Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Майстер бездоганного перекладу

16 вересня, 2004 - 00:00

Наприкінці минулого року в Києві та Ірпіні проходила Міжнародна науково-практична конференція, присвячена життю та творчості видатного українського перекладача, поета, мовознавця, історика, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка, лауреата премії ім. Максима Рильського Григорія Кочура (1908—1994). За матеріалами конференції нещодавно видано гарний збірник «Григорій Кочур і український переклад», який побачив світ у десятиріччя із часу смерті вченого. Неабияку роль у організації конференції та виданні збірника грало подружжя Кочурів — син Григорія Кочура Андрій та його дружина Марія Кочур. Завдяки їм в Ірпіні, де провів останні роки життя Григорій Кочур, сьогодні працює Літературний музей його імені.

«...СТРАТЕГІЯ ПРОВІНЦІАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ»

Є чимало людей, які не віддають належне як праці перекладачів, так і значенню перекладів для розвитку культури будь-якого народу. Між тим, саме через переклади більша частина населення будь-якої країни прилучається до скарбів світової культури, поділяє її цінності, думки, включається в загальнолюдський цивілізаційний процес. Радянська влада — треба віддати їй належне — добре розуміла значення та вплив перекладів на світогляд громадян і тому суворо обмежувала коло творів, які дозволялося перекладати. Але це не все. За радянських часів переклад творів світової літератури став практично монополією російських перекладачів, що принижувало статус національних мов Радянського Союзу, насаджувало думку, що тільки російський переклад може передати всі тонкощі, відтінки й навіть адекватне значення іншомовних текстів-оригіналів. Зверхнє ставлення до національних мов демонстрували й деякі знані російські письменники. Відомо, наприклад, що Максим Горький не дозволив перекладати свою повість «Мать» українською мовою: «Світ будує єдину пролетарську культуру, а українці силкуються свої наріччя звести до рівня мови».

Не дивно тому, що Григорій Кочур та його колеги — українські перекладачі були тоді зайвими й навіть небезпечними. Академік Іван Дзюба пише у новому збірнику: «Боротьба з українською перекладацькою школою була важливою складовою частиною стратегії провінціалізації української літератури та вихолощення її мови. Та хоча, на відміну від Росії, Україна не мала такої потужної перекладацької індустрії та армії кваліфікованих тлумачів із різних мов, тут були творці, здатні продовжити справу Миколи Зерова, долучитися до Максима Рильського, Миколи Бажана та ін., готові шукати власні шляхи й критерії добору текстів та їхньої інтерпретації. Ці сили гуртувалися навколо Григорія Кочура та Миколи Лукаша, які від 60-х років стали визнаними лідерами української перекладацької школи та безумовними авторитетами в світі української словесності взагалі. Григорій Кочур свідомо прагнув здійснити право свого народу мати переклади рідною мовою, однак більшість того, що він робив, не потрапляло до друку. Перекладацьку роботу Григорія Кочура характеризувало натхнення, майстерність, досконале знання мов (він перекладав із 30-ти мов) і культур. Він став символом української перекладацької школи, яка здобула високу репутацію в світі спеціалістів».

У ТАБОРІ БУЛИ ПРЕДСТАВЛЕНІ ДЕСЯТКИ РІЗНИХ МОВ

Життя Григорія Кочура склалося драматично. Десять кращих років життя він провів у таборах, працюючи на шахтах Інти (Комі АССР), потім ще кілька років — у засланні, де він разом із перекладачем Дмитром Паламарчуком, своїм учнем, побудував «хатину в шахтарському селищі» недалеко від Інти. Не зважаючи на все це, він постійно навчався, вивчав мови навіть у таборі та засланні, де були для цього «блискучі» можливості — там були представлені десятки різних мов. Збереглися короткі спомини Григорія Порфировича про табірне життя; вельми характерно, що там йдеться переважно про книжки, переклади та про носіїв незнайомих йому мов.

«Подальший етап моєї «перекладацької діяльності» — це вже роки 1943—1953, тобто ув’язнення, перебування в таборі. Коли мене заарештували, зі мною були дві чеські книжки. Книжки спочатку забрали, а повернули тільки після закінчення слідства й суду. Я їх перекладав у таборі. Але сталося те, що часто бувало в таких умовах: одного разу, повернувшись iз роботи, я не знайшов ні книжок, ні зошита з перекладами, — все покрали на цигарки…»

Освоювати табірну професію нормувальника Кочуру допомагав латиш, також ув’язнений. Тож Григорій Порфирович почав вивчати латиську: «Папір був жовтий, з мішків від цементу. На ньому я списував граматичні вправи, а коли мати вислала моєму вчителеві том Райніса, я почав робити переклади. Але переклади погубилися. Латиська ідилія тривала недовго: вчителя кудись перемістили й відтак я його не бачив… У той же час я дещо переклав із французької антології. Але постійно провадилися обшуки, перевірки, вилучалися книги на «фріцевском языке»…

Згодом у таборі з’явилося багато цікавих людей — поет Смеляков, єгиптолог, пізніше академік Коростовцев, кінодіяч Каплер. Багато хто мав книжки або отримував їх iз дому. Організували навіть таборову бібліотеку. Поляки й литовці мали свої книжки. Від них я мав Міцкевича, робив переклади. Почав вчити литовської — литовці втаємничували мене в поезію Донелайтиса. Згодом до нашого табірного інтернаціоналу, «Семьи братских народов», приєднались грузини. Було їх кілька — людей культурних. Знавців літератури, з якими й порозмовляти було цікаво. Я з грузинською літературою був обізнаний непогано. А тут була нагода якось доторкнутися до оригіналів. Почалося з того, що мені запропоновано вчитися грузинської мови. Навчання було кустарне — намалювали грузинську абетку, писали окремі слова, які я вчив напам’ять, водночас намагаючись сформулювати якісь граматичні правила. Деяких невеликих успіхів я досяг — здобув певний запас слів, засвоював вимову, навчився читати нескладні тексти. Але мене, звичайно, тягло до поезії. І от нарешті одному з моїх вчителів прислали з дому дві книжки — вірші Бараташвілі й том Табідзе. Я читав, робив підрядники, потім — переклади. А навчитися по-іспанському мені допомагав один емігрант iз родини Терещенків (він iз Мексики приїхав, щоб побачитися з тіткою, а його в Одесі схопили та замість тітки привезли до нас)...

У нас було огульне захоплення, щось ніби пошесть — всі вивчали англійську мову. З дому отримували книжки англійською — переважно прозу, романи, а часом і вірші. Один москвич отримав старе видання Едгара По, що відразу стало моєю власністю й досі зберігається в мене.

Коли я вийшов (1953) на так звану волю (без права виїзду з Інти), то спершу книжкове становище мало чим відрізнялося від табірного, хіба що ніхто вже не приходив переглядати, які в тебе книжки є і чи не слід чогось вилучити. Але 1956 року все змінилося: чимало моїх приятелів відразу виїхали — ті до Москви, ті до Польщі або Угорщини; з Москви на моє прохання почали слати чеську поезію, поляки висилали книги з Польщі. А через певний час я дістав змогу у відпустку поїхати до Києва, організував справу з реабілітацією, відвідав Рильського, що обіцяв мені всяку підтримку, так само як і Білецький. Побував у видавництві, дізнався, що готується антологія чеської та словацької поезії й, чекаючи в Інті реабілітації та доробляючи пенсії, почав перекладати Безруча та ін.». Думаю, що ці короткі нотатки не потребують коментарів.

СПРАВА КІЛЬКОХ ПОКОЛІНЬ

Сьогодні переклад світової літератури українською мовою — загальнонаціональна проблема, без вирішення якої не може бути повноцінної української культури. Немає сумнівів і в тому, що українська отримає фактичний, а не декларований статус державної мови тільки тоді, коли зможе забезпечити громадянам країни доступ до гігантської світової «Бібліотеки» з усіма її скарбами. Ця складна, об’ємна й вимоглива праця, започаткована такими людьми, як Григорій Кочур, у нас ще попереду і є справою кількох поколінь. Коли буде перекладено все те, що передали нам у спадщину різні епохи та народи, українці зможуть зрештою вважати себе рівноправною й цивілізованою частиною людства.

Колись Григорій Кочур написав: «Я маю зухвалість вважати себе не тільки перекладачем, а ще почасти й істориком та теоретиком перекладу». Це була не зухвалість, а свята істина. А слово «почасти» — то тільки прояв скромності вченого. Адже він досліджував історію перекладу світової літератури українською мовою, перекладу української літератури іншими мовами, вивчав відмінності між античним і нашим віршуванням, був досконалим знавцем поезії різних часів і народів. І завжди напружено працював, попри те, що це зовсім не завжди приносило йому визнання чи гроші і що його твори не друкували, забороняли, знищували (в таборі), а їхнього автора виключили зі Спілки письменників.

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ