Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Династiя

У Національному театрі ім. І. Франка сьогодні працює вже четверте покоління знаменитих майстрів сцени Задніпровських-Ткаченко
23 березня, 2006 - 00:00
АКТОРСЬКА ДИНАСТІЯ: НАЗАР, ЮЛІЯ СЕМЕНІВНА ТА ЛЕСЬ / ФОТО МИХАЙЛА МАРКIВА НА ВИСТУПИ ЗАДНІПРОВСЬКИХ ЗАВЖДИ З НЕТЕРПІННЯМ ЧЕКАЮТЬ ГЛЯДАЧІ КАПУСНИКІВ. НОМЕР «УКРАЇНОЧКА» ФОТО З АРХIВУ «Дня»

Якось швидко промайнули часи, коли про Леся казали Задніпровський-молодший, маючи на увазі його батька, народного артиста України, окрасу франківської сцени, Михайла Задніпровського-старшого. І ось уже кілька десятиліть про прем’єра Театру ім. І. Франка Леся Задніпровського кажуть старший, а про його сина, теж актора-франківця, Назара Задніпровського — молодший. Вони — продовжувачі славної театральної династії Задніпровських-Ткаченко, мають щастя виходити на знамениту сцену разом зі своєю мамою та бабусею — провідною театральною актрисою Юлією Ткаченко.

Чомусь за радянських часів вважалося, що акторські династії — це погано. Підтримувались переважно робітничі, інженерські, селянські династії, це видавалось звичайною справою. Але ж хіба діти, які виросли, як-то кажуть, за театральними лаштунками, здатні мріяти про щось, крім того, чим займаються їхні батьки? Зробити сенсом свого життя те, чому присвятили своє їхні рідні — це ж так природно! Отак і для Леся Задніпровського колись не стояло питання, ким бути, а для Назара й поготів. Їхня доля врешті-решт склалася чудово: вся родина працює в одному улюбленому й рідному Театрі ім. І. Франка. Отже, ми в сімейному колі родини Задніпровських. На правах старшого чоловіка в родині Лесь Михайлович погодився розповісти про своє розуміння поняття «акторська династія».

«ДИТЯ КУЛІС»

— З роками викристалізовується те, що колись я залишав поза увагою, коли думав, що так буде завжди: що тато й мама — вічні, стан дитинства та молодості ніколи не мине, а відчуття щастя (справжнього, тотального) ніколи мене не залишить, — зізнався Лесь Михайлович. — Моєю найбільшою радістю було спілкування з батьком. Я його набагато рідше бачив, ніж маму. Він багато грав у театрі, часто був зайнятий на радіо, у кіно. Назавжди залишилось у пам’яті, що тато — як ясне сонечко! Тільки він з’являється — й я вже лечу кудись під стелю, а батько мене ловить! Мені здавалося, що вищого за батька чоловіка немає. До речі, стелі в нас були 4,5 метри — так що підкинути було куди. У нас був ритуал, що я біг йому завжди назустріч і він мене підкидав. Це найрадісніші дитячі спогади! А як ми вибирали ялинку на Новий рік? Ми завжди знаходили найвищу красуню-ялину, а якщо повезе, — то й смереку. Тато з гордістю сповіщав мамі: «Це ми з Лесиком вибрали!» Тато ніс ялинку, а я десь позаду теліпався, підтримуючи її за самий кінчик, весь поколотий голками, але безмірно гордий і щасливий. А потім починався не менш солодкий момент: ми її наряджали. Були такі величезні скляні кулі одного кольору, такі красиві, я дивився на них завжди, як заворожений, потім тато мені довіряв почепити верхівку — червону зірку, що переливалася всіма рубіновими гранями. Зараз будь-яке свято проходить зазвичай у роботі: вистави, концерти, творчі зустрічі. Тому в скарбничці душевній залишаються тільки ті прекрасні дитячі спогади.

— Яким виглядав Театр ім. І. Франка часу вашого дитинства?

— Я — справжнє дитя куліс, як то кажуть. Мама мене приводила в театр. Ми чекали батька після репетицій, а коли вони репетирували обоє, мені давали велике яблуко, щоб я мовчав, бо я дуже любив коментувати те, що відбувалось на сцені. Коли трохи підріс, зрозумів, як треба поводитися в театрі, зрозумів, що це цілий процес, важка праця. Я бачив піт, сльози. З мене батьки не робили тепличну дитину. Вони не приховували, що таке акторська праця, тому я з дитячих років із великою повагою ставився до їхньої роботи, зберігаю цю повагу до професії й досі, прививав її й сину Назарові. Я дуже любив у дитинстві розгулювати театром. У всіх цехах мене знали, любили. Я обожнював гратися з реквізитними шаблями, пістолями. Був у такому захваті, завжди про все нове, що відбулося в театрі розповідав у школі. Коли був вільний урок, учителька мене садила за стіл перед класом і казала: «Задніпровський, розповідай про театр». Мені здавалося, ніби я розкривав величезні таємниці про народження вистав, прививав їм любов до театру, який сам тоді вже безмежно любив... Ви знаєте, я вважаю, що в мистецтві повинна бути таємниця, й розкривати всю «акторську кухню» глядачам не варто, не треба позбавляти їх можливості зустрічі з дивом театру.

— Ви після закінчення школи одразу вирішили вступати до Театрального інституту?

— Так, хоча я спортом серйозно займався, плавав, був кандидатом у майстри спорту з академічного веслування, іноземну мову вивчав, але з солодкого театрального полону вибратись не зміг. Ну що робити: дід, бабуся, тато, мама, дядько — всі в театрі, куди ж iще? А в Назара й узагалі вибір професії зводився до нуля — тільки актор. Ні я, ні син жодного дня не пошкодували, що обрали акторську професію.

— Після закінчення Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого ви потрапили до Театру ім. Лесі Українки?

— Так, це був досить неприємний удар для батькiв. Я був в інституті відмінником, тому й поступив запит на мене з Театру ім. І. Франка. Але надійшла анонімка до партійних органів, що, мовляв, Михайло Задніпровський пропагує в театрі сімейність, що батьки будуть пропихати сина. Тільки коли Михайло Олександрович помер, Сергій Володимирович Данченко запросив мене до трупи франківців, і з 1980 року я вірою й правдою служу цій сцені. Проте чотири роки, які я пропрацював у «Російській драмі», були для мене хорошою школою. Я набув досвіду, певних акторських навичок, які мені потім дуже знадобились. Єдине, за чим шкодую досі (й це — найбільша моя печаль), що не довелося вийти разом із батьком на сцену. Та щасливий тим, що граю з мамою — Юлією Семенівною Ткаченко.

— А ще син Назар — теж ваш колега-франківець.

— Я докладаю зусиль, щоб частіше опинятися з ним в одній виставі. Найголовніше, що праця в нашому театрі — величезна школа для Назара. Я завжди підкажу, бо жоден режисер не зробить це краще, ніж рідна людина. Це так звана домашня професійна школа, є багато речей, які можна донести до свідомості лише в довірливій, батьківський інтонації. Слава Богу, в нас із Назаром є взаємодовіра й розуміння. У нього є два ступені порівняння: бабуся Юлія Семенівна — кладень мудрості, досвіду та таланту, та я — наступне акторське покоління. Тобто, син має фоліант такого року видання й книжку іншого року видання, тому він може й те, й те прочитати, а тоді вже має змогу написати свою. Я впевнений, що в нього все вийде. Мені дуже приємно, що всі режисери, які з ним працюють, кажуть: «Назар — це золото, прекрасна людина, трудоголік, працювати з ним — одне задоволення».

З сином ми разом граємо у виставах «Леді й адмірал», «Я — Генрі II», «Ревізор», «Брати Карамазови». Остання робота була дуже цікавою й плідною, створена разом із режисером Юрієм Одиноким. За «Братів Карамазових» (роль Федора Павловича) я отримав премію «Київська Пектораль». Ми грали разом із Назаром і в антрепризній виставі. Зараз готуємося до постановки «Віват, королево!» А з Юлією Семенівною Назар грає ще у виставі «Бал злодіїв».

«НАЙВИЩА РАДІСТЬ — КОЛИ МИ ВСІ РАЗОМ НА СЦЕНІ»

— Є у вас ще одна спільна справа, відома як гумористична команда Леся Задніпровського, що стає окрасою будь якого театрального свята?

— Мене від життєвих негараздів рятує перо. Я пишу всілякі програми-капустники, вірші, концертні номери, скетчі. Це дуже допомагає творчо, концентрує думки на хорошому. Назар перейняв це від мене. Зараз ми вже не тільки виступаємо як актори, а й пишемо разом тексти.

— Скільки членів у вашій «капустяній» команді?

— Ми кажемо — штики. Можемо виставити на сцену 12 штиків — це розширений склад, можемо сім, а часом нас лише троє: я, Назар і Валерій Астахов — це тріо має назву команда «Біла ворона».

— Юлія Семенівна задоволена успіхами й сина, й онука?

— Вона перший глядач наших вистав. Перша слухає всі наші «хохми». Інколи підказує, завжди допомагає нам в усьому. Ви знаєте, найвища радість — коли ми всі разом на сцені, як ще хочеться щось зіграти разом, щоб не втратити цю унікальну можливість — три покоління династії на сцені.

— А свого онука хочете побачити на сцені?

— Це б було велике щастя. Я мрію, що колись на сцену вийде Михайло Задніпровський-молодший, бо якщо в Назара буде син, то він буде носити ім’я діда. Я впевнений, що й він буде заражений тим вірусом театру, який тільки і є в нашій крові. Скоро Міжнародний День театру, й я хочу побажати всім: любіть Театр! Він як весна, яка не знає меж.

Алла ПІДЛУЖНА, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments