У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

«Історія – проти пропаганди»

Тарас Химич – про те, чи зможе «Жива» стати кінематографічною відповіддю на польську стрічку «Волинь»
23 листопада, 2016 - 10:58
ГОЛОВНУ РОЛЬ У ФІЛЬМІ «ЖИВА» ЗІГРАЛА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ТЕАТРАЛЬНА АКТРИСА ОЛЬГА КОМАНОВСЬКА (ЦЕ ЇЇ КІНОДЕБЮТ) / ФОТО НАДАНО ТАРАСОМ ХИМИЧЕМ

Вже завтра, 24 листопада в кінотеатрах країни можна буде побачити фільм «Жива». Заснований на реальних подіях він розповідає історію зв’язкової УПА Анни Попович. Сюжет картини розгортається у Карпатах 1950-х років й поєднує в собі історичні факти та містичні мотиви. Проект фільму цього року було представлено на Каннському кінофестивалі й він отримав схвальні відгуки. Про «надзавдання» стрічки, приватно-державну співпрацю та особливості кінопроцесу в екстремальних погодних умовах говоримо з режисером Тарасом ХИМИЧЕМ.

«ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ»

– Тарасе, нові вітчизняні фільми завжди викликають у суспільстві великі очікування, але потім нерідко глядачі реагують вкрай стримано – мовляв, добре, що знімають хоча б таке. Яким є ваш рецепт хорошого фільму, й коли, на вашу думку, кількість перейде в якість?

– Ти як режисер просто повинен пережити те, що знімаєш – ні гроші, ні «суперідеї» нічого не вирішують. Це – складний і драматичний процес, але іншого шляху немає, бо глядач завжди бачить «лажу». Крім того, потрібен досвід – режисером можна стати лише після 40 років. 25-річний режисер – це радше виняток. Люди хочуть бачити не комедію, драму чи арт-хаус – вони прагнуть побачити правду, відображення свого життя, те, що вони розуміють. В Україні є поширеною думка, що західний продукт знаходить відгук у глядачів, а наш – ні. Але причина в тому, що ми намагаємось копіювати Захід замість того, щоб бути самими собою. Скарги на те, що українські актори не вміють грати в кіно – це також «відмазка», бо насправді театральний актор чудово «конвертується» в кіноактора. Тут постає питання якісного кастингу, адже є актори, які просто не підходять на певну роль, навіть якщо це  професіонали своєї справи.  

– Досі ви були відомі як режисер-документаліст та режисер музичних кліпів. З чим ви підійшли до цього нового для себе етапу?

– Я йшов до цього понад 20 років – через навчання та різні роботи. Розумію всю серйозність і відповідальність справи. Тут необхідно дозріти емоційно та психологічно. Коли я зустрів Анну Попович, то зрозумів, що це – та «золота» історія, яку маю зняти. Попри відсутність для цього жодних можливостей, зокрема фінансових. Але ми разом із командою усвідомили, що це наш шанс й шли до нього, як до своєї мрії. Паралельно з фільмом «Жива» ми зняли три повнометражних документальних картини й безліч кліпів. Працювали тоді, коли з’являвся час, у вихідні. Безпосередньо над фільмом «Жива» робота розпочалася півтора роки тому.

– Тема УПА завжди викликала гострі суперечки як всередині країни, так і на рівні міжнародних відносин. Як гадаєте, чи може художнє кіно стати тим інструментом, який дозволить проговорити із суспільством ці важливі історичні питання й посприяти загальнонаціональному консенсусу?

–  Ця тема завжди була заполітизованою – не лише в нас, але й за кордоном, зокрема в Польщі. Як на мене, найкращий спосіб розкрити загальний контекст тих подій – це розповідь про конкретну людину, жінку, її життя та почуття. Глядач отримує можливість співпереживати, зрозуміти те середовище на певному емоційному рівні. Наша робота – миротворча. Ми не прагнемо щось довести – натомість хочемо пояснити, яким складним був той період. Він не може розглядатися у чорно-білій перспективі. Сьогодні, попри всі проблеми, ми живемо у набагато кращому світі. Урок тут один – треба залишатися людиною в будь-якій ситуації й уникати ненависті. До умиротворення через розуміння – таким є наш мотив.

– Чи може «Жива» стати українською кінематографічною відповіддю на провокаційний польський фільм «Волинь»?

– Певною мірою так. На противагу спрямованому на розпалювання ненависті польському погляду ми запропонували українське бачення, яке апелює до людськості історії. Тут немає «ворога» у чистому вигляді, ми не звинувачуємо цілі народи й не «міряємося» кількістю жертв, не провокуємо протистояння. Натомість засуджуємо саму систему й показуємо біль і трагедію цієї ситуації. Показуємо людей, які роблять поганий вибір, але також і тих у ворожому таборі, хто хоче змінитися. Наш фільм не викликає агресії – я прагнув, щоб його міг подивитися будь-хто: поляк, росіянин, американець, й зрозуміти, хто такі українці й що вони пережили в ту історичну епоху. Сподіваюсь, що глядач зможе побачити якомога  реалістичнішу картину, не заплямовану ідеологічними нашаруваннями. На пропаганду слід відповідати не пропагандою, а живою історією, реальністю, людяністю.

– Ви неодноразово анонсували фільм «Жива» як «історію жінки». Тема жіночих ролей в суспільстві, зокрема участі жінок у бойових діях, зараз активно обговорюється. Чи зможе прем’єра додати щось до цієї дискусії?

– Думаю, фільм «Жива» розвінчує міф про те, що українці мають у цьому питанні запозичувати чужі підходи. Слід розуміти, що ми розвивались, як і всі інші європейські народи. Однак із захопленням нашої країни Радянським Союзом цей розвиток загальмувався. Тема жіночих ролей порушувалася в українському суспільстві ще під час Першої світової війни, потім у міжвоєнний період і впродовж Другої світової. Фільм демонструє, що тут йдеться про природні процеси. Як жінки інтегрувались до тогочасного суспільства, як вирішувались, зокрема, деякі інтимні питання під час війни, – всі ці теми порушувалися вже тоді, що й можна буде побачити у фільмі. Нав’язувати нам якісь західні підходи сьогодні абсолютно немає потреби – ми такі самі, просто декілька поколінь пережили певну перерву. Жінка в Україні завжди була інтегрована до суспільства – це закладено в нас на генетичному рівні. 

«КІНОЕКСПРЕСІОНІЗМ»

– Зйомки картини відбувалися, зокрема, в Карпатах й, наскільки я зрозумів, були доволі складними з технічного погляду. Як вдалося подолати труднощі?

– Бувало, що за один знімальний день доводилось проїхати 500 км. Зйомки відбувались в диких, нетуристичних горах. Погода була різна: сніг, туман або яскраве сонце, мошкара. Десь поруч – ведмеді. Дороги подекуди були просто відсутні. Ми неодноразово натрапляли на історичні артефакти, сліди ще Першої світової – зйомки відбувалися у районі проведення Карпатської операції 1915 року. Актори до таких умов не звикли, вони страждали від перепадів тиску. З іншого боку, там їм було простіше абстрагуватись від власного життя.

В одній зі сцен ми знімали, як герої фільму викопують криївку, але раптом пішов сніг, нас засипало. Повернутися назад теж не можемо, бо потрібно йти з десять кілометрів камінням. Актори грали і при цьому не були впевнені, що зможуть увечері повернутися, що не доведеться тут ночувати. Вдягнені вони були на осінь, в гімнастерках тощо, а температура різко знижувалась. Попри це вирішили продовжувати, коригуючи сценарій з огляду на ситуацію.

Непрості умови стимулювали працювати якомога краще. Я б назвав такий підхід «кіноекспресіонізмом», коли треба «ловити» емоції, відходячи від попереднього плану. Одного разу знімальна команда просто заблукала в горах… Загалом у Карпатах ми провели близько 45-50 днів. Актори перебували в умовах дуже наближених до тих, в яких героям фільму доводилось жити. Все це впливало на сприйняття, на енергетику стрічки. Зрозуміло, що за цих обставин особливі вимоги ставились й до техніки. Було складно, але цікаво.

– Фільм «Жива» презентовано як заснований на реальних подіях, та водночас у ньому йдеться, наприклад, і про надприродні сили. Як шукали баланс між історією та художнім домислом?

– Ми говорили з Анною про те, наскільки документальним має бути фільм, й вона розповіла нам своє бачення. Художня картина відрізняється від документальної видовищністю, тим, що в ній присутня гарно складена історія. Найбільш документальною у нашому фільмі є емоція – ми намагалися максимально достовірно відтворити відчуття головної героїні. На екрані вони постали надзвичайно реальними – ми самі ніби пережили все те, про що вона нам розповіла. Звичайно, у фільмі присутні художні домисли, імена деяких героїв змінено. Це – не документальне кіно, але відчуття, місця, в яких проводились зйомки – цілком достовірні.

–  Знаю, що Держкіно допомагало з промоцією картини. Чи було надано якусь державну підтримку також і при її створенні?

– Ми навіть не зверталися по неї. Від самого початку розраховували лише на приватних спонсорів, на власні кошти. Роботу над фільмом розпочали на свій страх і ризик, а фінансування шукали паралельно. Допомагали нам, хто чим міг – амуніцією, костюмами. З’являлося більше інформації про картину, зростала й допомога. Коли робота вже добігала кінця й нам забракло грошей на озвучування, долучилась Львівська обласна рада.

В Україні існує стереотип, що кіновиробництво – це дуже дорого. Зібрати одразу мільйон доларів на художній фільм неможливо, але розпочинати роботу можна й з менших, більш реальних цифр. Ми розуміли, що коштів нам ніхто не виділить, але відкладати справу не хотіли, бо треба було записати історію, йти свіжими слідами. Водночас, гроші – це ще далеко не все – допомога потрібна дуже різна, й ми її відчули з різних боків. Зокрема, промоцією посприяли ціла низка топових телеканалів. Коли зверталися до державних установ, також зустрічали розуміння. В Держкіно нам допомогли з оформленням документів, а також посприяли презентуванню фільму на Канському кіноринку.

Коли люди бачать якісний продукт, вони готові зробити свій внесок. Ми в Україні дуже часто бідкаємося, чекаємо допомоги від держави, але насправді незрідка проблема саме в якості, конкурентності продукту. Держава не може взяти на себе все – має бути баланс між державною підтримкою та приватними ініціативами. Хочеш щось змінити, роби сам – замість тебе цього ніхто не зробить. Якщо ваша ідея справді вартує того, щоб за неї боротись, пробивати стіни, то такий фільм має майбутнє.

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments