«Кожен має знайти свій спектакль»

Минулий сезон для Молодого був ювілейним, нинішній обіцяє стати одним із найактивніших у його новітній історії. Очільник Молодого Андрій Білоус переконаний, що право вибору для глядача — це суттєва складова політики театру. 

«ОДНУ І ТУ Ж ПОСТАНОВКУ ХТОСЬ ВВАЖАЄ НАЙКРАЩОЮ, А ХТОСЬ — НАЙГІРШОЮ»

— Андрію, скількома і якими назвами поповниться ваша афіша?

— Так, сезон буде надзвичайно плідним, адже заплановано одинадцять прем’єр. Дві вже відбулися — це моя постановка Homoferus за п’єсами Івана Карпенка-Карого та  «Острів любові» за творами Марка Вовчка та Олександра Олеся, яку випустила Олександра Меркулова. Протягом сезону  (раз на місяць) плануємо поставити по одній новій виставі на всіх майданчиках почергово: Основній, Камерній і Мікросцені. Різні твори, різні за жанром, різні за тематикою, різні режисери ставлять: і досвідчені, й зовсім молоді.

Наступну нашу прем’єру «Тяжкі випробування» Артура  Міллера репетирує режисер із Британії Анастасія Сосіс. Оскільки цей проект було заплановано як двомовний, прем’єра буде англійською, ми шукали, хто може це зробити. Запросили Асю, яка досконало  володіє мовою, знайшли акторів у нашому театрі, які теж добре знають англійську.

Далі Віктор Новіков випустить «Пастку» — детективну історію, в якій будуть задіяні провідні актори Молодого. Вона запланована на Велику сцену. Мій учень Женя Галкін репетирує  «Ріверсайд драйв» Вуді Аллена. Колись я сам ставив цю п’єсу, а для нього це буде режисерський дебют. Хочу також анонсувати наш спільний проект із Малим драматичним театром — виставу «Тарас Бульба», яку ставитиме Дмитро Весельський. Лідія Соклакова готує велику хореографічну постановку. Другу свою виставу випустить на нашій сцені Наталія Сиваненко.

— У вас доволі великий репертуар, надщільна афіша. Чим це зумовлено? Чи не розпорошуєте увагу своїх глядачів? Як їм не розгубитися, обираючи серед такої величезної пропозиції?

— Це свідома політика, яку я запровадив, коли прийшов на посаду художнього керівника Молодого шість років тому. Для мене важливо,  щоб Молодий театр був для глядачів подією не лише раз на рік, а став домівкою, родиною, в яку хочеться приходити щомісяця і мати для цього привід — прем’єру. Таким чином ми підняли в рази відвідуваність нашого театру. Тому що це вже не просто випадкові гості, а постійні глядачі, наші друзі, які ходять на всі прем’єри, потім повертаються на ті вистави, які вже бачили.  Таким чином ми намагаємося структурувати наших гостей. Бо, як показує практика, глядач «Однорукого» — це не глядач «Загадкових варіацій»...

— ...глядач «Загадкових варіацій» — це не глядач «Жари»...

— Так, наші відвідувачі — всі різні люди, і кожен має знайти свій спектакль. Це звичайна річ будь-якого театру, коли вистава «відсіює» не свого глядача. Я пам’ятаю, як у мене рядами вставали  і йшли  з «Горе з розуму» на прем’єрних показах, але поступово на цю виставу прийшла своя публіка, яка залишається до фінальних оплесків. Так само два роки ми не могли продати наш сьогоднішній бестселер «Загадкові варіації». Не могли заповнити залу, оскільки люди приходили не на ту виставу, яку вони очікували побачити. Але сьогодні це найбільш касова постановка у нашому театрі.

— Чи реально спрогнозувати на сто відсотків успіх майбутньої вистави, скажімо, на завершальному репетиційному етапі?

— Вважаю, що ні. Нещодавно я провів експеримент зі своїми студентами-першокурсниками — режисерами. Оскільки вважаю, що режисери також повинні вміти писати рецензії, то дав їм завдання переглянути у Молодому театрі понад двадцять вистав. І потім написати дві рецензії: одну — на виставу, яку вони вважають найкращою, другу — найгіршою. Вони це зробили, і виявилося, що одну і ту ж постановку хтось вважає найкращою, а хтось — найгіршою. Так і в залі: поруч сидять дві людини, і у кожної з них може бути діаметрально протилежне сприйняття того, що відбувається на сцені.

— А скільки зараз назв вистав у вас у активному репертуарі?

— Ми тримаємо цю кількість на рівні 45—50 вистав стабільно. За рахунок того, що у нас з’явилася Мікросцена, можемо грати не по 25—30, а по 60 вистав на місяць.

— Цього року сталася безпрецедентна для сучасного українського театру подія: Національний театр ім. І. Франка зарахував до свого колективу відразу дев’ять молодих акторів! Чи наважилися б ви на такий крок, чи все-таки треба по одній-дві-три людини долучати до трупи, аби дотримуватися певного балансу?

— Коли я прийшов шість років тому на посаду керівника Молодого театру, в штаті було... четверо молодих акторів. Сьогодні у нас грає більше сорока, яким до 25 років. Це при тому, що ми зберегли весь наш попередній штат. Звичайно, є ті, хто працює на постійній основі, є запрошені актори.  Мої студенти-третьокурсники, крім своїх курсових вистав, усі вже виходять на сцену і в основних спектаклях Молодого театру. Я не знаю, ще в якому театрі України стільки молодих акторів, як зараз у Молодому. Те, що ви називаєте безпрецедентною кількістю для Театру ім. І. Франка, — це їхня історія.  До того ж некоректно  порівнювати штати Молодого театру і Театру ім. І. Франка. За законом, у нашій трупі має бути не  більше 50 акторів, а у франківців ця кількість значно більша. Але, як каже наша костюмер Галина Ященко,  у неї 100 ящиків для взуття. Це означає, що реально у нас працює понад сто акторів, більшість із яких — молодь.

«ОБИРАЮЧИ КОГОСЬ ОДНОГО, Я БУДУ ЗМУШЕНИЙ КОГОСЬ ОБДІЛИТИ, ЩО ВИКЛИЧЕ В КОЛЕКТИВІ НЕЗДОРОВУ АТМОСФЕРУ»

— Андрію, бачу у вас на поличці переможну відзнаку — «Київську пектораль», та не бачу Молодого у списку учасників ні цієї премії, ні фестивалю-премії «Гра».  Чому?

— Із «Київською пектораллю» все дуже просто. Наші актори та інші працівники театру вирішили, що нині вони не хочуть бути присутніми у цьому рейтингу. Їх обурює, що голосування за фіналістів чи переможців у номінаціях відбувається в закритому режимі. Цей факт дозволяє припустити, що можуть бути зловживання.  Тим більше, що й експерти не проти, аби їхні рішення були озвучені. Існує і ще одна причина нашої відсутності у «Київській пекторалі». Вона суто технічна.  Ми випускаємо 10—11 прем’єр на рік,  у нас три сцени. За новою схемою, театр сам повинен висувати номінантів, а в нашій ситуації це  практично неможливо. В одній виставі, на нашу думку, може бути кращий режисерський дебют, в іншій — кращий акторський дебют, третя може претендувати на кращу режисуру, четверта                — на кращу сценографію і так далі. Обираючи когось одного, я буду змушений когось обділити, що викличе в колективі нездорову атмосферу. Коли б ми випускали дві вистави на рік, то тоді, звісно, визначатися з виставами-претендентами  було би простіше...

Щодо «Гри», тут також не змогли вирішити технічної проблеми. Планували подати на цей фестиваль виставу «Гагарін і Барселона». Але терміни подачі були стислими. Умовою  ж для заявки було обов’язкове відео спектаклю, його ми відзняти не встигали...