«Не можу цим не займатися»

Український художник Вальдемарт Клюзко (так він воліє себе називати) став відомим широкому мистецькому загалу в травні цього року, коли будівля Українського інституту Америки — одна з архітектурних перлин Нью-Йорка — була перетворена ним на велетенську інсталяцію під назвою HOME EAST. Вальдемарт та його помічники заклеїли всі вікна будинку червоно-білою стрічкою — той самою, якою огороджують місця катастроф і руйнувань. Таким чином, Український інститут — особливо ввечері, коли вмикається освітлення всередині — перетворився на один суцільний знак тривоги, який точно, без зайвих пояснень указує на ситуацію в нашій країні.

Насправді більшість робіт Клюзка майстерно збалансовані між мистецтвом, політикою і соціальною проблематикою. Чи будує він з тої-таки стрічки «Дім» на «Гогольфесті», чи викладає під Києвом мапу Криму за допомогою пластикових виделок, устромлених у пісок (фестиваль «Весняний вітер»), чи влаштовує символічний розпродаж земель столиці в мішечках по сто грамів ґрунту під деревом, яке «розквітло» паперовими магазинними цінниками («Як тебе не купити, Києве мій») — послання його робіт завжди виходить за суто мистецькі межі, зачіпає чимале коло реалій, що хвилюють аудиторію тут і зараз. Останні півтора року окремий напрям активності автора — тісне співробітництво з нью-йоркською групою Signerbusters — представниками української діаспори, які проводять вдалі й дошкульні протести проти путінської агресії, буквально переслідуючи своїми пікетами російських гастролерів (акторів, музикантів, режисерів), які підтримали цю агресію. Не в останню чергу ці акції справляють ефект завдяки яскравим, провокаційним плакатам Вальдемарта. Неабияке враження на оточуючих справив травневий перфоманс «Putin Mouse», коли протестувальники, озброєні намальованими Клюзком великими масками Путіна у вигляді такого собі вампіричного Міккі-Мауса, пройшлися багатолюдною, переповненою туристами площею Нью-Йорка — Таймс-Сквер, співаючи знущальну пісеньку місцевої поетки та музиканта Сузан Гванґ про російського президента.

Словом, розмова з митцем давно назріла.

«У ДИТИНСТВІ Я МАЛЮВАВ НА СТІНАХ ПЛАСТИЛІНОМ»

— Пригадуєте свій перший твір?

— Цього не пам’ятаю, але батьки розказували, що я в дитинстві малював на стінах пластиліном. (Сміється.) Згодом я так само використовував різні методи, а то була одна з перших спроб. Загалом нічого не лишилося, бо ми змінювали місце проживання. Буває, знаходжу ранні ескізи, й просто цікаво подивитися, що я таке колись робив. Але сентиментів немає.

— А коли ви зрозуміли, що стаєте художником?

— Цього моменту й досі немає. Мені подобається слово «митець».

— Кого ви можете назвати своїми вчителями?

— Усіх, чиї роботи я колись бачив. Зі світових митців найбільший вплив на мене справили Марк Ротко (американський живописець, провідний представник абстрактного експресіонізму, один з творців живопису кольорового поля. — Д.Д.), Енді Воргол, Сальвадор Далі, Демієн Герст (відомий британський художник-постмодерніст. — Д.Д.), Анрі Матіс, з українських — Анатолій Криволап (сучасний майстер українського нефігуративного живопису. — Д.Д.), Олександра Екстер. 

— Чому саме вони?

— Ті роботи, які я бачив, впливали на мене енергією, вкладеною в них авторами. Вони творили новий світ, в якому ми живемо зараз.

«ПЛАКАТ — ЦЕ БАГНЕТ У МИСТЕЦТВІ»

— Яке місце у вашій роботі відведено плакатам?

— Плакати — це багнет у мистецтві. Коли закінчуються набої далекої дії, лишаються леза для близької. Цей жанр активізувався, коли був Майдан, адже тут найшвидша реакція: плакат можна змайструвати власноруч зі шматка картону і кольорового скочу або намалювати в комп’ютері за 20 хвилин, роздрукувати й піти на протест. Коли я під час Майдану був у США разом з групою нью-йоркських протестувальників, то ми реагували досить швидко, і саме плакати дуже ставали нам у нагоді. Останнім часом я активно використовую цю форму.

— Плакатів зараз малюють багато — чи не відбувається таким чином нівелювання жанру?

— Що більше їх роблять, то краще. Може, в цьому загальному потоці якість падає, але ось у Харкові група «4 блок» робить Бієнале плакатів — і там усе на високому рівні. Що ж до моїх робіт, то на конкурсі «Стоп цензурі» мій плакат отримав номінацію, а плакати з нью-йоркських акцій є в колекції The Voice of Peace.

«МОЖНА МАТИ АКЦІЮ НА 15 УЧАСНИКІВ, АЛЕ ШУМУ БУДЕ, ЯК ВІД КІЛЬКОХ СОТЕНЬ»

— Власне, приводом для нашої розмови стане ваше інтенсивне співробітництво зі згаданою нью-йоркською групою Signerbusters. Як це почалося?

— Ми в якийсь момент вийшли на вулицю й там лишилися... Я живу в Києві, але мав нагоду потрапити до США з театральним колективом. І коли були якісь перерви, ми могли втекти з репетицій, щоби зайнятися чимось іншим. Усе почалося з Майдану. Протести так само відбувалися в Нью-Йорку, там є кілька поколінь українців, але складалася дивна ситуація: люди приходять до української амбасади протестувати проти Росії. Тож сформувалася нова група, координували протести через Інтернет. Деякі акції організовувалися за лічені хвилини, просто в обідню перерву. Майдан переміг, але почалася інша історія — Крим, окупація. На ці протести ходило менше людей, але менше людей не значить гірший протест. Можна мати акцію на 15 учасників, але шуму буде, як від кількох сотень. Ми використовували плакати як форму, щоб на нас звернули увагу, зрозуміли, хто ми є. І це спрацьовувало, наприклад, під Метрополітен-оперою під час гастролей Гергієва. Приходили провокатори, щоби зробити новини, що ми їх б’ємо. Поліція нас захищала.

— Як вам вдається тримати баланс мистецького і політичного в своїй творчості, щоби вони не шкодили одне одному?

 — Немає балансу. Єдиний момент: релігію не варто чіпати. Не маєш права ображати віру людей: люди мають почуття і вірять у тисячолітні традиції. А політика — короткоплинна річ, сьогодні одні політики, завтра інші. Якщо брати плакати, вуличні акції, то можна говорити, що це вуличне мистецтво. Просто воно триває недовго. Та й загалом, кожну політичну акцію такого ґатунку можна вважати перфомансом.

— Наприклад, «Putin Mouse».

— Це якраз був чистий перфоманс, а не політична акція. Сподіваюся, не останній.

«ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНА ІСТОРІЯ НЕ ТІЛЬКИ ДЛЯ УКРАЇНИ»

— Як ви прийшли до жанру інсталяції?

— Мені цікаві різні форми, і кожна робота — це експеримент. Одного разу я спробував цей жанр, і він мені став близьким. Інсталяції — так само короткострокова річ. Вони після виставки розбираються, руйнуються. Таке саме вуличне мистецтво. Це повторити нереально, можна лише відтворити.

— Так, важко собі уявити повторення інсталяції Home East, зробленої вами в Українському інституті в Нью-Йорку.

— Home East бачила неймовірна кількість людей, навіть ті, хто не хотіли цього бачити. Ми запрошували глядачів усередину.

— І що там?

— Такий дім — це символ усіх тих будинків, які лишили біженці. Сенс був у тому, щоби показати, що будинок порожній. Тож усередині нічого не було: ми винесли всі меблі, які можливо. Глядач бачив тільки заклеєні червоно-білі вікна. Так само люди заклеюють вікна, коли є загроза бомбардування... Воно виглядало і візуально дуже яскраво, бо сонячні промені, коли потрапляли на шибки, просвічували стрічки і так виникав ефект вітражу.

— Мушу зауважити цікаву паралель. На фестивалі «Гогольфест» минулого року ви зробили вертикальний будинок-контур, накресливши його такою самою стрічкою. Інакше кажучи, в Києві ця стрічка хай умовно, але створює оселю, а в Нью-Йорку, навпаки — знищує.

— Так. На «Гогольфесті» дім був доступний. Ти міг стояти біля нього, зайти до нього, але він водночас і віддалявся від тебе, бо був двовимірний. Це мрія, яку в тебе забирають, коли починається війна: ти будував будинок, але ти його не закінчиш, бо те, що ти будував увесь цей час, знищено; водночас, я також хотів візуалізувати цю мрію, показуючи, що є надія на повернення і відбудову. В Нью-Йорку вже змінилося смислове наповнення, бо конфлікт наростав. Це якраз була демонстрація не для тих, хто у стані війни, а для тих, хто живе за межами України, щоб пояснити, що насправді відбувається. У США живуть люди, що приїхали туди з різних причин, і дуже багато — через те, що в їхніх країнах ішла війна. Вони теж частина сходу.

— Що ви маєте на увазі?

— Америка — завжди захід. А все, що за водою, за океаном — це схід, де б воно не було, в Європі чи в Азії. І тому це величезна історія не тільки України, а й усіх конфліктів, що відбувалися останнім часом. Можна згадати, зокрема, падіння польського або малайзійського літака, коли місце катастрофи огороджували червоно-білою стрічкою... Стрічка — це такий символ небезпеки, страху і горя, сліз, болю не тільки українського.

«КОЖНА СПРАВА — МИСТЕЦТВО, ЯКЩО СТАВИШСЯ ДО НЕЇ ВІДПОВІДНО»

— А що таке дім для вас?

— Це там, де мої рідні. Де я почуваюся безпечно. Мій дім — Київ.

— Питання про дім виникає, бо в нашій культурі досі є проблема важливості національної ідентифікації митця. Митець — громадянин світу?

— Звичайно. Якщо він робить мистецтво, яке говорить не лише з якоюсь певною категорією людей, а зі світом узагалі, якщо вказує на речі, які можна зрозуміти без політичних уточнень, — це громадянин світу. Важливий показник мистецтва — його, так би мовити, експортність, тобто якщо воно зрозуміло тільки тим людям, довкола яких зроблено — це мистецтво того кола, а якщо його можна показати за кордоном, то це мистецтво загальнолюдське. Скажіть, Клички кому належать?

— Мабуть, світовому спорту.

— Так само й тут. Якщо художник зрозумілий там — то це світовий рівень.

— Згадав принагідно максиму Йозефа Бойса: кожна людина — митець.

— Так, але хтось може геніально забити цвях у стіну — і це мистецтво, а хтось — спекти такого смачного пирога, що це теж буде мистецтвом. Кожна справа — мистецтво, якщо ставишся до неї відповідно.

— Звідси витікає ще одне каверзне запитання: комерція і мистецтво — друзі? Вороги? Партнери з необхідності?

— Усе разом. Мистецтво можна робити тільки на продаж або тільки заради мистецтва — все поруч. Якщо не продається зараз — продасться колись. Але зробити цікавий проект без грошей дуже важко, так що кожне мистецтво так чи так є комерційним.

«ЯКЩО ТИ МОЖЕШ НЕ ЗАЙМАТИСЯ МИСТЕЦТВОМ, ТО Й НЕ ПОТРІБНО НИМ ЗАЙМАТИСЯ»

— Несподівано просте запитання насамкінець: навіщо ви цим займаєтесь?

— Якщо ти можеш не займатися мистецтвом, то непотрібно ним займатися. Виходить, я не можу ним не займатися.

— А ще якісь захоплення у вас є?

— Напевно, мистецтво якраз і є хобі. Річ, для якої ти можеш знайти час.