Карти,кохання і ...морок

Чергову прем’єру «Київ модерн-балету» цього разу прихильники знаменитого колективу чекали з великим нетерпінням. Ще б пак! Раду Поклітару  зробив заявку на хореографічне прочитання культового твору світової літератури — «Пікову даму» Олександра Пушкіна та обрав для цього не менш значні симфонічні твори Петра Чайковського. Балет не змінив назву першоджерела, проте згадалося, що в Україні майже століття тому на оперній афіші однойменний твір Чайковського на той само сюжет подразнював своєю незвичністю і мав назву «Винова краля» як суто український продукт.

***

Поклітару не перший, хто взявся за балетний варіант славнозвісного пушкінського твору. Найбільш відомою та яскравою була «Пікова дама» француза Ролана Петі з Миколою Цискарідзе та Ілзе Лієпою. Але й інших версій досить, аби переконатися у популярності та запитаності авантюрного сюжету. Одна з них виникла в Данії у 2018 році, де вперше було використано передісторію подій з  графом Сен-Жерменом як «винуватцем» усіх бідкань красуні-графині та борсань напівбожевільного картяра Германна. Серед інших постановок — «Дама пік», у котрій до створення музичної партитури за оперою Петра Чайковського долучився сучасний композитор Олександр Чайковський. Зробили власні музичні редакції відповідних балетних творів  Геннадій Банщиков та аргентинець Андрес Ріссо.

***

З музики, власне, треба і нам починати розмову про виставу Поклітару, бо вона у його виставах  завжди посідала чи не найперше місце в числі провідних компонентів хореографічного видовища. Але, на жаль, практично у всіх випадках супровід обмежувався фонограмою. Хоча особисто я ладен бачити у цій закономірності й інший бік медалі. Адже, не маючи у театрі власного оркестру, хореограф може використовувати твір у будь-якій виконавській інтерпретації. Тож передавати своє бачення музики через обране її трактування, викликаючи подвійний емоційний ефект.

Так було, до речі, у попередній виставі Р. Поклітару «Дев’ять побачень», де фортепіанні твори Ф. Шопена виконує в запису один з видатних піаністів сучасності Григорій Соколов та ніби додає свого бачення рефлексіям Шопена. Цього разу хореограф обрав для другої частини своєї «Пікової дами» запис Шостої симфонії П. Чайковського під орудою Миколи Голованова 1948 року. І, свідомо пожервувавши акустичною досконалістю, доторкнувся до музичної інтерпретації, що дійсно вражає. Голованов, який народився ще за життя Чайковського, навчався музиці серед його сучасників та послідовників і розумів зміст останньої симфонії майстра як підсумок трагічного життя, болючого відчуття гріховності та невгамовного прагнення щастя. І тут  учасником пошуків відповідного музичного супроводу укотре виступив звукорежисер Олександр Курій.

Вочевидь, до переліку ключових образів партитури останньої симфонії Чайковського, як їх розуміє хореограф,  можна додати життєвий азарт, ставку на везіння, пристрасть до гри, притаманну віку ХІХ не менш, ніж попередньому століттю. Можливо, саме для цього Поклітару — режисер та автор лібрето звернувся до постаті загадкового графа Сен Жермена, такого собі авантюриста та мандрівника у часі, чи не найголовнішого носія інтриги та винуватця руйнації багатьох людських доль.  Проте з музичним супроводом саме тут вийшло не дуже  переконливо. Адже дві частини Другої симфонії П. Чайковського, обраної для першої дії вистави, виявилися закороткими та мали певні фольклорні витоки — український мелос. Можливо, у «Версальській» сцені, тобто передісторії основного сюжету, краще б було використати відповідну  європейську музику ХVІІІ століття, як на те, до речі «натякають» старовинні перуки виконавців.

***

Видовищний вигляд вистави взагалі викликає захоплення. Відеопроєкції з рухливими статуями Літнього саду та мозаїчними комбінаціями карт (Ольга Нікітіна), ажурні парасольки у сполученні з іншою вишуканою бутафорією (дизайнери Тарас Корецький та Олександр Старов) вкупі з роботою художника костюмів Дмитра Куряти та художниці зі світла Олени Антохіної підтверджують, що з кожною їхньою сумісною роботою у виставах Поклітару сучасні сценічні технології отримують щодалі художній сенс.

Відомо, що стиль Раду Поклітару далекий від збереження непохитної єдності місця та часу — він вільно обходиться також з простором. А пластичні характеристики героїв відповідають загальнолюдській вдачі у будь-яку епоху. Так перед нами постає вишукана Людина в чорному, підступний Граф Сен Жермен, спокусливий та розбещений, наче диявол. В цій провідній ролі Артем Шошин підтвердив свою неабияку акторську універсальність та впевнено вивів на перший план тему залежності людини від спокус Золотого тельця.

Тож щастя видається Германну (Владислав Детюченко), як до того старій Графині (Олена Салтикова), володінням таємниці трьох карт, себто символом майбутнього збагачення та непорушної життєвої впевненості. Проте матеріалізовані хореографом, насмішкуваті та примхливі Трійка (Анастасія Добровольська), Сімка (Дар’я Геращенко) й Туз (Ілля Мірошниченко) не полишають головних «гравців» балету, вводячи їх у оману, кружляючи у винахідливих хореографічних комбінаціях. І таки досягають свого — Графиня вмирає, Германн поринає у божевілля, відчайдушна та щира Ліза (Катерина Кузнецова) не може врятувати його від тієї залежності, яка несумісна зі справжнім коханням.

***

Хореографічні ансамблі та дуети — справжня окраса вистави Поклітару, ще одне свідоцтво владної сили його танцю, що може зупинити миттєвість, а може водночас відтворювати кілька поліфонічних мелодій у вигадливій пластичній партитурі вистави. Її фінал є закономірним — виграш героя або крах його надій та сподівань залежить від орла чи решки, що містяться на обох боках монетки. Або від масті карт, де наконечники списа чорного кольору можуть відкрити або рятівний туз або фатальну винову кралю.