивував «фігуру умовчання», любив культуру «верхівки айсберга». Натомість у тобі, здається, поет надалі перемагає прозаїка.

— Хоча поет із мене нікуди не випарувався, незважаючи на те, що дюжину років уже не пишу віршів, навіть переступив через короткий період поетоненависництва, написав на цю тему роман «Жертвопринесення», ліризм у прозовому тексті ще не означає поразку епічного елементу. Я відкриваю секрет своєї «кухні»: роман про Василя Стефаника не писав у тому порядку, у якому він надрукований. Отже, не було, як ти стверджуєш, перемоги ліричної стихії над епічною. Вони постійно йшли пліч-о-пліч, намагаючись взаємно доповнити одна одну... Маю на увазі те, що поволі кожне людське життя наближається до трагічної розв’язки. І життя великого Стефаника, із яким я «зрісся» у романі, теж. Я уникав будь-якого позерства чи фальшу, будь-якого декадансу. Мені не було важливим лише розжалобити когось. Я оплакував кожне людське життя, яке закінчується відходом, на прикладі спроби психологічної біографії Василя Стефаника. Ти трохи знаєш мою творчість, то не зможеш заперечити, що тема смерті, неврозів екзистенційної безсенсовості чи пошуків сенсу життя займає там значне місце. Це не спеціально, не для того, щоб повипендрюватися перед читачем: який я, мовляв, чутливий чи слізливий. Так уже склалося...

— Творець має стати людиною, разом з нею прожити усі її муки, й цим піднести її до себе, воскресити її віру у Себе. Це було сто років тому. Як вважаєш: це щось дало? Страждання Стефаника, «селянського месії», щось змінило чи залишилось гласом «вопіющого у пустелі»?

— На таке запитання дати вичерпну відповідь не може жодний смертний! Але я не згоден із тобою, що в романі є лише селянський месія, хоч риси месіанізму були характерні для Стефаника. Ти забуваєш про кохання в житті Стефаника, що вже лише фактом свого існування пом’якшує холодок, що нерідко струменить від призначення чи обраності. Але, незважаючи на сприятливі життєві обставини (вдале одруження, депутатство як ще одна можливість виконувати призначення), Стефаник залишається митцем і людиною із месіаністичними рисами характеру, яка страждає від недосконалості світу. Тобто слово «селянський» я прибрав би із твого твердження, а решта би все залишив...

У Стефаника селяни є лише фішками, позначками. Він писав про, допустимо, село Русів, але так само міг би писати про людей як маріонеток у Кракові (у листах про це йдеться) чи Відні, про уніфікацію особи мегаполісом. Його селяни переживають пристрасті, притаманні — при певних обставинах — кожній людині. Адже космосу байдуже як до нашого горя, так і до нашого щастя. І в безкінечній круговерті холодних світил людські долі теж, напевне, є іграшкою Всесвіту. (Я не зачіпаю зараз релігійний погляд). І у жилах усіх людей тече однакова кров, і подібно ми сміємося і плачемо... І насправді між бомжем і олігархом — з одного боку — прірва, з іншого... і олігархи іноді ставали безхатьками...

Людям із месіаністичним спрямуванням завжди слід бути готовим до викочування догори сізіфового каменя. Вони не повинні перейматися результатами, хоч би як парадоксально це звучало! Бо ці результати найчастіше від них не залежать. Від них залежить процес. Дійсно, «рух — усе, кінцева мета — ніщо». Люди, за великим рахунком, не перероджуються ще від первісної доби, незважаючи на значний шар рум’ян і білил цивілізації. Страждання Стефаника, принаймні, дало не лише українській, але і так званій світовій літературі великого письменника. А кожне місіонерство — байдуже, мистецьке чи суспільне, чи й те, і те, — є так чи інакше голосом волаючого у пустелі. Особливо це примітно у долях християнських мучеників за віру. Можуть закинути, що я ідеалізую Стефаника. Кожен із «обвинувачів» має право на свою версію. Я ж переконаний, що навіть за випадковим, наносним чи механічним у його житті завжди було присутнє світло призначення.

— Ти зараз між двох сил: Стефаником і Винниченком. Як у цім status quo ти бачиш кожного з них і себе щодо кожного з них?

— Для мене спільним між цими такими різними майстрами, є те, що вони обидва були обдаровані призначенням. І вірили в нього, кожен по-своєму. І обом було недостатньо літератури — займалися політичним життям. Може, це були лише форми втечі від себе одного до себе іншого? І це при тому, що і Стефаник, і Винниченко мали вдалі дебюти, літературну популярність і навіть славу, наскільки це було можливим у тих умовах, теж різних для наддніпрянця Винниченка і галичанина Стефаника. До речі, робота над життєписами інших людей, особливо близькими (кожен по-своєму) за психотипом, допомагає ліпше зрозуміти власні пошуки і стани... Мені нелегко працювати над романом про Винниченка. Виникає чимало ребусів, розгадки яких я ще не знайшов. Кожен погляд під «мікроскопом» є випробуванням для того, хто пише — наскільки він може зрозуміти...

ДОВІДКА «Дня»

Степан Процюк народився на Львівщині. Закінчив Івано-Франківський педінститут і аспірантуру Інституту літератури НАН України. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті (Івано-Франківськ). Літературна біографія розпочалася 1992 року, коли була надрукована перша поетична збірка Процюка «На вістрі двох правд». Далі з’явилася збірка віршів «Апологетика на світанку» та збірка поем «Завжди і ніколи». 1996-го вийшла збірка літературних есеїв Процюка «Лицарі стилосу і кав’ярень», а також перша книжка прози «Переступ у вакуумі». 2001 року тернопільське видавництво «Джура» друкує збірку повістей «Шибениця для ніжності». 2002 року івано-франківське видавництво «Тіповіт» видало збірку повістей «Серафими і мізантропи», а львівська «Піраміда» друкує його «Інфекцію», яка була номінована на здобуття Шевченківської премії. 2005 року вийшов третій роман — «Тотем» (видавництво «Тіповіт»). Роман «Троянда ритуального болю» видало київське видавництво «Академія» 2010 р. Автор є лауреатом багатьох національних літературних премій. Окремі твори, переважно вірші, перекладені кількома іноземними мовами (німецькою, російською, словацькою).

Ростислав ЧОПИК, літературознавець, фото bukovynaonline@ukr.net
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments