«Чому сьогодні донецька земля у вогні? Що буде далі?»
— Сьогодні всі говорять про Донбас... На правах екс-головного диригента Донецького національного академічного театру опери та балету ім. А.Б. Солов’яненка («Донбас Опери»), якому я віддав 15 років самовідданого служіння, вважаю, що маю право сказати своє слово...
Нещодавно прийшлося відвідати мій рідний театр і з глибокою раною в серці завершити у цьому Храмі мистецтв свою творчу місію, забравши трудову книжку. Зустріч із нинішнім керівництвом «Донбас Опери», а також з багатьма колегами була наповнена масою різноманітних історій переплетених трагічними подіями нашого сьогодення. Ми говорили, згадували і плакали... У поліфонії наших роздумів звучали різні теми і наболілі питання: «Чому сьогодні донецька земля у вогні? Хто це допустив? Хто винен? Як з цим жити? Що далі буде?». Так багато запитань, на які у кожного своя відповідь...
До нинішніх трагічних подій Донбас (із потужним індустріальним, науково-освітнім, медичним і культурним потенціалом) займав почесне місце в процесі державотворення і розвитку всіх напрямків діяльності українського суспільства. На цьому фоні «Донбас Опера» з кожним наступним сезоном набирала все більше творчих обертів. Оперно-балетна афіша поповнювалася новими знаковими прем’єрами. Так, за два останніх десятиліття (в порівнянні з іншими оперними театрами України), лише Донецький театр мав три знамениті міжнародних форуми: «Зірки світового балету», оперного мистецтва «Золота корона» і дитячий балетний «Гран-па». І де це все тепер? Згоріли декорації, помер директор, розлетілася трупа... А сьогодні, як повідав мені Вадим Писарєв, роблять спробу Дитячу балетну школу позбавити його імені! Чому? За що? Адже саме Писарєв, повернувшись додому своїм унікальним талантом створив на Донбасі — балетну Мекку, щоб шахтарі, як він казав, ходили на балет! До речі, аналогічні балетні школи його імені сьогодні є у декількох країнах світу, а в Україні, крім Донецька, завдяки його подвижницьким зусиллям Дитяча балетна школа з’явилася і в Івано-Франківську. І тепер хтось наважується закреслити на Донбасі ім’я славетного танцівника Вадима Яковича Писарєва, і це в той час, коли воно вже давно вписане золотими літерами не лише в історію культури Донбасу, а й всієї України! Не знаю може комусь уже муляє і ім’я знаменитого співака Анатолія Солов’яненка, який досі носить Донецький театр опери і балету? А кому заважає летовище імені Сергія Прокоф’єва? Це були «повітряні ворота Донбасу», архітектурний красень — Донецький аеропорт носив ім’я славетного земляка Прокоф’єва, на зразок, як у Варшаві — імені Шопена, а в Будапешті — імені Ференца Ліста. Зараз ми є свідками того, що там лишилися руїни, але дивовижними зусиллями українські «кіборги» утримують цей форпост!...
Спілкуючись з театралами у Донецьку, я відчував скільки не сказаного таїться в їх сумних очах, адже вони, як і всі, хто там залишився не живуть, а виживають, хто як може в силу тих перепертій, що звалилися на їхні голови та сім’ї. Півроку люди не бачили зарплат, за виключенням маловідчутних фінансових «ін’єкцій» з боку новоспеченої влади і благодійним розрекламованим «реверансом» російської співачки Анни Нетребко (отримали аж по одній тисячі гривень!)... Втім, не звертаючи на неукомплектованість творчих цехів: оркестру, солістів, балету, хору, Оперний театр працює (два рази на тиждень — у суботу і неділю) під акомпанемент розривів мін і снарядів...
Я впевнений, що якась частина донеччан під впливом ностальгічного проімперського синдрому і тотального зомбування в дусі «русского мира», заблудилася в своїх оцінках і політичних вподобаннях. Наряду з цим у Донецьку більшість складає тих, хто не розділяє цю філософію, але змушений, в силу різних особистих обставин залишатися у місті ( багато людей, котрі поневірялися по Україні в пошуках нового пристанища і роботи, або ж виїхали за кордон, або, не знайшовши з боку держави належної уваги і підтримки, змушені були повертатися до дому на Донбас)... То ж не судіть їх! І не судимі будете!
На мою думку, до середини літа минулого року, можна було підняти питання на державному рівні про передислокацію всього колективу «Донбас Опери» з її, (на той час ще не зруйнованим) матеріально-технічним базисом у Київ (наприклад, виступати у Жовтневому палаці), чи то перевезти колектив у Суми, Полтаву, Вінницю, Івано-Франківськ, де немає оперних театрів. Цим врятувати «золотий фонд» Донецького національного академічного театру опери та балету ім. А. Солов’яненка, його творчий потенціал і неповторний репертуар. Та що поробиш, як ми — чухраїнці (чухаємо потилицю тоді, коли вже пізно)!
Сьогодні ми розділяємо біль французів (вбивство журналістів Charlie Hebdo, поліцейських і заложників), трагедія яких сколихнула весь світ. Але чому цивілізований світ такий черствий і глухий до нашого горя, коли Україна на протязі року стікає кров’ю? Тисячі вбитих, понівечених, безвісті пропалих людей... Це за які такі гріхи ми платимо найдорожчу ціну — людські життя праведників-захистників і мирних жителів у моїй миролюбивій державі, яка споконвіків ніколи і ні на кого не зазіхала, не нападала, а лише оборонялася. «Дерева обвішані золотими плодами — завжди обдерті». Це арабське прислів’я достеменно і досить образно підтверджує філософію тих подій, які розвиваються в Україні на протязі всієї історії. Так скільки ж нас можна обдирати?.. Трагедія у Волновасі — це ще одна біль, наш крик... Хто загоїть тілесні і духовні рани мого народу, тих матерів, котрі виплакали вже останні сльози? Чому знищують кращих синів і дочок України — цвіту нації, його генофонд?
Побійтеся Бога «сценаристи і режисери» цієї жахливо-трагедійної «вистави», яку ви розіграли на планетарній шахівниці... Хто посягнув на матрицю слов’янського роду, той буде проклятий Всевишнім! А на завершення, напрошуються слова поета Василя Симоненка:
Народ мій є! Народ мій
завжди буде!
Ніхто не перекреслить
мій народ!
Пощезнуть всі перевертні
й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
