«Давайте з оптимізмом дивитися у завтрашній день!»

Є люди, яких удари долі не ламають, а навпаки роблять міцнішими. Це повною мірою стосується відомого не лише в Україні, а й далеко за її межами народного художника України, Шевченківського лауреата Сергія ЯКУТОВИЧА. Втрата близьких, проблеми зі здоров’ям, що виникли останнім часом, не знищили в нього бажання малювати, передавати багатющий досвід студентам, яких він з любов’ю називає своїми дітьми. Понад чотири десятиліття свого життя Сергієм Якутовичем віддано книжковій графіці. За цей період він створив кілька тисяч мистецьких шедеврів. Його талант як митця з оригінальним образним мисленням виявився в театральному мистецтві та в кінематографі, де відкрилася ще одна грань творчості цього видатного майстра сучасності.

— Сергію Георгійовичу, сьогодні в Україні триває неоголошена Росією війна. Донбас охоплено полум’ям протистояння між українською армією і незаконними збройними формуваннями так званих ДНР і ЛНР. Як ви сприймаєте події на сході країни, де з кожним днем зростає кількість загиблих як серед військових, так і серед місцевого населення?

— Я за внутрішнім переконанням 100% пацифіст. Мені складно уявити людину, яка могла б одночасно поєднати в собі творця, покликаного нести людям добро у власних творах, і військового, здатного обірвати людське життя, дароване Всевишнім. Водночас у будь-якого пацифізму є певна межа. Коли днями дізнався з повідомлень ЗМІ про те, що під час вивезення дітей із зони АТО під обстріл потрапив автобус із вихованцями одного з сиротинців, розташованих у Луганській області, то відчув ненависть до тих нелюдів. І, мабуть, має рацію мій кузен, відомий телеведучий Данило Яневський, що це саме той випадок, коли лише кулею можна зупинити зло.

— Антитезою зла є добро. Якщо пригадати всі десять фільмів, оформлених вами, це особливо стає помітним на прикладі «Молитви за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. Які у вас лишилися спогади про цього кінорежисера?

— Так склалося, що з Юрієм Герасимовичем довелося попрацювати два з половиною роки, і дехто напівжартома казав мені, що я увійду в історію українського кінематографа як людина, яка жодного разу не посварилася з Іллєнком на знімальному майданчику. Це був кінорежисер, який постійно когось провокував з творчої групи. Пізніше я зрозумів, чому у нього була саме така поведінка. Іллєнко в душі боровся сам із собою, намагаючись віднайти правильне рішення, скажімо, в якійсь окремій мізансцені фільму. Відтак він іноді просто вибухав енергією, заряджаючи усіх присутніх на той момент у павільйоні кіностудії. Буває, тихо підійде, стане і мовчки спостерігає за тим, як я малюю ескізи до якогось фрагменту кінострічки. А вже увечері телефонує додому і починає не мені, а дружині висловлювати захват.

— Є багато спільного між кінофільмом і театральною виставою, але єдине, що, безперечно, відрізняє два види мистецтва, це власне трансляція твору — наживо зі сцени, а в іншому випадку — з екрану кінотеатру або телевізора. Чому ви найбільше приділяли уваги, працюючи над оформленням до п’єс і кінострічок?

— Пригадую, коли 2010 року мене попросили створити ескізи костюмів до вистави «Урус-Шайтан», що мала йти на сцені Національного театру ім. І. Франка, найбільше мене хвилювало, наскільки комфортно відчуватимуть себе актори у цьому вбранні. А їх, задіяних у виставі, налічувалося аж триста п’ять душ! Коли за моїми ескізами кожному з них виготовили костюм, всі лишилися задоволеними. Дехто з них жартома казав, що у такому вбранні не гріх продефілювати і на показі мод.

— А чи завжди створені вами, скажімо, графічні ілюстрації до книжки або декорації до кінофільму і вистав сприймають на «ура» їх автори чи режисери-постановники?

— Я проілюстрував історичний роман у віршах «Берестечко» Ліни Костенко, який видало видавництво «Либідь» 2010 року. У цьому виданні ви не знайдете жодного розвороту, де б не було моєї графіки. У книжці — понад двісті сторінок! Але важливо інше. Беручись за оформлення цього твору, намагався знайти оригінальну концепцію ілюстративного ряду. Чесно кажучи, спершу Ліна Костенко її не сприйняла. Справді, графічні малюнки у «Берестечку», коли розгортаєш книжку, розміщено не традиційно горизонтально, а по вертикалі. Задум полягав у тому, щоб у читача, який брав до рук видання, виникала певна асоціація — перед ним не просто книжка, а книжка-рушник з вишитими сюжетами, візерунками і орнаментами. Мабуть, мої аргументи стали для Ліни Василівни переконливими, і вона таки дала «добро» на виготовлення накладу видання. Крім «Берестечка», я проілюстрував ще її збірку «Річка Геракліта». На черзі — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», за який Ліна Костенко була удостоєна Шевченківської премії.

ІЛЮСТРАЦІЇ ДО КНИЖКИ ЛІНИ КОСТЕНКО «БЕРЕСТЕЧКО»

— У вашому творчому доробку — близько двохсот проілюстрованих книжок. Серед них є і твори письменників, яких сьогодні прийнято називати класиками української літератури. Чи все створене ними пройшло перевірку часом?

— Почну з парадоксальної думки: у нашій літературі дуже багато бажань і зовсім мало вмінь. Надзвичайно мізерна кількість людей, які в наш час справді можуть створити геніальні твори. Хочу наголосити: бажати і вміти — не одне і те саме. Приміром, сьогодні я не знаходжу в середовищі молодих поетів тих, хто своїм талантом у найближчій перспективі міг би наблизитися до рівня, приміром, Миколи Зерова, Максима Рильського або Павла Тичини... Останній щоправда був трохи переляканий, як, до речі, і всі інші, більшою чи меншою мірою. Це наслідок нашого недалекого колоніального минулого. Утім були винятки із загального правила. Вважаю, що мені пощастило, коли доля звела з чудовим літературознавцем Романом Корогодським у середині 1990-х. Саме йому належить авторство заснування унікальної серії «Українська модерна література» у вісімнадцяти томах, яку я проілюстрував. Скажу, що часи були непевні, і гонорар за кожний оформлений мною том був просто смішним. Але це дало мені можливість ознайомитися з кращими зразками літературної творчості українських письменників, яких доля розкидала по різних країнах світу. Саме тоді вперше дізнався про феномен Юрія Шевельова, який ще й досі недооцінено нашим читацьким загалом. Можна дуже довго розмірковувати про внесок кожного з літераторів у розвиток вітчизняної культури, байдуже чи він з діаспори, чи з колишньої УРСР, але є одне спільне, що їх ріднить. Це відсутність самоіронії, яка, до речі, характерна для людей сильних духом. Отже, ми слабкі лише тому, що тривалий час відчували себе поневоленими. Тому давайте цей ганж пепреборювати не лише в літературі і мистецтві, а також і в міжособистісних стосунках.

— Окрім суто художньої справи, ви ще викладаєте ілюстрування на поліграфічному факультеті Національного університету «Київський політехнічний інститут». Відкрийте секрет — як художнику-початківцю стати успішним книжковим графіком?

— У мене на сьогодні у студентській групі, для якої читаю лекції, налічується 38 бакалаврів і 14 магістрів. Більшість із них поки що почувається невпевнено, оскільки у них відсутній практичний досвід. А як він здобувається у повсякденному житті, яке складається не лише з радості, а й печалі?.. Коли у мене помирала дружина від раку, щоб не збожеволіти від горя і хоч якось абстрагуватися від невідворотності, я сідав і малював одночасно ілюстрації до книжки й ескізи до фільму. Я розумів, що не маю право схибити попри трагічні обставини у моєму житті... До речі, багато ідеологічних дискусій виникло після прем’єрного показу фільму «Тарас Бульба» кінорежисера Володимира Бортка, де головну роль зіграв прекрасний актор Богдан Ступка. Це був масштабний кінопроект. Я намалював понад 2,5 тисяч ескізів, які майже всі постановник  використав під час зйомок. Чого варті лише декорації, довжина яких сягала близько 500 метрів. Тому, поклавши руку на серце, скажу, що мені не соромно за свою працю у згадуваному фільмі. Це саме той успіх, до якого довелося йти не коротким, а довгим і тернистим шляхом...

— Нещодавно Президентом України Петром Порошенком підписано Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Попереду складний процес інтеграції не лише національної економіки, промисловості, а й культури. Які, на ваш погляд, є шанси у вітчизняних митців, зокрема у художників, підкорити Захід власними творами?

— Я мав друга — іспанського художника Карлоса Фонтзера, який в часи громадянської війни в Іспанії створив відомий у всьому світі плакат: піднята рука зі стиснутим кулаком, а внизу підпис «No pasaran!» На жаль, він помер 2007-го на 92 році життя. Він приїжджав до мене в гості, був у моїй майстерні. Ми з ним обговорювали багато цікавих тем, зокрема, й побачені ним у Києві твори відомих українських художників. Загалом вони справили на нього позитивне враження. Але коли я запитав у нього, чи вписуються ці твори у загальноєвропейський мистецький контекст, мій іспанський друг замислився. Може, хтось зі мною не погодиться, але після багаторазових відвідин культурних столиць Європи — Мадрида, Лондона, Парижа, Берліна — особисто для себе я зробив один висновок: на Заході люблять чемпіонів у всьому — у бізнесі, спорті, мистецтві... Там посередність ніколи не стане знаменитістю і не здобуде визнання, яке за життя, скажімо, мали Сальвадор Далі або Пабло Пікассо. Водночас давайте з оптимізмом дивитися у завтрашній день! Українські митці нині мають набагато більше шансів заявити про себе у культурному просторі європейських країн, на відміну від їхніх попередників, які жили і творили за залізною завісою.