Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Час працює на нас!»

Про українсько-французькі «мости» розказує відомий перекладач і педагог Ірина Дмитришин
24 листопада, 2017 - 11:28
ФРАНЦІЯ, ЗАМОК ДЕНТЕНВІЛЬ. ТУТ З 1747 ПО 1759 РР. ЖИВ ГРИГОРІЙ ОРЛИК — АГЕНТ ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ ТА ПОЛЬОВИЙ МАРШАЛ ФРАНЦУЗЬКОГО КОРОЛЯ ЛЮДОВІКА XV / ФОТО НАТАЛІЇ РЕБРОВОЇ

У Парижі живе і працює дуже цікава жінка — українська француженка, славіст, перекладач від Бога, педагог, учений, автор декількох книжок і монографій. Зокрема, завдяки Ірині Дмитришин французи більше дізналися про легендарного українця Григорія Орлика — сина гетьмана, дипломатичного агента і полководця часів короля Людовіка ХV, який був оголошений поза законом у межах Російської імперії й який загинув за Францію під час Семилітньої війни; а також про Марка Вовчка й історію її «Марусі», яка мала шалений успіх у Франції; мають змогу познайомитись із творчістю наших сучасних письменників — Жадана, Андруховича, Матіос, Забужко, Кокотюхи та інших, які з’явилися у перекладах Дмитришин.

У Національному інституті східних мов і Цивілізацій вона навчає іноземців української мови, а ще Ірина є українським «голосом» французьких авіаліній (кілька років тому записала повідомлення, яким вітають пасажирів на борту Air France).

З пані Дмитришин я познайомилася дев’ять років тому під час відрядження у Францію (у рамках програми «Репортери без кордонів», яка започаткована МЗС Франції), а Ірина була нашим перекладачем, і от — нова зустріч, уже в Києві..

«УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО»

— Пані Ірино, розкажіть, що пересічні французи знають про нашу країну? Чому навіть після Майдану, Революції Гідності, війни на сході та анексії Криму чимало французів досі проросійськи налаштовані?


ІРИНА ДМИТРИШИН, ВЕРЕСЕНЬ 2017 Р. ВІЙСЬКОВИЙ АРХІВ ФРАНЦІЇ, М. ВІНСЕНТ (МІСЦЕ, ДЕ ЗБЕРІГАЄТЬСЯ ВІЙСЬКОВА СПРАВА ГРИГОРІЯ ОРЛИКА) / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ІРИНИ ДМИТРИШИН

— Під час Революції Гідності, коли анексували Крим і розпочалася війна на сході, майже щотижня відбувалися акції протесту у знакових місцях (таких, як площа Прав Людини, біля міністерства закордонних справ Франції), які організовували українська громада чи українські студентські спільноти. Другий рік поспіль до Франції приїжджають на відпочинок у літній табір чи на канікули діти, чиї батьки віддали життя за свободу України. Ці акції проводяться разом із Посольством України і Українським культурним центром у Парижі.

Що знають французи про Україну? Шевченка (футболіста, очевидно) і Кличка, Чорнобиль і Фемен, Майдан, війну — Донбас і Крим, Джамалу і Сенцова, Довженка. Автентика і архаїка з вишиванками і віночками...

Що ж до проросійських настроїв, тут частково відіграють роль історичні причини: царська Росія, яка була союзником Франції, — що тішить правих, комуністична Росія — що імпонує лівим. До цього додається замилування російською культурою (література, музика, балет) і, не в останню чергу, антиамериканські настрої. Над усіма цими питаннями працює потужна пропаганда і лобісти, як російські так і місцеві французькі.

— Чи знали ви оперного співака Василя Сліпака, який загинув у АТО?

— Так. Василь був одним з організаторів мітингів у Парижі, а потім збору коштів для бійців АТО. Його важко було не помітити — високий, гарний, харизматичний чоловік. Він виступав на благодійних вечорах і сам організовував концерти. Його голос причаровував. Сліпак був патріотом, і у нього боліла душа, що на нашій Батьківщині ллється кров. Дуже шкода, що життя цієї неординарної особистості обірвала куля снайпера. Його смерть — величезна втрата не тільки для України, а й високого мистецтва світу. Саме Василь започаткував ідею привозити дітей до Франції, й «Українське братство» — це не державна, а громадська організація, яка і після його смерті щотижня надсилає фінансову і гуманітарну допомогу військовим і членам їхніх родин.

«ХОРОША ЛІТЕРАТУРА ПЕРЕКЛАДАЄТЬСЯ «ЛЕГКО»

— Часто від перекладача залежить, чи зацікавиться читач творчістю письменника. А самого перекладача можна порівняти з першовідкривачем. Зробити гарний переклад — велике мистецтво, яким володіли гранди: Григорій Кочур, Микола Лукаш, Микола Зеров, демонструючи майстерність, досконале знання мов і культур. Ви закінчили Київський інститут іноземних мов. Ще зі студентства добре вивчили французьку мову чи це сталося поступово, коли вже почали жити у Парижі?

— Щоб добре знати іноземну мову, треба не тільки вивчати її, але і невпинно вдосконалювати, спілкуватися з її носіями, читати, слухати, дивитися фільми, і тоді поступово ти починаєш відчувати її на різних рівнях. Треба прожити певний час у країні, щоб почати думати по-французьки.

— Ви переклали твори Олега Сенцова, Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Сергія Жадана... Дуже різні письменники і мова, якою вони пишуть. Що було найважче?

— Важко перекладати погану книжку, а цікавий текст і хороша література перекладаються легко. Треба любити автора і відчувати текст. Наприклад, є проблеми синтаксису в романах Забужко, коли кожна фраза тягне за собою цілий пласт, або як передати етноколорит Гуцульщини і Буковини у творах Матіос, стилістичні постмодерністські знахідки у Андруховича чи епатажну гру зі словом у Жадана... Мені як перекладачеві важливо передати мову письменника. Іноді доводиться довго шукати відповідники у французькій, але коли знайдеш — це додає сил до подальшої роботи. Я не можу сказати, кого з авторів було складніше перекладати. Мені дуже важливо, аби ті, хто буде читати книжки українських майстрів слова, зацікавилися їхніми творами, захотіли більше узнати і про нашу країну.

«МИ НІКОЛИ НЕ БУЛИ ЧАСТИНОЮ РОСІЙСЬКОГО ФАКУЛЬТЕТУ, А Є САМОСТІЙНОЮ УЧБОВОЮ ОДИНИЦЕЮ»

— Розкажіть, будь ласка, про Національний інститут східних мов і цивілізацій, де зараз працюєте? Що це за учбовий заклад? Хто там навчається?

— Я є завідувачем кафедри українських студій Національного інституту східних мов і цивілізацій. Цей учбовий заклад був заснований ще за часів Людовика XIV, щоб готувати перекладачів, щоб спілкуватися з тодішніми союзниками Франції, зокрема Османською Портою. Потім географія учбового закладу почала розширюватися. Сьогодні це і всі слов’янські мови, й Азія, й Африка, а останній факультет, який нещодавно відкрився, — це мова інуітів (ескімосів) — представників корінних народів Канади. Факультет української мови працює ще з 1930-х, і він був відкритий стараннями Ілька Борщака (знаного історика, перекладача, публіциста і літературознавця). Спочатку викладання відбувалося кілька годин на тиждень, а зараз це повноцінна кафедра, і вона належить до Департаменту «Європа». Ми ніколи не були частиною російського факультету, а є самостійною учбовою одиницею, як польська, болгарська, чеська та ін. Ми єдиний у Франції вищий учбовий заклад, де є українські студії. Студенти слухають лекції з мови, літератури, історії, мистецтва і знайомляться з сучасною ситуацією в Україні. А тому після закінчення навчання наші студенти мають повну картину про Україну як державу, її культуру, мистецтво, традиції й сучасний стан країни. Зараз у нас навчається близько 20 осіб.

— Як часто буваєте на Батьківщині? Як змінилася наша країна, що здивувало і що сподобалося у нинішньому вояжі?

— Україна дуже змінилася, і кожного разу бачу чимало, як позитивних, так і негативних змін. Стараюся не пропускати «Книжковий Арсенал», бо він дає можливість побачитися з багатьма видавцями, письменниками, дізнатися про новинки, поспілкуватися на конференціях і круглих столах із колегами — вченими, перекладачами. Цьогоріч уперше побувала на Сорочинському ярмарку і відвідала Полтавщину, Опішне. Мене вразив цей край, люди і музеї...


ФРАГМЕНТ КАХЛІ З РЕЛЬЄФНИМ ГЕРБОМ ГЕТЬМАНА ПИЛИПА ОРЛИКА, ЩО ВИЯВЛЕНИЙ НА ПІВНІЧНО-ЗАХІДНІЙ ОКОЛИЦІ  БАТУРИНА В 2014 Р. / ФОТО З КОЛЕКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВІДНИКА «ГЕТЬМАНСЬКА СТОЛИЦЯ»

Мені здається, що зараз у Києві більше чути українську мову, нею говорять чимало молодих людей. Я намагаюся через інтернет бути в курсі політичних, економічних і культурних новин.

— Українська діаспора (за неофіційною статистикою, це близько 40 тисяч наших громадян, які живуть у Франції) мала кілька хвиль... «Безвіз» збільшив кількість наших співвітчизників, зокрема туристів, які стали частіше їздити до Франції. То зараз у Парижі на вулиці вже можна почути українську мову?

— Так, зараз стало більше туристів з України. Знаєте, кілька років тому, коли я бачила у Парижі літніх людей, які подорожують, подумала, що саме це є одним із показників рівня країни. Зараз більше подорожують представники середнього віку і молодь — студенти, але якщо наші пенсіонери будуть отримувати нормальну пенсію, то вони, як німці чи поляки, відчують смак до подорожей і зрозуміють, що життя на пенсії не закінчується. Нині зрідка вже можна почути у Парижі українську мову, і це мене тішить.

«ГРИГОРІЙ ОРЛИК — ЯСКРАВИЙ ПРЕДСТАВНИК ТОДІШНЬОЇ ЕЛІТИ»

— Ви знайшли унікальні документи у французьких архівах про Григора Орлика, написали монографію, захистили дисертацію про цю неординарну особистість. Для багатьох ця постать є міфічною. На вашу думку, де більше розкрився його талант: як дипломата, розвідника чи воєначальника?

— Більшу частину життя Григорій Орлик прожив за кордоном, лишаючись захисником прав і свобод «козацької нації». Багато про Орлика писав Ілько Борщак, якого вважають першовідкривачем цієї легендарної особистості, а я продовжила цю справу. Він поширив кілька легенд, наприклад, про спілкування Орлика з Вольтером. Існує серед українців також легенда про аеропорт «Орлі»: буцімто він збудований на землях, які належали Григорію, і «Орлі» названо на честь Григора Орлика. Хоча насправді назва «Орлі» згадується ще за часів Римської імперії... Ілько Борщак прикрашав історію, а його роботи можна назвати романізованою публіцистикою. Він багато придумав красивих історій про Григорія Орлика і цим представляв його постать дуже цікавою. Моя ж дисертація ґрунтується тільки на документах і фактах. Григорій був сином Пилипа Орлика, гетьмана у вигнанні, хресником гетьмана Івана Мазепи, довіреною особою польського короля Станіслава Лещинського, дипломатом, військовим діячем (генерал-лейтенантом) на службі короля Франції Людовика XV... Він жив у XVIII ст. —  часи, коли військовим доводилося були й дипломатами. Своєю харизмою він здатен був переконати опонентів, і тому його використовувала французька дипломатія. Григорій Орлик сприяв проголошенню королем Речі Посполитої Станіслава Лещинського, у 1733 р., після смерті Августа II Сильного, саме Орлику було доручено таємно доставити одного з найвірогідніших кандидатів на трон С. Лещинського з Парижа до Варшави. І з того часу, протягом трьох десятиліть, Григорій Орлик при французькому дворі захищав українську карту, говорив про козацьку націю, яка стогне під ярмом Московської імперії... і що «без свободи козацької нації не буде спокою в Європі»... Це був чоловік, вхожий до всіх кабінетів у Парижі, до його думок і пропозицій прислухалися чиновники двору короля. До речі, він представлявся як син батька козацької нації і був яскравим представником тодішньої еліти.

Дуже тішуся тим, що у Батурині стараннями Наталії Ребрової, директора музею «Гетьманська столиця», буде відкрито зал, присвячений Григорію Орлику — уродженцю цього міста.

 — Нещодавно біля метро «Арсенальна» у Києві відкрили копію пам’ятника Анні Ярославні, королеві Франції (скульптор Микола Зноба). Цікаво, а як французи ставляться до того, що росіяни продовжують приватизувати українську історію?

— Мені сподобався монумент. (Копія нещодавно була подарована Тулузі під час візиту Кличка — це місто-побратим Києва.) Напевно, дійсно першими відомими вихідцями з українських земель, які оселилися у Франції, можна вважати дочку київського князя Ярослава Мудрого — Анну Ярославну, яка у 1051 р. вийшла заміж за французького короля Генріха І, та її почет... Щодо приватизації історичних особистостей, то після візиту В. Путіна у Париж і його пасажів, що Анна була росіянкою, то на це дуже активно відреагувала українська громада Франції, наше МЗС, а вояж Президента П. Порошенка розставив усі акценти. До речі, глава нашої держави відвідав Санліс, де стараннями громади (з України, Франції, Англії, США та Канади) та Української єпархії св. Володимира в Парижі була придбана церква XVIII ст. (це 45 км від Парижу) — поруч з абатством св. Венсана, яке заснувала Анна Київська, королева Франції, ще у 1060 році. Це український культурний осередок, і там у 2005 р. поставлений пам’ятник Анні. Французи шанують пам’ять про свою королеву і знають, що вона приїхала з Києва, хоча Росія і надалі привласнює цю історичну постать. Я впевнена, що українцям треба продовжувати роз’яснювання, видавати книжки, знімати стрічки, аби ставити заслон недостовірній інформації, яку вкидають у ЗМІ кремлівські прихильники. Але не забувати також, що важливіше доводити європейськість нинішньої України сьогоднішніми реформами і здобутками. Тому що якщо бути абсолютно відвертою, скандал з Анною був радше українсько-російською, ніж французькою подією.

Раніше, коли європейці чули, що ти з України, то перепитували: а де це? Після Майдану більшість французів знають про нашу країну, що на нашій землі точиться війна, про анексований Крим і що нині українці борються за свою незалежність, поважають наш вибір — прагнення до свободи, але треба зазначити, що прихильників «русского мира» там ще є чимало. У Франції можна почути різні точки зору. Нещодавно за підтримки французьких правих було відкрито «представництво» так званої «ДНР» у Марселі... Дипломати, політики, керівники держави повинні думати, як виходити з цих ситуацій. Тут важливо вміти відповідати на недружні виклики.

Щодо наукової спільноти, то, незважаючи на потужний потенціал і російськоцентричні традиції, з’явилися молоді науковці, які виходять за усталені схеми. Журналісти приїжджають до України, а отже доносять інформацію з першоджерел. Ми вже можемо розраховувати на плеяду знавців українських питань, і я не сумніваюся, що час працює на нас!

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ