У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Діляра Тасбулатова. Iнша

Відомий російський кінокритик, письменник, правозахисниця — про ставлення до України і Росії, режисера Олега Сенцова, дебютну книжку, пристрасті в літературі й кіно і таємницю свого імені
5 лютого, 2016 - 11:47

Діляра Тасбулатова — професійний кінокритик, народилася й виросла в Алма-Аті, але вже багато років живе і працює в Москві. Не загубилася в Білокам’яній, хоча в мегаполісі ніколи не полюбляли тих, хто «понаїхав». Було непросто — були часи, коли працювала на ринку, розносила пресу. У 90-ті почала співпрацювати з багатьма друкованими виданнями. У різні роки була визнана «найкращим критиком» і «найкращим кіножурналістом» країни. Кілька років тому виявилася причетною до створення серйозного культурологічного журналу «Другой». Про цей факт її біографії, мабуть, не варто було й згадувати (зверстали лише один номер, і інтерес у інвестора зник), якби не глава, за яку відповідала Діляра.  Присвячена Україні та фашизму. Тексти були написані ще до подій на Майдані: «Не знаю, чому я обрала у той час саме цю тему — інколи у мене ніби третє око відкривається, щось подібне до дару передбачення», — говорить Діляра Тасбулатова.

А не так давно в соціальних мережах почали з’являтися короткі й дуже смішні скетчі Діляри. Це побутові замальовки, байки  про життя росіян — її сусідів по під’їзду, колег, випадкових знайомих. Спочатку ніяких віддалених планів не було, просто подобалося розважати людей (це у Діляри з дитинства), але коли розповідей накопичилося досить багато, люди, які знаються на літературі, порадили їй видати книжку байок, мовляв, зібрані під однією обкладинкою, вони можуть справити інше, сильніше враження. 

Сьогодні друком вийшли вже два томи скетчів Діляри Тасбулатової: «Мама, Колян і слово на букву «Б» і «Кіт, консьєржка та інші шановані люди». На черзі — третій.  Презентація книжки відбулася на Міжнародному кінофестивалі в Мінську, оглядачем якого багато років поспіль є Діляра Тасбулатова, що й стало приводом для інтерв’ю. Проте почалася наша розмова зовсім з іншої теми, що однаково хвилювала і мене, і Діляру.

«РОСІЯ ХВОРА Й АБСОЛЮТНО БЕЗНАДІЙНА»

— Діля,  твоя  безкомпромісна проукраїнська позиція не лише викликає повагу, а й по-людськи зачіпає — все-таки ти живеш у Росії, де, як відомо, 85 відсотків населення (плюс-мінус, не має значення) підтримують політику вашого президента? Чому, на твій погляд, можливо подібне, і хто входить до тієї меншості, кого не вдалося зомбувати російському телебаченню?

— Я не вірю ні в які 85 відсотків, бо щодня спілкуюся з таксистами, з продавцями на ринку, чую розмови в маршрутках. Адже кажуть: подивимося, хто переможе — холодильник чи телевізор. У холодильнику порожньо, а якщо порожньо — він і перемагає. Люди живуть дуже погано. Щоправда, в головах у них поки все переплутано: тут — болить, там — не болить. І багато хто починає поступово божеволіти. Ти, напевно, бачила сюжет про демонстрацію в Криму з плакатами: «Обама, поверни наші пенсії!» А приказка: «Ніколи ще російський народ не жив так погано, як за Обами»?!  Або  сюжет у новинах, де п’яту колону звинувачували в підвищенні житлових тарифів, у подорожчанні ковбаси. Це і є механізм пропаганди. Я спостерігаю, як знеособлюються нормальні освічені люди. Проте те, що вони говорять публічно, за великим рахунком, фігня. От коли людині стане реально нічого їсти, настрій зміниться.

З другого боку — адміністративний ресурс. Відтоді як Андропов дав карт-бланш КДБ, країна повернулася в чекістський морок,  як це було 1917 року. Росія хвора і абсолютно безнадійна. Нею править влада розшуку. Дика ситуація — коли країною править таємна поліція. Це й справді ненормально і може привести до середньовічного способу управління і, можливо, до сумного фіналу. Я навіть боюся, що поновляться публічні страти, а це цілком реально, оскільки Росія вже давно вийшла з цивілізованого простору — причому завдяки власним зусиллям, за своїм бажанням. Путін у чомусь правий, і ти зараз зрозумієш, що я маю на увазі. Він є концентрацією духу свого народу. Його втіленням, уособленням.

— На жаль, це так. Кричущий приклад виходу із цивілізованого простору — незаконний арешт і суд над українським режисером Олегом Сенцовим. Як правозахисниці, тобі вдалося кілька разів добитися побачення з Олегом у в’язниці. Це було складно? Про що ви говорили, яким був його фізичний і психологічний стан під час ваших зустрічей? Чи хвилює доля Сенцова його російських колег?

— Побачень домогтися нескладно: правозахисник має право відвідувати ув’язнених. Складніше було інше: спочатку від нас — мене, Зої Свєтової і Люди Альперн — вимагали підписати папір про «нерозголошення» того, що відбувається — і в камері, і в кабінеті начальника СІЗО. Ми навідріз відмовилися. Потім почали стежити — буквально за кожним словом, навіть про кіно не давали говорити. А Олегу було це важливо — поговорити по-людськи: він писав в камері сценарій, попросив деякі книжки по кіно. Взагалі — і це чиста правда — я у в’язниці більше мужньої і благородної людини не зустрічала. Він, що рідкість взагалі-то, піклувався про співкамерників, справжніх, між іншим, злочинців, а не «політичних»: втім, я все одно не маю права входити в подробиці, такі умови нашої роботи. Що стосується, чи хвилює доля Олега кінематографічні кола? Так, хвилює. Просто можливо, зникла колишня гострота, що природно для людської психіки. І, звичайно, відчуття безнадійності всіх наших зусиль.

— Чому?! На ситуацію, що відбувається між нашими державами, ти все одно дивишся зі сторони. Чому в Україні зміг статися Майдан, а в Росії  про протистояння владі, яка тягне країну в прірву, немає й мови?

—  Вочевидь, відповідь на це запитання слід шукати глибоко в історії — у  способі виробництва, селянському по суті. Хоча мерзотник Сталін (можна додати багато інших страшних визначень цьому тиранові) цілеспрямовано знищував українське селянство (власне, як і російське), погубив, якщо мені не зраджує пам’ять, 10 мільйонів душ, він, вочевидь, щось «недопрацював» щодо України. Тому що українці, незважаючи на весь жах колективізації, голодомору, все одно щосили трималися за свій наділ, за худобу, не п’янствували.  А селяни — найбільш відтворююча структура й, взагалі, основа життя. Потім, звісно, інший досвід політичного розвитку вашої країни — генетичний дух козацтва, боротьби за незалежність — відбивається на національному характері. Крім того, сміятимешся, я вірю в містичні риси менталітету нації. Бувають бойові характери за визначенням — українці, без сумніву, такими володіють. І нічого з цим не зробиш, хоч як старайся.

В Україні в результаті Майдану сталася так звана десакралізація влади. У Росії такий поворот подій неможливий.  Будь-який, навіть маленький, начальник (навіть  продавщиця в нашому магазині) людей, подібних до мене, зневажає. Я це відчуваю. А тітку, що здає їм приміщення за  страшенні гроші, поважають і перед нею приклоняються. Така ментальність. Як на Сході. Східна деспотія.

Я думаю, що Україна зберегла метафізичне тіло країни саме через інше розуміння власності, ніж Росія. У росіян навіть немає усвідомлення національної ідентичності. Є псевдо-ідентичність, побудована на міфології, і цей міф (про те, що Росія — імперія) ніяк не стосується реальності. Як можна стати імперією, якщо в ній живуть жебраки?.. Так звана велика Росія — лише величезна територія, яку населяють народи, що не мають національної ідеї. І Путін нічого не може зробити з цим, хоч би як  він того хотів.

Особисто я розумію національну ідею так (можливо, мої думки ліберальні й наївні): країна не повинна займатися експансією. Відтворення нових технологій, прагнення перспектив, створення робочих місць, робота з молоддю — це і є національна ідея. А також допомога суміжним країнам, а не використання, наприклад, Таджикистану як вотчини для постачання рабів. Росія — руїна зсередини. Грубо кажучи:  у самого в будинку лампочка не горить, так він і в сусідів їх сокирою вирубує. Навіщо?.. Припини пити, працюй, зроби у своїй оселі хоча б простенький ремонт. Знаєш, я давно живу в Росії, але не розумію цієї країни. Я ж демократ. Наприклад,  пишу про простих людей. Дехто вважає, що я зневажаю їх, — тобто буквально сприймають мої скетчі. А я до людей ставлюся дуже добре. Суджуся, до речі, за права тих же консьєржок, які мене не люблять. Говорять, мовляв, вічно ходить, пропагандою займається, краще б у себе вдома підлоги помила! (Сміється).

«Я — ХОХМАЧ, НА СУЧАСНОМУ ЖАРГОНІ — «СТІБОК»

— Бачиш, яким тернистим шляхом ми дісталися до предмету нашої розмови. З кіножурналіста, професійного кінокритика ти перейшла в ранг письменників, з чим тебе щиро вітаю.  Коли  написала  першу байку, пам’ятаєш?

— У мене кілька «іпостасей». Зараз ми робимо фільм про жертву голокосту Марію Григорівну Рольникайте.  Вона жива, дай їй Бог здоров’я. Марія Григорівна — єдина у світі людина, яка робила свої нотатки в гетто, в таборі смерті — Штуттхофе. Існують спогади людей, написані, так би мовити, апостеріорі,   вже після перебування в пеклі, а вона вела щоденник зсередини самого пекла, ховала ці аркушики на тілі, щось запам’ятовувала за порадою своєї мами, яку розстріляли разом із братиком і сестричкою Маші. Картина ще не закінчена.

Ну і друга моя «іпостась» — це, звісно, кіно. Але лише арт-хаусне, без яких-небудь поступок — не можу дивитися комерційні фільми. І писати про них не вмію.

Є і третя. Я — хохмач, якщо говорити старомодно, а сучасним жаргоном — «стібок» (від дієслова «стібатися»). З дитинства багато брехала, але не для вигоди, а вигадувала всілякі безглузді історії, була відчайдушною фантазеркою. Мама втомлювалася від моїх фантазій. Потім, коли виросла, двері нашого будинку в Алма-Аті завжди були відчинені, та й під час навчання у ВДІКу ми часто тусувалися, збиралася величезна компанія, випивали й реготали — і я тримала стіл, розповідаючи смішні історії. А писати почала тоді, коли з’явився «Фейсбук». Спочатку це були маленькі документальні веселі розповіді. У них теж з’явилося чимало читачів, але в якийсь момент я зрозуміла, що реальні історії менш цікаві, ніж вигадані. Я при цьому, щоб надихнутися, часто підслухую розмови на вулиці, ловлю інтонації. Звісно, не заглядаю в замкову щілину — просто стою, наприклад, вночі на зупинці, поруч чолов’яга п’яний, білорус, йому поспілкуватися хочеться. Він чіпляється до кавказця чи азербайджанця, говорить йому: «Ось я випив...» Кавказець байдуже: «А мені пох...»  П’яненький: «А ти запитай, чому?» — «Ну і чому?» — «А просто так!..» Так от, першу частину розмови я підслуховую, другу вигадую. Багато блукаю своїми Химками (це Підмосков’я), там люди не такі, як усередині Садового Кільця. Яскравіші, колоритніші. Спостерігаю за ними й вигадую байки. Деякі, звісно, абсолютно абсурдні, але не розкриватиму письменницьку кухню, нехай читачі думають, що все це —  правда! (Сміється)

— У фейсбуківському варіанті у твоїх скетчах було багато ненормативної  лексики. Як поставилися видавці до використання мату, адже в Росії ухвалено закон про його заборону?  У кіно, в усякому разі.

— Про  обсценну  лексику говорити можна довго, бо коли людина занадто матюкається й використовує мат не в «художніх» цілях, а як вставні слова, це свідчить, до речі, про психічне захворювання. Але існують і літературні традиції — Юз Алешковський,  Сергій Довлатов.

— Володимир Сорокін, Чарльз Буковскі...

— Так. У них мат — художній засіб. Підсилює сенс сказаного, підкреслює, додає іронічного відтінку якому-небудь посиланню. Наприклад, як говорить один знайомий письменник-графоман  Довлатова: «Я — письменник, б...ть, типу Чехова». Розумієш, якби людина виголосила цю фразу без ввідного слова, вона б не несла потрібної інтонації. А з ним — «...письменник, б..ть.» — одразу стає ємкою. І свідчить про те, що її виголошує графоман. Я не вважаю себе великим майстром, балуюся, пишу скетчі, персонажі у мене — Колян (алкоголік з нашого двору), якісь прості люди — Петрович, Михалич.

— Бабира...

— Бабира не матюкається. Вона вчителька історії, до речі. Реальний персонаж, приїхала з України. Дуже добра, хороша бабуся. Тут інше. Бабира — абсурдист. У одній з моїх байок розповідається, як партизани написали Біблію, вона побудована з бабириних пасажів. Вона живе в абсолютно абсурдному світі, як і багато хто в Росії — в голові у них повна каша! Один західний критик сказав про Довлатова, що він описує «веселе пекло». Я на свій лад, це слід підкреслити, теж намагаюся описати веселе пекло, в якому живу. Тому що оточують мене напівбожевільні люди, в принципі. Часто мені докоряють цим, мовляв, писати треба про піднесене. Подібні проблеми існують у багатьох відомих режисерів, прозаїків. Я не порівнюю себе з ними, просто говорю про дискурс. Росія — святенницька країна, так вже влаштована. Довкола суцільні матюки, але вони заборонені, довкола всі палять, проте на паління табу. Нам постійно нав’язують зверху міфологеми, абсолютно не властиві росіянам. Але в першому томі мату немає. Знаєш, чому?..

— Чому?

—  Директори книжкових магазинів — ханжі. Вони не хочуть брати для продажу книжки з ненормативною лексикою, тому що за законом Російської Федерації вони мають бути целофановані  (є таке безглузде слово) й написано 18+. У мене про це теж скетч є.

— А що ти любиш читати сама?

— Лише складні речі.  Томаса Манна, Кафку. Знаю практично напам’ять зібрання творів Чехова. Дуже люблю «Пригоди бравого вояка Швейка» Гашека. Це великий твір! Нещодавно, до речі, виповнилося сто років з початку Першої світової. У зв’язку з цим непогано було б згадати Швейка. Але мало хто згадав — і марно. Роман, на жаль, знову став актуальним у зв’язку з останніми подіями. Просто чудова книжка — дотепна і в той же час надзвичайно глибока. Під маскою гумору там криється справжній кошмар і розлюднення, але феномен її в тому, що якщо — і в наші дні, і тоді, —  іронічно не  дистанціюватися від самого себе, ти просто духовно загинеш.

 «ДІЛЯРА ОЗНАЧАЄ  «ТА, ЩО ДАРУЄ РАДІСТЬ»

— Твоя найсильніша риса вдачі?

— Незалежність.

— А найслабкіша?

— Нервовість. Я дуже нервова й безглуздо беру участь у всіх сварках, щось доводячи дурням. У мені немає дипломатичності. Можу  накинутися на людину, якщо вона говорить або робить капості. Коли чую слова «хохол» або, не дай Боже, «чурка», «жид», починаю просто скаженіти, трястися. Це слабка риса. Необхідно вміти стримуватися й не відповідати на провокації.

— Як тебе мама в дитинстві називала?

— Дільонок.

— А що твоє ім’я означає казахською?

— Арабською. Це арабське ім’я. Та, що дарує радість.  А прізвище — Тасбулатова — кам’яно-залізна.

— Це треба ж! От і не вір після цього долі —   ім’я й прізвище, дані тобі богом і батьками, акумулювали найсильніші й найпривабливіші риси твоєї вдачі.

— Дякую.

Ірина ГОРДІЙЧУК, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments