Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

«Небилиці про Iвана» — львівське прочитання

Чому Іванові Миколайчуку самому не вдалося здійснити свій задум: реконструкція подій
10 червня, 2011 - 00:00
ІВАН МИКОЛАЙЧУК
СЦЕНА З ВИСТАВИ «НЕБИЛИЦІ ПРО ІВАНА»: БОГДАН КОЗАК (ТЛУМАЧ) І ЮРІЙ ХВОСТЕНКО (ІВАН). АКТОРИ, ПЕРЕБУВАЮЧИ В ОБРАЗАХ, У ТОЙ ЖЕ ЧАС ВІДСТОРОНЕНО СПРИЙМАЮТЬ СВОЮ ГРУ... / ФОТО ТАРАСА ВАЛЬКА

До 70-літнього ювілею видатного кіноактора, режисера і сценариста Івана Миколайчука проходить гастрольне турне Львівського національного театру ім. М. Заньковецької. 14 червня в Чернівцях (Театр ім. О. Кобилянської), а 17 червня у Києві (Театр імені І. Франка) заньківчани покажуть виставу «Небилиці про Івана», яку поставив молодий режисер Вадим Сікорський, а в основу стрічки ліг кіносценарій Миколайчука. Нагадаю, у 1983 р. Іван Васильович написав сценарій «Небилиці про Івана Калиту», у 1989-му на Київській кіностудії ім. О. Довженка за ним поставлено фільм «Небилиці про Івана» (режисер Б. Івченко). У 1991 р. сценарій «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами» опубліковано в книжці «Білий птах з чорною ознакою», у 2008-му «Небилиці» опубліковано у книжці «Іван Миколайчук. «Сценарії», і лише у 2010 році вийшла й набула популярності однойменна вистава за цим сценарієм у Львівському театрі імені М. Заньковецької... А чому Миколайчуку не вдалося здійснити свій задум? Спробуємо (за допомогою документів, які збереглися в Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва) розкрити цю таємницю.

«НІХТО І НІЩО НЕ ВБ’Є КАЗКИ»!

Після фільму «Така пізня, така тепла осінь» (1981 р.), у процесі роботи над яким чиновники від кіно висували масу претензій, що негативно вплинуло на здоров’я Івана Миколайчука, він переживав не кращі часи свого життя. Зрештою, на прохання маленької племінниці Олесі написав казку, яка переросла в сценарій, жанр якого він визначив словом «небилиці». Як сценарист, знаючи редакторів студії, сподівався, що до цього фольклорного матеріалу в них не виникне претензій. Однак помилився: після схвалення претензії виникли — невблаганно й невідвортно. Саме на совісті редакторів кіностудії той факт, що сценарій так і не передали до Держкіно УРСР. Вони влаштовували «ритуальні ігри» обговорень, але Миколайчук участі в них не брав. Він втомився доводити свою лояльність до влади та ідеології, тим більше, не маючи ніяких гріхів перед нею. Окрім одного — був надто талановитим, а в радянські часи цього було досить, щоб викликати підозру. До речі, роки на чотири раніше редактори так само відхилили дуже цікавий задум Леоніда Бикова — екранізацію казки Василя Шукшина «До третіх півнів».

Чому ж Івану Миколайчуку не вдалося здійснити свій виношений задум?

Проходження сценарію з початковою назвою «Небилиці про Івана Калиту» й поневіряння його автора нагадують перипетії героя — Івана Калити (помічено: реальність життєва й реальність кінематографічна в Миколайчука перепліталась настільки, що нерідко він і сам не міг їх розрізнити). Але якщо герой сценарію — персонаж казковий, невтомний на витівки й жарти, то Миколайчук страждав від жорстокості колег по цеху, але не зраджував себе, не йшов на компроміси й не калічив сценарію. На відміну від свого героя, перехитрити супротивників Іван Миколайчук не хотів. Більше того, узагалі усунувся від полеміки з опонентами — «Небилиці» обговорювали на студії без його участі.

За допомогою документів Центрального архіву-музею літератури і мистецтва (фонд 670, опис 1, справа 5284) реконструюємо ті події. Удалося знайти недруковані тексти Івана Миколайчука: вступне слово до найпершого варіанту сценарію (1983 р.) і заяву головному редактору кіностудії В. Положію після пропозиції повернутися до роботи над сценарієм (1986 р.). І третій — сумнозвісний лист головного редактора кіностудії імені О. Довженка В.Сосюри до Івана Миколайчука 1985 р., який уже публікувався, але без контексту.

...Минуло десять років від заборони «українського поетичного кіно». Українцям історична пам’ять у період застою була заборонена. Поле автентичного фольклору не оброблялось. 1979 року Миколайчук поставив «Вавилон ХХ», кинувши зерно на це поле, та в Україні воно тоді не могло прорости. Значна частина кінематографістів була русифікована, частина — стероризована. Для Миколайчука ж поняття «народна творчість» не було порожнім звуком: про її необхідність у житті сучасників він говорив з відомим російським кінознавцем Валерієм Фоміним. Продовжував пошук і знайшов необхідний жанр — небилиці, тобто абсурд, що витікав з буковинського фольклору.

1983 року сценарій «Небилиці про Івана Калиту» на 51 сторінці він подав на рідну кіностудію. Це був твір своєрідний — уже згодом у світове кіно увірветься Емір Кустуриця зі своїми циганами й зачарує розхристаністю сюжету, емоційно сильною музикою Бреговіча, що базувалася на фольклорних джерелах і швидко увійшла в моду. Миколайчук так само, як пізніше Кустуриця циган, прагнув вивести на екран своїх буковинців, відкрити глядачеві маловідомий шар їхньої усної культури та пісенного фольклору. У короткому вступі переконливо мотивував свій творчий вибір: «Ніхто і ніщо не спроможне вбити казки! З новими поколіннями людей вона вирушає в дорогу на те поле, де б’ється добро зі злом, щоб допомогти добру. Цілі століття творив народ свої перлини. Десятки, сотні людей донесли до наших днів цей цілющий напій для душі, розуму й серця.

Казки-«анімалістки», якби їх можна так назвати, де головні герої — звірі, стали дивоквітом, з котрого збирає нектар мультиплікаційний кінематограф, ставши чудом ХХ століття. А от казки-небилиці, приказки, повірки, притчі, — де герої, в основному, — люди, це ще не оцінено належно кінематографом художнім... І тут можна відкрити свіжі обрії, як для прокатного, так і для телевізійного кіно. Народна мудрість і гостро-захопливі сюжети, класові битви і філософські поєдинки, боротьба з експлуататорським гнобленням і клерикальним чадом, товстосумським зиском і темнотою — все це обіймає казка-небилиця! А яке жанрове розмаїття: їдка сатира і скромні гуморески, народна героїка і розважальні музичні скетчі, антимілітаристичні памфлети і лубочно-дитячі забавки!

Вся музика водограїв, пташок, вітрів морських, гірських і степових — до чуття музик!

Всі неозорі краєвиди Правобережжя і Лівобережжя — до очей художників!

Вся поліфонія яскравих диво-характерів до таланту Артистів!

А над усім оцим — всевладна любов!»

Сценарій вибудувано з окремих частин, наскрізним героєм яких був «злидар-русин-Іван ще й Калита». Події зумовлюються його мандрами й пригодами: то Іван у поповій хаті й на сповіді — грайливий, комедійний епізод. То Іван хитрощами здобуває панський кожух. То має одружитися зі столітньою бабою. То він — суддя в селі. То з блаженним у відьмачій хаті. То в жіночому вбранні. То полемізує з філозопами Кордубиновичами на тему, що головніше для народу — доля чи гроші. То стає десятницею січових стрілиць. І нарешті — ярмарок в Розкрадищинцях. Мова твору барвиста, пересипана розмовним сленгом («Це не до думання»), авторськими неологізмами (в розмові Івана з блаженним: «Я ж онімілий», — каже той. А Іван йому: «Я тебе рознімовую»). Твір, як попередні чотири фільми, над музичним оформленням яких працював Миколайчук, вибудувано на музичній драматургії. Епізоди сполучалися між собою не тільки подієвою, а й пісенно-музичною послідовністю. Наприклад: «Снятин їх зустрів бравурним маршем дівочої духової оркестри». Із пісні дівочого січового поступу на чолі зі старшою десятницею Оленою Заголеною наведемо бодай рядок: «На деспотів підем гураганом!». Почувши цей спів, Іван приймає рішення приєднатися до жіноцтва: «Ні, панове, піду і я з ними гураганом проти руського царя» (Австро-Угорщина, до складу якої входила Галичина, під час першої світової війни воювала з Росією). Іронією автора з приводу жіночої мілітарності пронизаний епізод, коли перевдягнутий в жіночий одяг Іван долучається до дівчат, говорячи своїм супутникам: «Невже не видите, що цісареві нашому капутець може прийти, якщо ми, жіноцтво, не підсобимо своїм поступом у цій справедливій війні!»

Цей неостаточний варіант сценарію називався лібрето. Редактори кіностудії сприйняли його схвально — він нагадав їм, як писалося у висновках, пишну візерунчасту тканину, героєві були під силу філософські й класові поєдинки, він мав різноманітне жанрове вирішення, а своєрідність побудови сценарію дозволяла використовувати сатиру й гумор. То що ще треба? Обговорювали сценарій 30 травня 1983 року, і протокол зафіксував дружній хор хвальби: матеріал сценарію дає можливість створити філософську казку для дорослих; матеріал заслуговує найпильнішої уваги і за його народність, і за звертання до джерел, і «по нетронутости». Але, як завжди, автору належало ще доопрацювати, бо «розпадається на низку фрагментів» (хоча творча практика літератури й кінематографа має чимало творів, де фрагментарність є композиційним принципом) і треба знайти «єдиний сюжетний ключ». 3 серпня студія уклала угоду з Миколайчуком на написання літературного сценарію «Небилиці про Івана Калиту»...

ПРИГОДИ «БЕЗГРІШНОГО ГРІШНИКА»

Однак у житті Миколайчука сталося непередбачене — заплановану роботу перебиває інший намір: 19 грудня автор подає на студію заяву з проханням пролонгувати дату до 20 травня наступного року через занятість на «Укртелефільмі». Річ у тім, що почалась робота над «Украденим щастям»: він написав сценарій, провів акторські проби, мав ставити фільм і як актор здійснити свою давню мрію — зіграти Миколу Задорожного (про це згадував Лесь Сердюк). На жаль, задум цей не було втілено в життя через нез’ясовані досі причини. Більше того, як розповіли на «Укртелефільмі» режисеру Тарасові Ткаченку 2006 року, навіть кінопроби, зроблені Миколайчуком, безслідно зникли (про це — у документальному фільмі «Іван Миколайчук. Книга життя», 2006 року).

1984 року Миколайчук подає літературний сценарій «Небилиць», який принципово не відрізнявся від лібрето. Сюжетну конструкцію сценарію, чого від нього наполегливо домагалися редактори, він не міняв. Ця конструкція ще певний час залишатиметься редакторським аргументом для боротьби з автором. Ставлення до нього радикально змінилося. Куди й подівся ентузіазм — натомість суворе: «Доопрацювати!». Невдовзі, очевидно, визнавши власну неспроможність оцінити твір, редактори посилають сценарій на рецензію в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР. Фахівець із фольклору написав 11 листопада відгук, де підкреслив оригінальність твору, виконаного в руслі багатющої фольклорної традиції, схвально оцінив яскравий образ простої людини з народу — невтомного на витівки, жарти та пригоди, «безгрішного грішника».

Однак на долю багатостраждального сценарію це не вплинуло. Схоже на те, що її вирішили вже незалежно від якості твору. 22 листопада засідає сценарно-редакційна колегія кіностудії, де присутні виступають упереджено й навіть брутально. Редактор В. Ридванова, що свого часу турбувалась про «єдиний сюжетний ключ», у виступі ситуацію означила як тупикову. «Вопрос уперся в отбор и выстраивание сценария. Эту задачу можно было бы решить при желании. Но такого желания автор не высказал». Проте вона чи не єдина усвідомлювала його цінність і висловилась слушно: «Считаю, что такой фильм очень нужен. В этом есть некое открытие новой стороны нашего кинематографа». Однак присутні її не підтримали. Навпаки — визнали сценарій неповноцінним, побачили в ньому «низького рівня псевдонародний гумор, псевдонародні компоненти й занадто регіональний фольклор». Не забуваймо — надворі пік застою. Редактори перестраховувались і без докорів сумління топили сценарій, забувши, що рік тому вони його хвалили. А поважного віку В. Сичевський, член художньої ради, усіх «переміг»: « З такою річчю на люди виходити не можна. Нащо нам зараз займатися ексгумацією трупів австрійської імперії, січових стрільців?». Мабуть, на відміну від молодшого покоління, він знав, хто такі січові стрільці (в сценарії з гумором зображені стрілиці). «А судді хто?» — тільки й залишається сказати. І потім, незрозуміло — чим відрізнялися більшовики, з якими січові стрільці воювали? Хіба що тим, що окупували Україну, а січові стрільці її захищали. Перших радянське кіно прославляло — про других не можна було згадувати. В. Сосюра (син знаменитого поета) взагалі відмовив Миколайчуку в любові до народу: «О народе нужно писать с любовью и пониманием». І запропонував договір з автором розірвати.

27 лютого В. Сосюра пише категоричний висновок: «Автора постигла творческая неудача и дальнейшая работа над сценарием бесперспективная». Ну, а далі — його лист, датований 18 січням 1985 року, який він надіслав І. Миколайчуку в Чорторию:

«Шановний Іване Васильовичу!

Працівники сценарної редакційної колегії Київської кіностудії ім. О. Довженка ознайомились з Вашим сценарієм «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами» і вважають його оригінальним і цікавим як щодо характеру матеріалу і сюжету, так і з огляду на жанрову незвичайність.

Висловлюється, одначе, зауваження з приводу порушених в сценарії питань, що стосуються народного і національного в зіставленні з н а ц і о н а л і с т и ч н им, у яких поки що немає концепційної чіткості та оцінкової однозначності, самі ж епізоди, що містять цей матеріал, органічно не сплітаються з вдало і справедливо обраною Вами жанрово-стилістичною манерою всієї речі.

Вважаємо за доцільне зустрітися з цього приводу з Вами в нашій сценарній редколегії.

З повагою — в.о. директора
і головний редактор Сосюра В.В.».

Сьогодні важко уявити, як боляче вдарило це безпідставно кинуте слово «націоналістичний» Миколайчука, адже він був таким далеким від будь-яких «ізмів»...

ДВІЧІ ОПУБЛІКОВАНИЙ І... ЗАБУТИЙ? ЗАНЬКІВЧАНИ КАЖУТЬ «НІ»!

Минув рік. Зміна влади в СРСР і прихід Михайла Горбачова приносять полегшення для митців — їх перестають третирувати і гнобити. Змінюється керівництво Кіностудії ім. О. Довженка. Новий директор студії А. Волга і головний редактор В. Положій повертаються до сценарію «Небилиці про Івана...» і 25 вересня 1986 року документально підтверджують намір утілити його в життя. Тоді ж В.Положій пише листа Миколайчуку про цей намір. Режисер відгукується на пропозицію відразу, причому без образ чи злої пам’яті на своїх колег, пише про вдосконалення:

«Я, як автор, бачу шляхи для вдосконалення літературної основи сценарію.

Зокрема:

а) надати сценарію більш стрункішої ідейно-художньої цілісності за рахунок уточнень другої частини твору, а саме: за рахунок точнішого і колоритнішого діалогу обмежити затягнуті діалоги Кордубиновичів; те ж саме стосується розставлення незначних акцентів (знов-таки в ідейно-художньому плані) в епізодах зі стрілицями; те ж саме стосується й передфінального ярмарку;

б) замінити окремі народні анекдоти (усмішки), що надто зужиті, іншими, котрі б більше пасували загальній стилістиці майбутнього фільму;

в) добитися взагалі єдиного стилістичного звучання, такого, певно, як дає його перша частина сценарію; і т.д.

Тому, у зв’язку з викладеними обставинами. Прошу СРК студії розглянути літературний сценарій «Небилиці про Івана...» з пропонованим напрямом поправок і змін, котрі, на мою думку, легко можуть бути зробленими в кіносценарії.

Режисер-постановник — І.В. Миколайчук».

Фільм поставили в план 1987 року. Але доля відстукувала його автору вже лічені місяці. Хвороба наступала. Неможливо без болю читати аркуш, на якому митець тремтячою рукою виводив уже не букви, а кривулі — заяву від 18 грудня 1986 року, де він пише, що не може приступити до роботи над фільмом через хворобу. Наступного року 3 серпня Миколайчука не стало.

Очевидно, докори совісті й відчуття вини мали місце у співробітників студії. За роботу над цим фільмом замість Миколайчука взявся його ровесник і однокурсник Борис Івченко. Студія хотіла, щоб цей фільм з’явився, але чомусь не запитала дозволу в дружини Івана Васильовича Марії Євгенівни Миколайчук, якій належали авторські права. Борис Івченко запросив професіоналів своєї справи, людей, які працювали з Миколайчуком (оператор Юрій Гармаш, художник Анатолій Мамонтов), але з фільмом, який було завершено наприкінці 1989 року, не склалося. Режисер явно не розумів і не відчував цього матеріалу, вибудуваного на творчості буковинців. Очевидно, не варто було й братися. Це стало зрозуміло ще в процесі роботи — на різних стадіях обговорення лунали критичні зауваження, режисер Артур Войтецький узагалі висловився недвозначно: «Фільм я розцінюю як режисерську невдачу. Не знайдено жанр. Картина нудна. Фільм позбавлений філософського підтексту, притаманного кінодраматургії Івана Миколайчука». Марія Євгенівна розцінила фільм як такий, що не відповідає характеру творчості її чоловіка.

Про двічі опублікований сценарій забули. Однак є вище провидіння: художній керівник Театру ім. М. Заньковецької Федір Стригун згадав про «Небилиці», коли до нього звернувся режисер Вадим Сікорський, аби поставити п’єсу сучасного румунського автора. Вона нагадала йому твір Миколайчука. Інсценізація сценарію — такий досвід для України був, мабуть, першим. І виявився вдалим — ожили всі персонажі твору (а їх чимало), перетворивши сцену на місце розкішної, природної, немов дихання, забави, якої вже давно не мали театрали і глядачі. Цікаво, що театральна умовність не входить у суперечність з кінематографічною природою першоджерела (художник-постановник вистави — Наталія Тарасенко).

Річ у тім, що для Миколайчука на все життя ідеальним залишився той сільський театр у рідній Чорториї, де він робив перші кроки, граючи літніх людей у класичному українському репертуарі сільського театру. Актори і глядачі там — єдине ціле. Усі втягнуті в дію. Саме за таким принципом побудована й вистава львівського театру. Тлумач (Богдан Козак), чиї слова від автора спрямовують виставу, нагадує деміурга. Легкість та завзяття — риси головного героя у виконанні Юрія Хвостенка. А гурт акторів, які постійно на сцені, втілюються не тільки в персонажів, а й утворюють декорації (піч, місток через річку тощо). Доповнює дійство жива музика (композитор Іван Небесний), без якої тут ніяк не обійтись, а для більшої комічності вживаються різноманітні звукові супроводи, до яких причетний той же фольклорний ансамбль музик. Усі учасники вистави перейняті єдиним настроєм, і він передається залу. Ця, на перший погляд, невибаглива вистава має унікальну систему, адже актори, перебуваючи в образах, водночас відсторонено сприймають свою гру.

Театр зробив щедрий подарунок Іванові Миколайчуку до 70-річчя. А також усім шанувальникам його таланту.

Лариса БРЮХОВЕЦЬКА, кінокритик
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments