«Хочу, щоб мої фільми були цікавими багатьом людям, також і розумним»

В’ячеслав Криштофович дає інтерв’ю нечасто. Говорить неголосно й іронічно. Дотепний і точний у деталях. Власне, він такий, як і його фільми. Нагадаю вам їх: «Перед іспитом», «Дрібниці життя», «Два гусари», «Володя великий, Володя маленький», «Самотня жінка бажає познайомитися», «Ребро Адама», «Приятель небіжчика».

Нещодавно я переглянула ці картини: у Будинку кіно відбулася ретроспектива фільмів В’ячека (так називають його всі друзі, і я також — ми давно знайомі), приурочена до його ювілею. Те, що це «моє кіно», знала завжди, але мене  щиро вражала реакція зовсім молодих людей, які вперше дивилися їх і сприйняли на ура».

Відзначили режисера і члени Української кіноакадемії. На церемонії вручення національної премії «Золота Дзиґа» першу пам’ятну статуетку — «За внесок у розвиток українського кіно» — отримав  В’ячеслав Криштофович, із чим ми його щиро вітаємо.  

«СВІТ БЕРГМАНА МЕНІ БЛИЗЬКИЙ І ЗРОЗУМІЛИЙ»

— В’ячеку, ти прийшов у кіно на початку 70-х років, у час розквіту українського поетичного кінематографа, коли вже  гриміли імена режисерів цієї хвилі — Сергія Параджанова,  Юрія Іллєнка,  Леоніда Осики, актора Івана Миколайчука.  Не було спокуси спробувати  себе в цьому жанрі?

— Була спокуса. І одного разу я зробив таку спробу — це  моя інститутська курсова робота за твором Михайла Коцюбинського.  І хоча  мені дуже подобалося, як працюють  старші товариші, швидко зрозумів, що це напрям — не моє, що мене цікавить у кінематографі інше. Проте, якщо задуматися, фільми моїх друзів — Кості Єршова, Роми Балаяна, Михайла Бєлікова — це теж поетичне кіно. Воно не декоративне, не візуально-поетичне, але таке за сутністю — поезія  побутового життя.

— Коли я вперше переглянула твої фільми, вони мені здалися такими, що стоять окремо від традиційного українського кіно (і не лише поетичного) — простий сюжет, негучні, неакцентовані діалоги, довгі паузи в розмовах, уважне ставлення до деталей у кадрі. Вони чимось  нагадують французьку школу...

— Мені подобається робити кіно про те, що я знаю — про стосунки чоловіка та жінки, батьків і дітей, проблеми,  які постають перед людьми різних поколінь, що живуть у мегаполісі чи невеликому містечку. Звичайно, всі ці сюжети можна знімати і на матеріалі сільського життя.  У дитинстві я щоліта і довго бував у селі,  мені там  подобається, але люди  трішки інші,  деколи складно пояснити їх вчинки, я ж хлопчик міський. (Усміхається)

— І яке кіно в дитинстві справило враження на міського хлопчика і вплинуло на його рішення стати режисером?

— Мені важко відповісти на це питання — захотів і все! Склав іспити, вступив,  і пішло-поїхало. Звичайно, були фільми, які справили на мене сильне враження, — ми тоді дивилися мало, але влучно. Йдеш, наприклад,  Хрещатиком, і раптом бачиш на кінотеатрі «Дружба» афішу «Суничної галявини», а тобі розповідали про цю картину на лекціях в інституті! Тут же купуєш квиток, у залі дві людини, ти третій, і дивишся великого Інгмара Бергмана. Незабутні враження!  Пам’ятаю також, хтось підказав, що в клубі Жовтневої (нині Олександрівської) лікарні  крутять  фільм Хеннінга Карлсена «Голод» за мотивами творів Кнута  Гамсуна (один із фаворитів XIX Каннського кінофестивалю. — Авт.), і ми всі бігали його дивитися — приголомшлива картина! Ми знали цей класний скандинавський фільм практично  на пам’ять!

А ще майже містичне везіння: інститут, я піднімаюся на третій поверх і бачу в аудиторії з кінопроекцією стоїть безгоспна пака коробок із плівкою, на якій написано: Жан Віго, «Аталанта». Картина 30-х років минулого сторіччя, про яку ми стільки чули від викладачів! Я зібрав однокурсників, ми знайшли кіномеханіків, витягнули з лекції нашого  педагога Костянтина Теплицького, який володів французькою, і він перекладав нам фільм. До речі, більше цих плівок ми не бачили, і ніхто не зміг пояснити, звідки вони в інституті взялися. Неймовірна картина.

А коли  вже сам працював як режисер, привезли «Сцени з подружнього життя» Бергмана. Пам’ятаєш його?

— Дуже добре.

— Ось таке кіно мені подобається, але це не означає, що йдучи в режисуру, я хотів наслідувати Бергмана. Тоді (це був кінець хрущовської «відлиги») з’явилося досить багато зарубіжної літератури, яку ми жадібно читали. Я в захваті від роману «Сто років самоти» Маркеса, але я ж не зніматиму кіно за його мотивами. І внутрішньої репліки — ах, чому не я це написав! — у мене немає. А коли дивлюся Бергмана — є. Тому що я знаю не окремі картини цього режисера — думаю, розумію світ Бергмана.

— І як би ти його охарактеризував?

— Хтось дуже добре сказав, що Бергман постійно розмовляє з Богом.

— А світ кінорежисера В’ячеслава Криштофовича?

— Поки йому немає визначення. Мене цікавить камерне кіно: чотири  людини  в кадрі — це вже масовка! (Сміється) Мені б із двома-трьома  впоратися, де вже там «переміщення народних мас»!

Є, звичайно, хороші масштабні фільми, які я дивлюся з величезним задоволенням, але сам би так ніколи знімав. Розібратися у взаєминах маленької групи людей — він, вона, хтось третій — не менш цікаво, ніж стежити за «рухом фінансових потоків».  У радянському кіно це називалося неважливою «темою», тобто відсутність масштабу.  І я з гордістю застосовую цей термін щодо своїх фільмів, тому що масштаб душі — якість сильніша за багатьох.

«РОЗІБРАТИСЯ В ТАЄМНИЦІ ЖІНОЧОЇ ПРИРОДИ — ЩО МОЖЕ БУТИ ЦІКАВІШИМ!»

— У твоїх фільмах і серіалах, усіх  без винятку,  дуже сильні акторські роботи, особливо жіночі: Ольга Остроумова, Лариса Удовиченко, Інна Чурикова, Маша Голубкіна, Маша Шукшина, Ірина Купченко.

— Із чоловіками, найчастіше,   все  зрозуміло, а жінка — завжди таємниця. Знатися на таїні — що може бути цікавішим! Про жінку можна придумати найнеймовірніший парадокс! І це буде правдою! (Сміється)

— А серед актрис хто для тебе — не розшифрований ребус?

— Якщо із західних, можливо, Гленн Клоуз і Меріл Стріп... Ізабель Юппер завжди дуже цікава, але її таїна не в тому, як вона грає, а в тому, як вона живе на екрані. Хоча західні актриси раціональніші в підготовці до зйомок. Мені було б цікаво з ними попрацювати. Одного дня, до речі, мені така  нагода випала.  Я повинен був знімати фільм у Франції. Здійснили підготовку, приїхав до Києва,  пішов до посольства оформляти довгострокову робочу візу, що було нелегко. Коли отримав її  і  радісний  повернувся  додому,  дружина  каже — телефонували з Парижа, у них там виникли проблеми з фінансуванням. Це був  1999 рік, кіно ми не зняли, і віза моя пропала.

У КАННАХ ВІДБУЛАСЯ СВІТОВА ПРЕМ’ЄРА ФІЛЬМУ «ПРИЯТЕЛЬ НЕБІЖЧИКА», В ОСНОВУ СЦЕНАРІЮ ЛЯГЛА ОДНОЙМЕННА ПОВІСТЬ АНДРІЯ КУРКОВА. НА ФОТО ОЛЕКСАНДР ЛАЗАРЄВ-МОЛОДШИЙ, ЯКИЙ ЗІГРАВ ГОЛОВНУ РОЛЬ У СТРІЧЦІ / ФОТО З САЙТА KINOTEATR.UA

— Коли ти читаєш сценарій, бачиш конкретних акторів на ролі, чи все-таки довіряєш кастингу?

— Буває по-різному. З фільмом «Самотня жінка бажає познайомитися», наприклад,  вийшло кумедно. Я щойно закінчив знімати картину «Володя великий, Володя маленький» за мотивами оповідання  Чехова, йду  студією, назустріч — головний редактор  Володимир Володимирович Сосюра: «Ти не зайнятий? У мене  сценарій Віктора  Мережка лежить, хороший».

Пам’ятаю навіть місце на дивані, де я вперше читав текст. Уже на десятій сторінці у мене перед очима постала Іра Купченко (ми   були знайомі, і в принципі, зацікавлення у спільній роботі було), і я абсолютно іншими очима почав дивитися на написане. Історія відразу ж стала незвичайною.

Коли  Мережко приїхав проглянути  матеріал, він йому сподобався, але потім Вітя  зізнався мені, що  внутрішньо був категорично проти кандидатур Іри Купченко і Саші Збруєва на головні ролі, тому що писав їх для інших акторів. Пізніше я зрозумів, чому: у нас вийшла  історія про людей, які проживають не свої життя. Героїня Купченко була народжена для чогось іншого, і тому її партнером я бачив лише Збруєва, який також міг зіграти внутрішню драму,  і нікого іншого.

«МІЙ МАЙБУТНІЙ ФІЛЬМ — ПРОВІНЦІЙНА ПРИМОРСЬКА ІСТОРІЯ. НЕ БЕЗ КОХАННЯ»

— Після розпаду Радянського Союзу, коли українське кіно наказало довго жити, ти багато працював у Росії. Сьогодні продовжуєш співпрацювати з російськими колегами?

— Ні. Це неприйнятно, тому що для мене немає сумніву, що Росія — країна-агресор. Стверджую так не тому, що сьогодні так вважається, це  моя  тверда  позиція.

— Але у тебе були не просто багаторічні партнерські стосунки з  росіянами, ти дружив із багатьма з них. Підтримуєте стосунки?

— Так, у мене залишилися друзі, це декілька осіб, дивовижних людей, із якими я спілкуюся. Нещодавно у Саші Збруєва був ювілей, спілкувалися телефоном.

— Про що говорили? 

— Про родину, кіно, мистецтво.

— Після вимушеного простою зараз ти знову в запуску, причому прокатного фільму. Можна дізнатися, що це за історія?

— Я  починаю знімати кіно за оригінальним сценарієм мого товариша, цікавого письменника і драматурга  Анатолія Крима. Він  написав сучасну історію, дія фільму  відбувається в наші дні. Головних     героїв  немає. Вірніше, їх відразу шестеро.

— Акторів уже затвердили на ролі?

— У картині будуть зайняті Ксенія Ніколаєва, Лариса Руснак, Стас Боклан, решта — зовсім молоді або ще не відомі глядачам актори. Це провінційна приморська   історія, не без кохання, звичайно.  Зйомки відбуваються під Одесою, за підтримки Держкіно України.

«ЩОБ ЗНІМАТИ СПРАВЖНЄ КІНО ПРО МАЙДАН І ВІЙНУ, ПОВИНЕН МИНУТИ ЧАС»

— Ти вперше брав участь у пітчингу?

—  Так.

— Які теми були пріоритетними при розгляді проектів експертами?

—  Те, що на конкурс подається багато проектів... не те що на спекулятивні, але гостро злободенні теми, — факт. Я навіть сказав комусь у кулуарах на церемонії вручення премії Українській кіноакадемії: «Коли американці почали знімати фільми про війну у В’єтнамі? — Коли минув певний час  після її закінчення». Потрібно осмислити, проаналізувати події, подивитися на них із відстані. Кіно — не газета, не естрада, коли необхідно нестримно реагувати. У щоденниках Юрія Олеші  «Ні дня без рядка»   він описує один випадок зі свого життя, який мені дуже подобається. Коли Олешу  переманили з Одеси до Москви, він влаштувався працювати в газету «Гудок», і в одному з  матеріалів написав, що в епоху швидких змін художник повинен думати повільно. А головний редактор виправив на «негайно»! (Сміється)

Я розумію, що у багатьох руки сверблять зняти актуальне — адже учасники Майдану, що воюють на сході країни — серед нас. Вони — герої. Я справді розумію подібне бажання. Але рано, на мій погляд. От радикальніших висловів мене утримує те, що я бачив   небагато  фільмів на цю тему.

— А що ти дивишся зазвичай?              

— (Сміється) Футбол! Уболіваю за київське «Динамо» з 1954 року. Але якщо серйозно, нещодавно я був членом однієї експертної комісії, тому  маю  уявлення про те, що відбувається в українському кіно.

«НЕНОРМАТИВНУ ЛЕКСИКУ В КІНО МОЖУ ПРИЙНЯТИ, ЯКЩО ВОНА  НЕ Є САМОЦІЛЛЮ»

— Мені здається, чудово (без пафосу), що українське кіно сьогодні стало регулярним явищем у кінотеатрах, з’явилися нові режисери — інколи наївні («винаходять велосипед»), інколи радикальні. А у тебе, до речі,  є які-небудь табу під час зйомок? Ненормативну лексику готовий використовувати?

— Ні! Я можу пережити, якщо у когось у фільмі звучить мат, але лише коли його не дуже багато, і він  не є самоціллю. У своєму ж кіно  «матюки» забороняю. Є інші засоби  для досягнення необхідного  режисерові результату.

— Якісь ще самообмеження є?

— Важко сказати. Коли я починаю знімати фільм, він уже мій. І сценарій мій, незалежно від того, хто його написав. Я йду на компроміси, але всякий компроміс повинен мати свою межу. Наприклад, якщо за сценарієм нам потрібен сонячний день, а вже тиждень стоїть похмура погода, звичайно ж, ми шукаємо вихід із становища. Це не настільки принципова ситуація.

— Є картина, яка вдалася на 100 відсотків, або яку просто любиш   більше за інших?

— Непросте питання. Пригадав, як запускався з фільмом «Приятель небіжчика». Це цікава історія. Телефонує мені знайома з Франції, Муза — росіянка, що живе в Парижі. Тоді у неї був свій продакшн.  Пропонує разом попрацювати. Запитує, що мене цікавить. Кажу: Чехов, Бунін. Вона — категорично: «Забудь! Давай придумаємо щось сучасне». Я відразу подумав про Андрія Куркова, він уже був відомим і модним письменником. Телефоную йому: «Чинемає у тебе чогось свіженького,  щоб мало відношення до мене, але з «пружинкою»?» «Є, — відповідає Андрій. — Це повість, книга ще не вийшла, можеш прочитати рукопис». Я прочитав, вона мені  сподобалася. Телефоную до Парижа, переказав історію. Музі вона теж припала до душі. І пішло-поїхало. Почали писати сценарій. Інтернету, як такого,  тоді ми ще не знали, Муза присилала нам двометровими факсами свої побажання, і потрібно сказати, що кращого редактора у мене не було, хоча це зовсім не її фах. Готувалися  довго, хоча вже з’явилися гроші від Міністерства культури Франції, але не було українських.  Урешті-решт,  все втряслося (не без допомоги тодішнього директора кіностудії Миколи Мащенка). Фільм ми зняли, потрапили на Каннський фестиваль,  там відбулася світова прем’єра «Приятеля небіжчика». Приймали нас дуже добре. Я навіть пожартував на сцені, непогано, по-моєму: «Я вже другий раз стою тут. Небезпечно, починаю звикатися!» (Сміється)

Ну, і  «Ребро Адама». Мені як режисерові  радісно,  що  Інна Чурикова отримала  «Ніку» за  кращу жіночу роль у  моєму фільмі. Якщо чесно, наша картина претендувала на більшу кількість винагород, але  того року відзначав  ювілей Ельдар Рязанов, і  був його бенефіс.

— У тебе є учні? Я знаю, що ти протягом декількох років викладав у кіноінституті.

— Це було давно. Історія наступна: мене два роки умовляли набрати свій курс. Умовили, і мені стало цікаво. Але так вийшло, що з усіх моїх студентів сьогодні в кіно працює лише Саша Ітигілов — маленький. Я кинув викладати, тому що вчив хлопців, що таке кіно  і як його робити, але вони всі йшли на телебачення — адже жити потрібно. А були талановиті студенти, запитували мене — коли в Україні почнуть знімати кіно? Я відповідав, що років через п’ять. Помилився. Другому набору вже говорив, що через сім. Знову ж таки не сталося. Пройшло років десять, поки український кінематограф почав відроджуватися, але у хлопців уже зовсім інші фахи.

— Проте сьогодні і на телебаченні знімають фільми, серіали. Ти теж багато працював у цій сфері (телесеріали «Я кохаю тебе», «Непрямі докази», «Гальмівний шлях», «Перше правило королеви», «Валіза зі світлим майбутнім» та інші) — яка різниця між хорошими та поганими телевізійними проектами?

— Особисто я знімаю не телепродукт, а повноцінні фільми  — для телебачення. І не лише зараз — за радянських часів зробив багато телевізійних картин. За законами кіно. В усьому світі хороші, незвичайно популярні телесеріали знімаються за такими принципами.

— Якби ти сьогодні набирав курс, що б  сказав  студентам — українське кіно існує чи його ще немає?

— Я б не набирав. Мені б свій  фільм  зробити, давно не знімав.

І НЕБАГАТО ПРО ОСОБИСТЕ

— У кінематографі існує спадкоємність у професії. Твій син теж працює в кіно?

— Ні, він — музичний журналіст. Більш того, джазовий. В’ячек Криштофович-молодший. Він чудово пише, кажу так, не тому що це мій син — я можу судити об’єктивно. А ще він — непоганий поліграфічний дизайнер.

— До речі, у вас польське прізвище. Ти мову знаєш?

— Трохи. Я глибоко не знаю  своє генеалогічне древо: прізвище справді польське, і воно до 1938 року звучало інакше — Крижиштофович. Зберігся паспорт моєї бабусі, ще царський, і шкільний документ батька — вони там так і записані. А потім, через ситуацію, почали спеціально міняти прізвища, щоб вони менше були схожі на польські. Знаю, що прізвище дворянське, десь в  XVI  сторіччі походить від вірмен.

— У тебе ще й вірменська кров є?!

— Так, це 500 років тому було! Вірмени, які жили на Західній Україні, в Польщі, намагалися асимілюватися там, будувалися, обживалися, мабуть, тоді і купили дворянство, як це було заведено. Мені одного разу навіть зателефонували з Могилянки, сказали, що у них працюють фахівці з геральдики, і вони можуть показати мені герб мого прізвища.

Батько, до речі, не знав, що родина з дворян. Після революції жили бідно, дід був агрономом. Батько приїхав до Києва з провінції і вступив до театрального інституту. За освітою він — актор, працював у театрі імені Лесі Українки, багато років був завтрупою «російської драми». А мама — киянка, до війни вчилася в політехнічному. Потім закінчила  інститут  кіноінженерів,  і  працювала там  на кафедрі. Коли я закінчував школу, всі знайомі були впевнені, що вступати я буду до КПІ — все  було «схоплено» (Сміється). Але я обрав кінорежисуру.

— Для  молодих колег —  можеш дохідливо пояснити,  як стати успішним режисером?

— Важке запитання.  Складових немало.  Але я витратив багато часу, щоб мій нинішній продюсер, починаючи від пітчингу і закінчуючи інтерв’ю, не виголошував пишномовні слова на мою адресу. Він зрозумів, дякую йому.

Не знаю, що це таке — успішний режисер. У певному значенні, я, напевно, успішний. Але оскільки  давно працюю в  кіно, то можу сказати, що мені дуже таланило на зустрічі з людьми, особливо, з акторами. У мене завжди були першокласні оператори, та і зараз теж. Коли я зняв перші свої фільми, з’явилася репутація, і з багатьма артистами, яких я запрошував потім на зйомки, мені було вже легко домовитися.  Тому, коли мене запитують, як я працюю з акторами,  завжди кажу:  «Я з ними дружу!» 

Упевнений, будь-який  мій колега мріє, щоб його картини дивилося якомога більше людей. Якщо хтось заперечує це, значить,  просто щось приховує. Я навіть фразу придумав: «Хочу, щоб мої фільми були цікавими максимальній кількості глядачів  і також розумним!» (Сміється)

— Можеш пригадати найгіршу рецензію  на свій  фільм і найприємніший комплімент?

— Погано, звичайно, відгукувалися, але що — не пригадую. А добре?..  На банкеті після  прем’єри «Ребра Адама» Григорій Горін сказав дуже короткий тост, але я його запам’ятав: «Є багато фільмів, про те, як ми жили. Цей — про те, як ми вижили». Не перераховуватиму епітети, якими нагороджували картину французькі кінокритики, це не дуже коректно, оскільки її автор — я.  Але  багато в чому, все-таки фільм відбувся,  і до сьогодні має успіх, коли його показують, завдяки Інні Чуриковій. Не впевнений, чи я це придумав, але колись казав студентам, що завдання режисера — приземлити героя і трохи піднести антигероя. Адже  декларувати, що на екрані  Герой, —  банально і нецікаво. Герой — це Бетмен, комуніст — в радянських фільмах. А ось знайти героїчне в простій людині, з недоліками, що навіть опинилася на дні, набагато складніше. Мене не цікавлять «ідеальні» без відтінків образи, так само як і криваві негідники. Я не розумію поділу на позитивних і негативних персонажів, тому мені важко братися за деякі теми, коли апріорі відомо, як учинить герой. Я за них ніколи і не брався.