«Головний артист на сцені – це оркестр»

Американський диригент українського походження Тарас КРИСА відомий в Америці та Європі як вельми кваліфікований диригент з новаторським підходом до музики. Багато років поспіль виступає по всьому світу зі знаменитими оркестрами та виконавцями у найпрестижніших концертних залах.

Варто нагадати, що Тарас Криса виріс у родині професіональних музикантів. Його батько, Олег Криса, — учень Давида Ойстраха, світової слави скрипаль, професор Істменської музичної школи (м.Рочестер, США). Мама, Тетяна Чекіна, — відома піаністка.

Навчався у Музичній школі ім.Гнесіних. 1989 року переїхав із родиною до США, де продовжив вивчати гру на скрипці, а згодом студіював диригування.

Уже багато років Тарас Криса є художнім і музичним керівником симфонічного оркестру Хендерсон у штаті Невада. Також працює директором оркестрової діяльності в Університеті Лас-Вегаса, викладає. Активно просуває нову музику. Здійснив високо оцінені критиками записи для лейбла Brilliant Classics, і це твори Моцарта та живий запис рок-опери Фредді Меркьюрі «Барселона».

Нині маестро є музичним директором і диригентом Львівського філармонічного оркестру.

ПРО РЕПЕРТУАР

— Чим особливий буде сезон Львівської філармонії 2017 — 2018?

— Для мене головний артист на сцені — це оркестр, і всі програми сезону показуватимуть сильні сторони нашого колективу —  музикантів-віртуозів. Щодо виконуваних творів, то  добираю стандартний симфонічний репертуар із різних епох, країн, творів композиторів, зокрема, це музика Ріхарда Штрауса, Ігоря Стравінського, Людвіга ван Бехтовена, Петра Чайковського... У нас будуть програми монолітних композиторів. Наприклад, програма, присвячена творчості Ріхарда Штрауса, — симфонічна поема «Дон Жуан», валторновий концерт «Дон Кіхот». Це дуже складна програма.

— Ви привнесли в репертуар львівського оркестру також більше американської музики?

— Це правда!  Я прожив останніх 30 років у Америці. Крім того, цього року виповнюється 25 років від часу встановлення дипломатичних стосунків між США та Україною. І в нас є можливість отримувати підтримку від урядів США та України при виконанні творів цікавих американських композиторів.  Так само, якщо ми повеземо українські твори до Штатів.

НА РІВНІ МІКРОКОСМОСУ

— Що вас  спонукало приїхати на роботу до Львова? Я розумію, що тут — ваше коріння. Досі живе бабця (дай Боже, їй здоров’я в 94 роки!). І не тільки — інші родичі. Також тато ваш, Олег Васильович, тут часто буває...

— Потяг до Львова відчув років, напевно, п’ять чи сім тому, коли приїхав сюди на концерти. Тоді мені тут дуже сподобалося, отож захотілося ці стосунки поглибити — принаймні частіше приїжджати. Так, про коріння ви зазначили цілком правильно. Але мені подобається ще кілька речей. По-перше, Львів — це є справді культурна столиця України. По-друге, я бачу, як країна бореться за свою незалежність, і не тільки проти агресора, а й проти залишків СРСР — тут, у нашій ментальності. Я це бачу! Це тяжкий процес. І якщо зможу бодай трошки щось вкласти від себе (звісно, не на глобальному рівні — на рівні мікрокосмосу), то буду щасливий.

— Як сприйняли життя в Україні після комфорту в усіх питаннях (зокрема — фінансових) в Америці? Розчарувань не було?

— Розчарування? Ні. Це щось інакше. У нас кажуть: «Важко порівнювати яблука з апельсинами», бо вони справді різні! Щось ліпше працює в Америці, щось ліпше працює тут.  Мені подобається, що у вас відбувається багато змін у галузі культури. Я сподіваюся на те, що отой головний процес — політичний, переломить багато речей, які тепер у вас — у глухому куті. Зокрема, економіка. Так, зміни відбуваються поволі і дуже тяжко. Але, думаю, за 10 — 15 років ці зміни будуть відчутними.

ПРО СПРАВИ СІМЕЙНІ І ФАХ

— Ви приїхали сюди з родиною?

— Ні. Сам-один. А родина по всьому світу...

— А дружина, діти?

 — Наразі немає.

— Як, до речі, Олег Васильович поставився до того, що ви до Львова приїхали працювати?

— Я його не питався — поставив перед фактом. Але тато завжди й в усьому підтримує мене. У нас дуже добрі стосунки — і професійні, і приватні. І якщо мені потрібна якась порада, то я йому телефоную. 

— Як у вас складалися стосунки з музикою, бо тато —  скрипаль, мама — піаністка? Чи були думки стосовно того, що не продовжите сімейного фаху?

—  Я дуже вдячний долі, що виріс саме у сім’ї музикантів. У нас завжди грала музика, і це мене трохи чогось навчило... Коли ми переїхали до Америки, то я намагався щось інакше опанувати, але потім усе ж обрав музику. Батьки тиску не чинили. Спочатку я навчався на скрипаля. Потім грав в одному з найкращих оркестрів Америки.  Диригування мене цікавило найбільше в сенсі репертуару — мені завжди репертуар симфонічний більше подобався, ніж що-небудь соло. І завжди захоплювало саме звучання, палітри, кольори оркестрові... І воно якось одне в друге перейшло, раптом я почав диригувати, пішов вчитися, тому що, як сказав «А», то треба казати «Б». Але от такого, щоб завжди хотів бути  диригентом, не було. Отож воно прийшло само. І для мене це більше, як виростання музиканта в сенсі більш широкого погляду на музику. Оце найперше мене цікавило. А потім воно вже перейшло у диригування, і це був плавний та органічний процес.

— Коли почали диригувати, то як вчилися комунікувати з музикантами? Не виникало конфліктів?

— Це багатофакторне питання... Диригент як керівник обслуговує композиторів, оркестр та аудієнцію-аудиторію, що приходить на концерти. Щодо композиторів, то я мушу вчити їхню музику і знати, що вони хотіли тією музикою сказати. Щодо оркестру, то моя функція — допомогти музикантам зробити ту інтерпретацію, яку я бачу, як можна скоріше. Щодо аудиторії, то я маю її зацікавити нашим продуктом і культурою. І мушу також вчити, що є не тільки Бетховен і Чайковський, а є Стравінський, Джон Адамс, Елгар... Диригент зобов’язаний дати музикантам натхнення... А ще дуже багато знати, мати власне бачення музики, а далі спрацьовує елемент психології у праці з колективом. Мені доводилося працювати з багатьма колективами, й усі вони — різні. Всюди є свої нюанси: динаміка, хімія... Але мені цікава така психологія!

— Чи маєте якісь особливі прийоми для того, щоби мотивувати грати музикантів саме так, а не інакше?

— У мене чітке бачення твору, яке базується на моїй освіті, моїх знаннях музики, моєму смаку і життєвому досвіді — всі ці фактори  обумовлюють моє бачення певного твору. Звісно, що в моїх 80-ти музикантів інша освіта, інше бачення і цілком інакше, ніж у мене, життя. Крім того, і в мене, і в моїх музикантів — цілком інше життя і бачення, ніж у композитора, автора твору.  І ми ніколи цілком не зрозуміємо, через що композиторові довелося пройти, що переживав, чому писав цю музику?.. Я рідко про це говорю, але... Мушу найліпше вгадати, про що писав композитор. І моє бачення має збігатися з тим, що я чую від оркестру. Звісно, хтось із музикантів погоджується з моїми поглядами, хтось ні...  Але ті люди, які не згодні з моєю думкою, принаймні поважають її.

— Це те, що має назву авторитет.

— Також — професіоналізм. Часто чую, як хтось соло грає дуже гарно. І рідко втручаюся, хіба що можу підказати, помогти зліпити ансамбль, кольори, баланси... Отже, натхненню, повторюю, не заважаю.

— На вашу думку, в яких країнах найтепліша публіка?

— Публіка всюди відчуває добре виконання. Ніколи не можна недооцінювати людей, які приходять на концерти. Навіть, якщо вони не цілком розуміють музики, то повинні знати, що музика буде доброю і виконання буде справжнім. На мою думку, незалежно від підготовленості аудиторії, не можна робити зовсім прості програми (припустимо, грати тільки Бетховена чи «Пори року» Вівальді). Так само не варто робити вечір чи тиждень музики Штокхаузена, бо це надто складно для сприйняття. Потрібно дотримуватися балансу.

ПРО УКРАЇНСЬКУ МУЗИКУ 

— Кого з українських композиторів знають за кордоном?

— На жаль, прізвищ не багато. Ще кілька років тому перебуваючи в Україні, відкрив для себе досить багато української музики. Вона не є нова — Барвінський, Лятошинський, Людкевич, Колесса...  Для мене це — відкриття, і за якийсь час хочу взяти більшість цієї музики у репертуар оркестру Львівської філармонії.  Це не так просто. Але я активно працюватиму, і потрошку ми піднімемо цей пласт. У тому сенсі багато зробив і робить Вірко Балей (українсько-американський диригент, піаніст, композитор, професор Невадського університету в Лас-Вегасі. — Т.К.). Потроху починаю йти його слідами. 

ПРО ГАСТРОЛЬНУ МАПУ ОРКЕСТРУ 

— Чи матиме цього сезону оркестр Львівської філармонії цікаві гастролі?

— Оркестр постійно кудись їздить. Говорю про виїзди в Італію, Польщу, Німеччину... Гастролі бувають різні — більш комерційні чи більш престижні... Мені цікаво повезти свій колектив у «Консертгебау» (це найкращий зал у світі за рівнем акустики, розташований в Амстердамі. — Т.К.). То моя мета. Але концерти там розписані аж до 2020 року... Що повеземо? Ще не знаю, подумаю... А загалом щодо гастролей і концертів у Львові, то розклад розписаний до липня.

— Що ставите  за основу своєї роботи на посаді головного диригента?

— Я демократ. А це означає, що кожна людина в оркестрі має бути зацікавлена в тому, що ми робимо. Отже, у моїй програмі — кілька напрямів. По-перше, репертуар. Подруге, ми починаємо поволі змінювати атмосферу в колективі — щоби вона ставала більш інтелігентною, простою й прагматичною. Також я змінив правила прийому в оркестр: ми обираємо музикантів сліпим прослуховуванням, за ширмою.  І це дуже важливо, бо відбір відбувається не, припустимо, за телефонним дзвінком чи не за особистими зв’язками... Я вірю, що такий об’єктивний процес сприятиме добору найбільш кваліфікованих виконавців.