Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Міцна природа Прими

Світлана ДОБРОНРАВОВА: «На сцені я проживаю життя своїх героїв»
2 жовтня, 2003 - 00:00


У цьому сезоні в Національній опері України збираються ставити кілька прем’єр. У планах «Катерина Ізмайлова» («Леді Макбет Мценського повіту») Шостаковича і «Дон Карлос» Верді. Для прими київської сцени обидві опери знакові, а партії Катерини та Єлизавети прославили Світлану Альбертівну не лише вдома, але й за кордоном.

ІЗМАЙЛОВА ПО-КИЇВСЬКИ

— У світі прийнято ставити перший варіант «Леді Макбет Мценського повіту». А у нас часто хитрять: ставлять одну частину з першої редакції, а другу — з другої, — розповідає співачка. — Можливо, зараз уже щось зміниться. У театрі з’явилися ноти Шостаковича, які досить важко дістати, оскільки вони є ексклюзивною власністю сина композитора, а права перевидання продані за кордон.

У Києві в середині 60-х Ірина Молостова ставила другу редакцію опери. Я вводилася пізніше вже у відновлену виставу. Ірина Олександрівна — режисер абсолютно унікальний. Але в роботі жорстка. Сама вкладала душу у виставу і примушувала нас так само ставитися до героїв опери. Стверджувала, якщо ти не розумієш, що ти робиш, про що ти співаєш, не відчуєш, то й вистава не вийде.

ІЗМАЙЛОВА ПО МАДРИДСЬКИ

— Із Мстиславом Ростроповичем я познайомилася з легкої руки нашого відомого баса Анатолія Кочерги — він працював із Мстиславом Леопольдовичем над постановкою опери «Мазепа». Дізнавшись, що маестро збирається ставити «Леді Макбет Мценського повіту», він порекомендував мою персону. Потім я вже дізналась, що Ізмайлову шукали цілі два роки і все ніяк не могли знайти співачку. Я поїхала до Лондона на прослуховування. То був надзвичайно важкий для мене період. Я їздила на різні прослуховування — і все невдало. А цього разу ні концертної сукні, ні туфель, навіть нот із собою не взяла. Нервуючи, замість того, щоб назвати диригента Мстислав, я його Святославом Леопольдовичем нарекла. Найцікавіше, що він не був проти, відгукуючись на нове ім’я. Коли з’ясувалося, що я приїхала без нот, то він дуже здивувався і зазначив: «У мене-то ноти є, але не тут, а в Парижі». Що робити? Запропонувала: «Хочете, я заспіваю а капела найважчу арію?» («Я однажды в окошко увидела». — Т. П. ). «Дайте їй фа-дієз», — сказав Ростропович. І я почала співати арію як російську пісню. Закінчую, а Мстислав Леопольдович повертається до імпресаріо і говорить: «Оформляйте контракт». У ту хвилину я навіть не розуміла, що, нарешті, витягла свій зоряний квиток. Це був кінець 1999 р., а у 2000-му ми вже показували в Іспанії прем’єру.

Це був міжнародний проект. Мій партнер, який виконував партію Сергія, — англійський співак Крістофер Вентріс. Бориса Тимофійовича співав чех. Хор — із Болгарії, музиканти — з Іспанії. Ростропович — диригент. Галина Вишневська була педагогом- репетитором постановки. Вона багато займалася з іноземцями російською мовою, буквально проходила кожну фразу із співаком і допомагала розкрити образ, який грав актор.


Галина Павлівна Ізмайлову бачила абсолютно іншою, ніж я. Вона вважала, що Катерина досить обмежена жінка: «Яке кохання, про що ти говориш? Вона гризе насіння з ранку до ночі, і їй ску-у-чно». Адже якщо уважно прочитати лібрето, то Катерина — глибоко нещасна жінка. Ізмайлова, хоч і була п’ять років заміжньою, але з чоловіком, як чоловік із жінкою, вони не жили. Її чоловік — обмежений, самодур, який викликає у неї огиду. Сергій після першої ночі з Катериною сміється, що вона незаймана. У другій редакції опери цю сцену композитор скоротив. Але вона дає ключ, розкриває одну із сторін життя моєї героїні. Тому коли ми з партнером обговорювали, як будемо грати любовну сцену, я попросила перекладачку мені допомогти, щоб Крістофер зрозумів усі нюанси взаємостосунків героїв опери. Повинна сказати, що Вентріс — чудовий актор, співак. Він ані слова не знав по- російськи, але так вивчив свою партію, що вмить реагував на кожне слово, а співав взагалі без акценту (досяг гарної вимови, багато займаючись з мови).

Аргентинський режисер Сахіо Ренан (лауреат «Оскара») був співпостановником «Леді Макбет Мценського повіту». Заради красивої картинки він використав комп’ютерну техніку, кінокадри. Це справді вражало глядачів. Але ми з ним по-різному бачили образ Ізмайлової. Мою героїню він обрядив у нічну сорочку і червоний халат, примусив взути грубі армійські черевики. І тут його переконати, що виглядає Катерина не купчихою, а жінкою з комуналки 30 х років, було неможливо. Анайголовніше — він ніяк не міг зрозуміти трагізм особистості Катерини, її слов’янську душу, її пристрасність… Бог з ним, з халатом, але робити карикатуру з Ізмайлової я режисеру не дозволила. Відступивши в деталях, мені вдалося переконати його в головному: Катерина — жінка, яка вперше покохала; одержима сліпою пристрастю до Сергія, вона сама себе карає, коли прозріває. Особливо сильним (в емоційному плані) вийшов фінал опери, коли героїня, дізнавшись про зраду свого коханого, зі словами: «Яка мука», схопивши суперницю, кидається у вир.

Після прем’єри в Мадридському театрі «Реаль» проходила прес-конференція. Багато критиків, журналістів, членів Клубу любителів опери сперечалися про героїв, особливо про Катерину. Мене запитали: «Як ви порівнюєте Макбет і Ізмайлову»? Я відповіла, що Катерину, як жінка, можу виправдати: вона до нестями кохала і заради кохання пішла на жертви, осліплена своєю пристрастю, а Макбет я зрозуміти не можу, оскільки леді пролила кров заради багатства і влади. Зал вибухнув оплесками. І з тієї миті я зрозуміла — мою Ізмайлову глядачі прийняли…

СПАДКОЄМЦІ ШОСТАКОВИЧА

— Не секрет, що у Вишневської досить крутий характер. Я побоювалася, знаючи, що вона виконувала роль Катерини Ізмайлової в однойменному фільмі. Для неї Шостакович писав романси. Одного разу, після репетиції, Галина Павлівна розговорилася. Виявляється, першими поставили «Катерину Ізмайлову» в Московському театрі імені Станіславського і Немировича-Данченка, а не в Большому театрі, хоч, за легендою, всі вважають, що Шостакович цю оперу написав спеціально для Вишневської.

Про композитора дуже багато цікавого розповідав Ростропович. Для Мстислава Леопольдовича Шостакович писав концерти і багато інструментальних творів. Вони дружили сім’ями, їхні дачі були поряд. Можливо, тому Ростропович і Вишневська вважають, що володіють якимось авторським правом на твори композитора, не дозволяючи іншим музикантам та співакам відхилятися ні праворуч, ні ліворуч. Наприклад, у моїй партії деякі моменти я не співала, а кричала, говорила речитативом. Галина Павлівна послухала і покликала до себе в зал. Сидить, як сфінкс, і менторським тоном вичитує: «Яке ви маєте право сваволити?» Мій аргумент один — невже це погано? Добре, я заспіваю рівно, і який характер буде у Ізмайлової? Вишневська зрозуміла, що я вже досвідчена співачка, і відступила, переключивши свою увагу на молодь. До речі, після прем’єри в Мадриді вона прийшла за куліси, поцілувала, привітала, потім, стиснувши губи, повідомила: «Преса вважає, що це краща вистава епохи», — і гордо пішла. А я стою і думаю: може, образилася на мене Галина Павлівна? Адже в оперному світі, навіть закінчивши кар’єру співачки, вона вважалася кращою Катериною.

Після Іспанії ми багато гастролювали з нашою виставою по різних країнах, у неї вводилися інші виконавці. І досі я з величезною теплотою згадую роботу з Ростроповичем, шкода, що в його нових проектах немає для мене ролей. Він збирається ставити «Хованщину», і я згодна навіть на малесеньку ролечку, лише б іще раз поспілкуватися з маестро. Я абсолютно позбавлена комплексу великих і маленьких ролей.

Вишневська відкрила власну школу в Москві. Там працюють педагоги за її технологією. Я також займаюся викладанням — в Університеті культури та мистецтв на кафедрі класичного співу. Вона існує вже третій рік. Готую зміну — вокалістів.

КОРОЛЕВА

У «Доні Карлосі» Верді Добронравова виконувала партію Єлизавети. Дирекція театру нині веде переговори, щоб запросити на постановку італійського режисера. Це буде міжнародний проект, у якому, крім нашої країни, візьмуть участь фахівці з Франції, Німеччини та Італії.

— Вважається, що на київській сцені як співачка я відбулася в опері «Набукко», — продовжує Добронравова. — Але мені дуже дорога роль королеви Єлизавети в «Доні Карлосі». Приємно, що глядачі запам’ятали мене за тією роллю. Хоч Єлизавета не така ефектна партія, як, наприклад, Еболі. Моя героїня — історичний персонаж, третя дружина іспанського короля Філіппа II. За характером м’яка, дуже жіночна. Життя при дворі принесло їй тільки багато мук. Вистава у нас була дуже гарна. Постановкою диригував Валерій Михайлович Рябов — прекрасний маестро. На жаль, він рано пішов із життя — помер за пультом... Але я його завжди згадую з величезною вдячністю. За 10 днів, сидячи в готелі, вивчила оперу «Дон Карлос», і більше того — заспівала прем’єру. Гізелла Ципола — тогочасна прима — захворіла, і я вийшла на сцену. Рябов був жорстким у роботі, але якщо брав актора у свою команду, то буквально ніс, як якусь коштовність, шліфуючи таланти. Допомагав готувати ролі, виступати на сцені. На репетиціях міг вимагати повторювати фразу кілька разів і так, і отак… Зціплю зуби, і думаю: хоча б не зірватися, не проявити свій темперамент. Але Рябову я довіряла, розуміла, що він хоче зробити виставу краще. Співала фактично всі опери, якими він диригував. У Валерія Михайловича кожна вистава проходила на високому рівні, коли він стояв за пультом. Для співака — велике щастя зустріти такого тонкого диригента, яким був Рябов.

ГАЛИЦЬКИЙ МОТИВ

Світлана Альбертівна родом із чеховських місць (народилася в Таганрозі), а свою творчу кар’єру почала у Львові. Як занесло російську дівчину в Західну Україну?

— Раніше в СРСР були музичні ярмарки, коли з усіх консерваторій з’їжджалися випускники, туди ж приїжджали диригенти, режисери, директори театрів, філармоній, які підшукували фахівців потрібного для них жанру. Я закінчила Ростовську консерваторію. Того року, коли я отримала диплом, «ярмарок женихів і наречених», як ми її охрестили, проходив у Саратові. Там мене примітив тогочасний головний диригент Львівської опери Ігор Лацанич, запросив працювати до їхнього театру. Коли вдома я розповіла, що їду працювати в Західну Україну, то мене лякали: росіян там не люблять. Але я відразу ж придбала російсько-український словник і почала вчити українську мову. Говорила з помилками, з акцентом, мене виправляли, та незабаром досить швидко не просто заговорила, а почала навіть думати по-українськи. Хоч не можу сказати, що в театрі мене зустріли з розпростертими руками. Просто я не допускала ускладнень стосунків, ніколи не доводила ситуацію до конфліктів. Навіть якщо хтось намагався провокувати, старалася нівелювати ситуацію.

У вересні мене прийняли в трупу Львівської опери, а 20 листопада я вже співала «Тоску». Мого «хрещеного» Лацанича запитували: «Навіщо дівчину кинув на таку складну оперу?» А він відповів: «Якщо випливе, значить — буде співачкою». Я випливла. Пропрацювала у Львові 8 років. Репертуар у театрі був приголомшуючий. У нас ставилися опери, які ніде в колишньому Радянському Союзі не йшли. Наприклад, ставили «Джоконду», «Тангейзер», вагнерівські опери. Такий репертуар далеко не всі колективи можуть дозволити собі виконувати.

Одного разу співала «Князя Ігоря». Багато репетирувала, і до прем’єри отримала незмикання зв’язок. Завтра виходити на сцену, здавати виставу держкомісії, а у мене пропав голос. Що робити? Довелося співати на октаву нижче. Після вистави прибіг один маститий музичний критик і з захопленням став говорити: «Не уявляю, чому Бородін так не написав»? І це стало компенсацією за хвилювання і вищою оцінкою тієї роботи. Хоч випадок був дуже важкий. Я не знаю, як у інших оперних співаків, але мій голос живе якимось своїм життям. Іноді він раптом проситься назовні. Я помітила, що мій життєвий стан прямо пропорційний голосу. Якщо його немає, то домочадцям нелегко доведеться — всі по кутках ховаються, а якщо все добре, я така ніжна і пухнаста…

СПІВ — ВЕЛИКА ПРАЦЯ

Спочатку в Києві я виступала як запрошена солістка, виручаючи хворих солістів. Справа в тому, що Гізелла Ципола дозволяла собі капризувати, бюлетенити, коли вона хотіла, не беручи до уваги інтереси театру. Часто, щоб не відміняти вистави, дирекція Нацопери просила приїхати мене зі Львова і виступити. На столичній сцені я дебютувала в «Сільській честі». Надійшла пропозиція перейти до київської трупи. У той період Гізелла Ципола стала менше виступати, з’явилася вакансія. Адже в Опері комусь треба працювати, і я стала «робочою конячкою». Коли з’явилася в трупі, то тут відбувалися дивні процеси. Фактично Ципола залишила «білу пляму»: не пускала вокалісток. А якщо їй не подобався партнер, то вона робила так, що він також не затримувався в колективі. Ось і вийшло, що сьогодні з середнього покоління я одна — інші співачки старші або молодші.

У мене ніколи не було примадонських замашок. У кожного є свій слухач і місце під сонцем. На сцені треба доводити, що ти кращий, а не за лаштунками. Нині в Національній опері багато солістів. Але що дивно — кількість вокалістів велика, а виступає фактично одна й та ж обойма артистів. Нехай хтось вийде, заспіває «Аїду» або «Набукко»... але молодь не дуже поспішає співати в цих операх. Деякі бережуть свій голос, відмовляючись від цікавого репертуару. Я цього не розумію. Боїшся за голос — співай на кухні.

Я навчалася в консерваторії на класичному відділенні, і мені досить важко давалася наука. З дитинства співала народні пісні, а це відкритий білий звук. Педагогам довелося мене переучувати. Спочатку я займалася в музичному училищі, отримавши хорошу школу, адже голос виховується часом, це рефлекс. Природна постановка — дуже рідкісний випадок. І якщо хтось думає, що за два роки можна навчитися співати, то це велика помилка. В училищі займалася у Ганни Миколаївни Логвиненко. Тепер, з висоти років і знань, ставши сама педагогом, я розумію, що основу заклала саме вона. Хоч їй колеги говорили, що зі мною не варто возитися. Але Ганна Миколаївна зізналася, що почула у мене одну ноту і зрозуміла: з цієї дівчини багато що можна витягнути. У той час восени студентів посилали на картоплю. Я вийду в поле — і як почну кричати. Не знала, навіщо я це роблю, але відчувала — треба. І буквально «викричала» свій голос. Коли я вступала до консерваторії, Ганна Миколаївна, з рук в руки, передала мене Олександру Павловичу Дановичу і Лілі Яківні Хинчин. Це подружня пара, обоє професори. Вона музикознавець, а він педагог з вокалу. Заняття проходили цікаво. Ніколи не дозволяли видавати не той звук. Заставляли відточувати кожну ноту.

Голос — тонкий інструмент, деякі вокалісти бережуть себе, немов мімозу. Але я своїм студентам говорю, що все знаходиться в голові: як себе налаштуєш — так і буде. Іноді починають скаржитися: «Ой, така погана погода, холодно». А я відповідаю: «Погода нормальна. Мороз? Чудово! Подивіться, як прекрасно: дощ і сніг іде… А якщо сонце світить — ще краще! Навчіться знаходити радість у житті, навіть у дрібницях».

«ПОПЕЛЮЩИНА» ПРИСТРАСТЬ

— Перше моє житло — одинадцятиметрова кімната у величезній комуналці. На новосілля прийшов друг. Подивився, як я побілила стіни, повісила занавіски, прикрасила житло, й запитує: «Слухай, Каллас, це тут ти розспівуватися будеш»? А у нього голос дзвінкий, я його благаю: «Тихіше, тихіше, а то сусіди будуть сердитися». А він ще голосніше: «Так я ж на це й натякаю. Розспівуватися треба щодня. По кілька годин, — а потім пошепки додає: — Тоді швидше квартиру дадуть, якщо заважати сусідам будеш». Але комунальне життя не сприяло розспівам. Напевно, тому я ніколи не розспівуюся вдома. Думаю, що нинішні сусіди й не знають, що я оперна співачка. Мій голос вони чують, тільки якщо я вичитую за щось сина і чоловіка. Так склалося вже роками, що в театр я приходжу за годину-півтори. Розспівуюся, гримуюся. Все навчилася робити швидко. Мене люблять перукарі і костюмери за те, що я ніколи їм не створюю проблем. Свої особисті знегоди не виливаю на голови інших. Напередодні вистави, як правило, перу. Це вже якийсь ритуал. Навіть якщо нічого не планую робити, все одно знайду якусь річ і виперу. У день вистави можу затіяти прибирання вдома. Часом втомлюся так, що коли сідаю за столик гримерної, думаю: «Ну все, хоч у театрі відпочину». Колеги знають про цю мою «попелющину» пристрасть. Одні — сміються, інші — дивуються. Знаю одне: хоч би як погано себе почувала, сцена мене виліковує. Після вистави, здається, гори можу перевернути. Хоч бувають і дуже важкі постановки. Тоді наступного дня говорити ні з ким не хочеться. Одного разу мені довелося за чотири дні проспівати чотири «Аїди». Коли про це дізналась Галина Вишневська, вона запитала: «А навіщо?» Адже це одна із найважчих опер для сопрано. Я виручала колектив на гастролях. Не змогла відмовити дирекції, навіть партнера свого вмовила піти на той подвиг...

Напевно, у мене міцна природа. На сцені я проживаю різні життя своїх героїв. Починаю в одному стані, закінчую — в іншому. Це непросто. Але я займаюся улюбленою справою, і роблю це не впівсили, а на всю потужність.

Тетяна ПОЛІЩУК, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments