Бранець краси

Найестетичніший з українських митців 60 — 80-х років, він, однак, не належав до породи таких собі «дистильованих естетів» (на радянських кухнях із початку

70-х), котрі гребують брудною реальністю. У 50-ті Зарецький віддав данину доблесним шахтарям (утім, окремі з них, за вказівкою тодішнього міністра культури, вилучалися з виставок), у 60-ті — дояркам, але так, що сьогодні ніхто і не заїкнеться про кон’юнктуру. Диво дивне, форма тут перероджує мертвотний зміст: пологи «нового» завжди болючі.

З деяким острахом я беру в руки проілюстрований Віктором Зарецьким благенький екземпляр «Портрета Леніна» М. Рильського 1963 року, добутий із глибин книгосховища. Побоювання виявились марними: Зарецький переміг і цю тьму. Передчуваючи лукавий цинізм сімдесятників, він використав кутастий силует Ілліча, як привід до графічного арабеску. Малюнок виконаний із бездоганною професійністю, як і інститутський диплом художника «До Мавзолею». Наводжу ці приклади без будь-якого єхидства. Зарецький — такий автор, якого не паплюжить, але збагачує будь-який штрих, будь-яка «родима пляма» минулого. Ми багато втрачаємо, репродукуючи лише його зрілі твори. (Шкода, що поза увагою лишається і його «Теща», яка свого часу набула широкого розголосу).

Відречення від канонів соцреалізму не було в Зарецького миттєвим. Умочивши пензлі у води «розливного моря побутового несмаку, на берегах якого столиця — Худфонд» (О. Довженко), Зарецький упевнено простував до «берега (своєї) мрії». (З огляду на «урожайність» його творів, саме тут і стала б у пригоді лексика «поетичного кіно»). Шлях до «мистецької оази» виявився довгим і тернистим, не зірковим. Саме тому до зірок тягнувся, зірки з неба хапати прагнув на відміну від свого ефемерного двійника Клімта, який свої творчі поривання наче міряв мензуркою, ніколи не помилявся і не спотикався. Зарецький же спіткнутись не боявся.

Час нарешті торкнутись і цієї, вельми заяложеної, аналогії. Попри окремі риси схожості, між двома митцями — прірва, не тільки хронологічна, але і внутрішньо-суттєва. В образах клімтівських жінок надибуєш на щось перепріле і брезкле, через те одразу згадується його сучасник — співвітчизник Музіль: «Її тіло здавалось передчасно зів’ялим... незважаючи на свою недозрілість». Гарячковий ру-м’янець щік, нездорово-теплична блідість шкіри героїнь Клімта дуже часто контрастують із модерновим тлом, де бешкетують різнобарвні квадрати, спіралі, окаті ромби. У Зарецького ж неодмінні розани на щічках, а тло —здебільшого квіти (спогад дитинства — уквітчана хата батьків). Геометрії обмаль, передовсім — любов. Жодну із клімтівських дам не назвеш гарною, але кожна модель Зарецького — таки красуня в повному значенні цього слова. (Одна із жінок, яку обезсмертив його пензель, казала, що створюючи її портрет, він признався: «Не знаю, що вибрати: жінку чи мистецтво...»)

На мою думку, більш цікавими є загально-ідеологічні паралелі з мистецтвом Сецесії, що пояснюється насамперед спільністю образотворчих поривань. Це, по-перше, жага творчих синтезів, розмаїття зацікавлень (у Зарецького, як і в митця fin de siecle, — від книжкової ілюстрації до монументального розпису). По-друге, сам принцип ставлення до навколишнього світу: не перекреслити його, всотати краплини терпкої характерності (до чого були байдужі модерністи наступних поколінь). По-третє, джерела візуальних мотивів: казкові істоти (в Зарецького — Жар-птиця) і, звісно ж, метелик (з появи пістрявого метелика на сірому пальті розпочався «Портрет Оксани»). Але в українського художника менше умоглядності і, хоч як дивно, менше трагізму. Трагічність «узяло на себе» саме життя — і наїжачувалось проти автора всіма голками. Багато написано про смерть його дружини Алли Горської, про переслідування властей, «внутрішню еміграцію» Зарецького. (Навіть у майстерні на нього тиснули стоси сотень картин, не даючи змоги відсторонитись, відступити вбік, тож працював, уткнувшись у полотно, згадують сучасники).

Модерністом він повернувся... з Полісся. «Довів реалізм... до істерики». А на його руїнах (звісно, руйнація була суто індивідуальною, справою власних рук; авангард в Україні 60-х — нечастий гість!) він побудував своє уявне, безжурне, безгомінне містечко, де ніколи не зупиняється тихе свято життя, а красу даровано всім, солодку, як мармелад.

Про красу кажуть: вона врятує світ. І ще: краса — страшна сила. До цих банальностей додам ще одну: в полон краси потрапляють і застрягають в ньому надовго. Зарецький — живописець краси і щастя саме тому, що мало спізнав їх у звичайному житті. «Піти у красу» — суто українська «втеча», яку і втечею назвати язик не повертається. Розчинитися в казці, аби не бачити «свинцевих мерзот» довкілля. Живопис — не публіцистика, не література, і «металева мова» настанов для неї не обов’язкова.

Нинішня експозиція, однак, більше репрезентує «творчу кухню» автора — передусім 60-х років. Дізнаємося, що шістдесятники, окрім народно-ужиткового мистецтва, не цуралися й інших захоплень. Наприклад, джазу («Дидл, Дудл і Семенов»). Містицизм може здатись трохи наївним («Дух вийшов»), а орієнтальні спокуси — запізнілими («Японка із Сахаліну»). Зате не такими вже наївними і аж ніяк не вчорашніми виглядають перші прояви вільнодумства, рефлексії над «проклятим минулим» («Нічний арешт»). Творчість Зарецького належить не тільки царині прекрасного, але й — буттєвого, історії, з потоку якої власна його позиція не виокремлювалася. На жаль — і на щастя.

У середині 80-х років, коли я був студентом Художнього інституту, до мене в кімнату підселили «вічного абітурієнта» Славка-вірменина з Баку. Майже весь час він проводив у майстерні Зарецького, про що із захопленням розповідав вечорами. А якось повернувся розкошланий, з посірілим обличчям: на вчителя влада «котила бочку»... Ішов рік Оруелла — 1984-й.. Де тепер Славко-вірменин із Баку? Там, де й селяни-чорнобильці, герої портретів Зарецького 60-х рр. (На місці їхнього села постала сумнозвісна АЕС). Хотів того художник чи ні, але «силових ліній» сучасності він торкався не раз.

І останній спогад. Рідко побачиш, щоб сучасний студент годинами сидів на виставці перед якоюсь роботою, тим паче — сучасного автора. Студенти, знаєте, народ уїдливий, будь-які авторитети їм «до лампади». А на виставці Зарецького в Могилянці я таке бачив минулого року. Тож і виставка сьогоднішня не зайва?