Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Голоси, голоси...

Спроба рецензії на книжку Володимира Дрозда «То твій, сину, батько»
2 лютого, 2005 - 00:00

«Дивлюся, згадую, душею плачу...»

«Партийному бюро Института литературы им.Т.Г.Шевченко АН УССР Жулинского Николая Григорьевича

Заявление

В марте 1971 года в адрес моего брата Жулинского Евстафия Григорьевича пришло письмо от Исполнительного комитета Союза Обществ Красного Креста и Красного полумесяца.., в котором сообщалось, что наш отец Жулинский Григорий Лукьянович разыскивает свою семью и в настоящее время проживает в США...»

Радість. Знайшовся батько, якого Микола Жулинський бачив останній раз в три рочки і про якого нічого не чув і не знав аж до тридцяти одного року. З одного боку — дійсно радість, а з іншого... Мати родича за кордоном в ті часи було досить небезпечно: на молодого вченого в Інституті літератури Академії наук (установи ідеологічного спрямування) могли чекати різні утиски чи навіть звільнення. Часи «холодної війни» з США і істеричної пропаганди. Знов і знов українець, як і протягом століть, опиняється між молотом і ковадлом, як це було в Першу світову війну — українець під Австро- Угорщиною мусив битися з братом українцем, що був під Росією, як і в Другу світову війну українці з армії УПА, бендерівські загони билися з німцями, а з другого боку в них стріляли українці з Радянської армії.

І ось вийшла книга — монтаж свідчень родичів, сусідів, записів на магнітофонних стрічках голосів Григорія й Миколи Жулинських. Батька й сина. Назва її — «То твій, сину, батько». Читала цю невелику за об’ємом збірку, затамувавши подих, і не встала поки не закінчила, ніби випила великий келих гіркого трунку з присмаком крові, солі, горя і не таких вже численних радощів.

Виклав ті спогади Григорія і Миколи Жулинських письменник Володимир Дрозд, зробив це, встиг.., як раз перед тим, як пішов з життя.

Мій допис — не спроба рецензії на книжку «То твій, сину, батько». Яка там рецензія! На саме життя, що лине, дихає на нас через голоси!? Це вам не історія СРСР, через яку нам вбивали в голови суцільні брехні про якихось там бандитів у Карпатах, на Волині, про щось таке інше, навіть боючись і натяку на існування цілої Армії вояків-повстанців (УПА), на муки, а потому поневіряння тамтешнього люду. Коли розмовляєш iз кимось з будь-якого села на Волині, то розумієш, що чоловіки майже з кожної сім’ї були в УПА.

Били поляки, били й поляків, били німці і їх винищували, били «совіти» і тих били, і не змогли останні впоратися з народом, не змогли. Мусили сталінські поплічники об’явити амністію. Ті, хто був розумний — не повірили, не вийшли з лісів, проломили кордон і через Чехословаччину подалися в ФРН. Але саме про це не йдеться в книжці. В ній переважно фрагментальні записи, спроби реставрувати спогади родичів, земляків, сусідів, почуте від людей у дитинстві — не вигадане правдиве життя.

«...Що я витерпів, зазнав за тую війну, то можна велику книжку, грубу написати, але та історія — не до описання, занадто страшна та історія. Що я перетерпів!»

«...Ой журавко й журавко, чого кричиш щоранку, ой як мені не кричати та й високо не літати. Ой, високо й високо, ой високо й високо, я й відбився від роду. ...Живу собі сам-один, живу собі сам- один, смутно й тяжко є мені.» — лине з магнітофону.

«Цю пісню співає для вас, мої діти, ваш батько Григорій Лук’янович Жулинський з далекого краю, з-за моря, з-за гір, з-за лісів. Нехай вона лине на Вкраїну, де я родився і виріс, де вас народив і посиротив. Це голос вашого батька, блукальця по далеких краях».

«Дорогий, батьку... От ми вклякали і молилися. І завжди молитва закінчувалася словами: «Господи милосердний, поверни нашого тата додому!» Мама усе життя надіялася, що Ви повернетесь.

І не діждалася» — з листа Миколи Жулинського.

Голос сина Миколи: — «А тепер — свідчу я, Микола Жулинський, син Григорія Жулинського, і про наше з братами дитинство на магнітофон правдиво надиктовую.

...Дорогий, батьку! Який Ви?»

— ...От я Григорій Жулинський хочу сказати: сьогодні 15 вересня 1987 року, до мене прибули у гості мій син Микола з Європи, із СРСР, із жінкою Галею, ось я їм співаю на встрічу: «Зеленеє жито, зелене, хорошії гості у мене, зеленії жита вже цвітуть, хорошії гості в хату йдуть...»

І знов спогади і розповіді батька.

«Я не пам’ятаю, як потрапив до польського дитячого притулку, такий був хворий. Як привезли нас до Варшави, постригли, поселили, добре пам’ятаю. Дали нам одежу. Довго ми там не були, з Варшави нас відправили у місто Чинстохов. Були там діти тільки українські, поляки ж не виїздили з Польщі. У Чинстохові нас учили у школі. І їсти давали. Америка та Англія присилали нам одежу і консерви присилали. Америка хотіла цих дітей забрати. Поляки не дали: це ж буде наше військо!» — це 20-ті роки (Л.С.).

А ось вже — Друга світова: «... Я в Освенцімі довго не був, може якісь три місяці. Вони відбирали сильніших і відправляли в Німеччину. Там ми будували завод. Там був великий-великий табір, у лісі, навколо проволока, а в проволоці — електрика. І нас звідти гонили на роботу зо три кілометри. ...А були німки, які знали, що ми будемо іти, то вони складали біля дороги хліб. Як тільки хто вискочив iз колони по той хліб, то вже німець застрелив. Раз — і немає. ...Пізніше, у році 44, нас переганяли. Нас так гонили! Як наближався фронт, то нас гнали у другу сторону. Цілу Німеччину нас гонили, ой гонили. По 15 тисяч по 20 тисяч, колонами. Гнали нас, гнали». Отак і брів Григорій Лук’янович по своєму довгому житті. Від початку ХХ до початку ХХI. Дай Боже Вам іще пожити.

— Давай співати. Вже язик болить говорити. ...А цю ти пісню знаєш?... Не знаєш? — І махає рукою: — Чого тебе навчили ті совіти... — Батько співає...

А після Німеччини була Америка. Писав він, писав листи додому, немає жодної вістки, не знав чи й живі. То одружився Григорій Лук’янович зi тією полькою, яка врятувала його від німців. І подалися вони в ту Америку. «Тяжкі були мої початки. Народився нам син. Приїхали ми до Америки у 50-му році. А в Америці — велике безробіття. Два місяці я не мав роботи, люди нам допомогали». І нікого він ніколи не скривдив, ні на кого руку не підняв. «Мене ніхто не зачепить, бо нікого не вбивав. Як я молотив ціпом жито, мишей було дуже багацько. То я ані жодної миші не убив. Я не можу! Я говорив мишам щоб вони утікали!... Поїли миші мені ті снопи, шкоди стільки наробили, але я жодної миші не убив. А щоб я чоловіка убивав? Аніколи! Отож заспіваю пісню. «У хаті, у світлиці, там є моя зірниця, там зірка серед ночі згубила чорні очі.»

А ще згадує батько як воно було з тим колгоспом, «будь він проклятий».

І знов голос батька: — Ти думаєш нова власть стала краща? (Це вже під німцями. — Л.С. ) Спочатку якось тихо було, ну, постріляли тих, хто за комуністами пішов. Я, навчений, собі не прихилявся ні до кого. До совітів ніяк, бо вони в Бога не ввірили, то від сатани влада, до наших самостійників не хотів, бо якісь дуже затяті були, слухати нічого не хотіли, тільки давай самостійну Україну, а з чим її добувати? Ружжя доброго нема, німець не збирався давати, хоча власть дав, позволив самим хазяйнувати, а тут ще й на біду — з поляками заїлися. Земля то ж наша, а вони: ні, то є польська, то є Жечі Посполіта. Яке ж то польське, коли тут і говоримо по-нашому, і нас тут більше, а їх тільки власть сюди засилала. Їм треба було тихо вибратися на польські землі, й крові не було б. Такий їм наказ наша партизанка дала, а вони вперлися, і почалася різанина. Боже, скільки тих невинних душ погубили! І наші, і поляки. І таке на людей звірство найшло, стільки злої пам’яті один на одного нагріб, що про замирення і не думалось.


* * *

Подзвонив мій син з-за кордону (Л.С.), прочитав книжку: «Сумно, мамо». Так, синку, сумно. Але гріє душу те, що вижили люди (ті що вижили), народили дітей, а їхні діти — ще дітей, які добре знають і будуть пам’ятати як то було з Україною


* * *

«Дорогий тату! Ось і весна, Великдень, Ваш день народження. Ми всі Вас вітаємо і бажаємо, аби Ви були при здоров’ї, аби могли ще багато років самі гуляти по вулиці, готувати холодець... Я часто дивлюсь на фотографію, як навколо Вас вихром кружляють птахи. У мене такі гарні спомини від цих останніх наших зустрічей! Мрію ще цього року відвідати Вас і побути біля Вас пару днів. Ваш син Микола. 1999 рік».

Був Григорій Лук’янович і в німецькому таборi смерті Дахау, з якого утікав в 44-му році, зловили його німці й от тоді вивезли до Освенціма. У Дахау загинуло 2647 священиків — від 1939 до 1945 року. Збереглися фотографії, зроблені американською адміністрацією, скоро після перемоги союзників. «То усе не описати, сину. ...Бачиш ти трупи? (На фотокартці. Л.С.) І я там був, їх грузили на трок і возили до печей, де палили прокляті німці. Бережи на пам’ять». Надпис на фотокартці: «...Тут я теж був. Місто Дахау. Німеччина».

Як батько міг вижити, дивується син Микола. Дивуємось і ми. А батько «смерть у голову не пускав» і ще вірив Богові, вірив в те, що Він ним опікувався на прохання його матері.

«Ой ви, добрії люди! Прошу споминати, як мене не буде!» Будь здоровий, сину. Тримайся на ногах міцно, щоб не впав, будь у вірі твердий аж до смерті, то получиш од Бога вінець радості, вінець побіди і дасть тобі Господь, що ти вічно будеш перебувать у Царстві Божому, а Царство Боже не на небі буде, а буде воно тут, на землі...

А я молитиму Господа і на цім, і на тому світі, аби Він, милосердний, простив мене, грішного, як ви, діти мої, мене простили. 2002—2003 рр.»

Яку ж дійсно міцну віру треба мати, щоб пройти тими шляхами жахів і вірити, як вірить Григорій Лук’янович Жулинський, що Царство Боже буде тут на землі...


* * *

А як то було воно далі, як воно все склалося, дорогий читачу, взнаєш, прочитавши книжку «То твій, сину, батько». Не помітити її, не прочитати — велика втрата і прикрість.

За останні роки з’явилися і з’являються, на щастя, все більше й більше правдивих документів із закритих архівів, iз-за кордону, про дійсну історію українського народу. То добре. Але подих живої Історії, що пульсує, б’є в скроні й в душу — це спогади очевидців і учасників подій. Які неможливо обминути, складаючи Історію України.


* * *

Перший тираж книжки «То твій, сину, батько» вже розійшовся, що не дивно. На разі видавництво «Ярославів Вал» (директор письменник Михайло Слабошпицький) готує до перевидання другий наклад. Не пропустіть.

Людмила СТЕЛЬМАХ, спеціально для «Дня». Фото з книги Григорій і Микола Жулинський «То твій, сину, батько»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ