Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Михайло ЯРЕМЧУК: «Лялька — це лише інструмент...»

16 серпня, 2007 - 00:00
МИХАЙЛО ЯРЕМЧУК / СЦЕНА З ВИСТАВИ «МАКБЕТ» ФОТО З АРХІВУ ТЕАТРУ

Київський театр маріонеток, який є особливим, дещо локальним явищем у театральному просторі не лише нашої столиці, але й усієї України, сьогодні кваліфікується як театральна майстерня.

Підтвердженням нової концепції цього театрального закладу є вистава «Макбет» за Шекспіром у постановці Михайла Яремчука, художнього керівника театру, режисера («День» писав про цю виставу у №86). Поліфонічна й експериментальна, по-дорослому філософська й ігрова — остання прем’єра підтверджує той факт, що театр не терпить мистецької стабільності, а продовжує свій пошук ...

— Пане Михайло, як виникла ідея втілити на сцені Театру маріонеток«Макбет» за Шекспіром — цей ж досить складний матеріал?

— Думаю, що просто вже настав час. Ми розглядали різні варіанти, та зупинилися на «Макбеті», мабуть, відчувши у собі сили втілити цей твір на нашій сцені, а запланований раніше «Гамлет» поставили у чергу...

— У чому, на ваш погляд, перевага ляльки перед «живим актором» і навпаки: які складності виникають під час створення того чи іншого характеру за допомогою ляльки?

— Чесно кажучи, я ніколи не розділяв «живих» акторів і ляльок, адже і ті, й інші, за великим рахунком, є засобом втілення певних думок, інструментом для реалізації образів. Лялька є привабливою, й думаю, навіть наші глядачі, яких тягне на вистави за участю маріонеток, навряд чи зможуть пояснити, чому їм подобаються ляльки, наприклад, у «дорослих» виставах. До речі, в усіх наших виставах ляльки та актори діють паралельно — вони є єдиним світом. Наприклад, в останній виставі «Макбет» взагалі ролі виконують актори, а ляльки сприймаються як певна алегорія, символ, а не персонаж.

— Як ви думаєте, чому в Україні мало вистав для дорослих за участю ляльок, хоча усім відомо, що за кордоном це досить поширене явище?

— Думаю, що так склалося історично, і, мабуть, коріння цієї «традиції» — у нашому радянському підході до театрального мистецтва. У ті часи було чітке розмежування театральних закладів, а театр для ляльок був призначений лише для втілення «дитячого матеріалу». У кожному місті був свій ляльковий театр, у який водили дітей. До речі, вистави також були настільки одноманітними й заангажованими, що багатьом на все життя відбили бажання відвідувати такі театри, й ці стереотипи міцно закріпилися у свідомості українців. На жаль, скептичне ставлення до театру ляльок у нас панує і досі. А на Заході дійсно немає такого розподілу — звісно, є театри музичні, драматичні й т.д., проте у ставленні до них глядача, вони є абсолютно рівноцінними.

— Ляльки, які ви створюєте, є абсолютно різними, чи вони схожі між собою, адже у них один автор, «батько»?

— Я не ставлюся до ляльки, як до якоїсь святні, або до чогось, що викликає у мене особливе зворушення. Лялька — це, з одного боку, інструмент для втілення тих чи інших режисерських задумів, з іншого боку — матеріал, з яким я працюю, хоча він надзвичайно цікавий для мене. Окрім того, лялька — це невід’ємна складова такої цілісності, як вистава. А чи відрізняються ляльки? Мабуть, це немає такого вже важливого значення.

— Відомо, що Театр маріонеток відтепер кваліфікується як театральна майстерня. Що передбачає такий «статус», і які зміни відбулися у театрі зі зміною назви?

— Взагалі-то пройшло не так вже й багато часу, щоб говорити про якісь конкретні зміни, але передбачається, що більше уваги буде приділено виставам експериментального характеру, тобто все ж таки в основі нових постановок буде насамперед пошук.

— До речі, щодо пошуково- експериментальної роботи… Чи збираєтеся давати можливість молодим режисерам театру ляльок втілювати на сцені Театру маріонеток свої «божевільні» ідеї? Чи талановита молодь сьогодні у дефіциті?

— Я дуже вітаю, якщо такі молоді таланти все ж таки з’являться, і буду їх заохочувати, якщо вони прийдуть зі своїми цікавими, неординарними ідеями до мене. Я і сам працюю в Університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого зі студентами і сподіваюсь, що з них щось вийде. Але у даний час це лише сподівання, тому поки у мене є бажання, сили і можливості для того, щоб працювати і втілювати власні ідеї на цій сцені, я, звісно, із задоволенням буду це робити. Далі — час покаже...

— Чому ви насамперед навчаєте своїх студентів?

— Я вчу їх бути вільними, самостійними та гордими особистостями, які знають, чого вони хочуть у цьому житті. Бо ж вважаю, що без цього все інше втрачає сенс.

— Розкажіть про новинки Театру маріонеток і ваші як режисера, які у найближчий час побачать глядачі?

— Планів сьогодні достатньо. Спочатку треба закінчити «Гамлет». У наступному сезоні у нашій афіші повинні з’явитися вистави за п’єсами C. Мрожека «Стриптиз» і «Серенада» (вони розраховані на дорослих глядачів).У нас є цікаві задумки, але про них ще, мабуть, рано говорити...

Олена ВАРВАРИЧ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments