«Неформатний» Олександр Саратський

Із відомим композитором і піаністом ми зустрілися в alma mater, Київській консерваторії, де Олександр Наумович викладає історію джазу. Він один із тих музикантів, які працюють на межі різних музичних практик (джаз, академічна музика, фольклор), водночас долаючи будь-які межі. Такий сплав можна було б назвати словом «ф’южн», але феномен Саратського, як кожне нетипове явище, виявляється ширшим за будь-які класифікації. Напередодні авторського концерту у Філармонії «День» поспілкувався з маестро.

«СТОЮ ОДНОЮ НОГОЮ НА ДЖАЗІ, ДРУГОЮ — НА АКАДЕМІЧНІЙ МУЗИЦІ»

— За останні років десять ваші концерти у Філармонії проходять, якщо не помиляюсь, щороку. Тобто всупереч характерній для джазу імпровізації ви надаєте перевагу традиції?

— Так, від початку 2000-х у Філармонії в мене відбулося 16—17 концертів, але жодного разу не було повторів, бо пишу нову програму. Виконавці, з якими я співпрацюю, фактично теж завжди різні. Двічі я виступав з Національним симфонічним оркестром, по одному разу — з «Київськими солістами» та Симфонічним оркестром радіо і телебачення, кілька разів грав із квартетом. Цьогоріч — це Національний ансамбль солістів «Київська камерата» під орудою Віктора Матюхіна. З цим колективом я роблю спільну програму вже третій раз. Проте найцікавіший для мене «формат» (я називаю це Саратський-формат, і в цьому сенсі я традиційний) — це виступ з оркестром. Тому мій улюблений жанр — це концерт для фортепіано з оркестром, де вся партія фортепіано є чистою імпровізацією.

— Тобто по суті ваші фортепіанні концерти можете грати тільки ви?

— Так. У партитурі фортепіанну партію я не виписую нотами, я її знаю. Я би вам показав партитуру, ви побачили б, що тут йдуть просто цифровки, або порожні листки. Ну, десь записую нотами, наприклад, основну тему. Звичайно, повністю виписана партія оркестру, як це має бути в академічних партитурах.

Але це не я придумав. У джазі немає фіксації музики, немає й аналізу музики за партитурами, тільки слуховий аналіз. Нот фортепіанного концерту Чіка Корїї 1976 року ви не знайдете, чи Дюка Еллінгтона. Ця музика закрита для дослідників, це не сонати Бетховена, де можна сісти з партитурою і виписати тональний план. Тобто в джазі все можна, але на слух. Це зовсім інший вид музикування, в цьому й складність.

— В афіші написано, що в концерті візьме участь юний піаніст Антоніо Бразильєро Джонсон — справжній вундеркінд. Яка його роль у цьому музичному проекті?

— Антоніо Бразильєро Джонсон — це учень Київської дитячої музичної школи №10, йому 14 років. Його батько американець, а мама українка. Як переможець престижного Міжнародного конкурсу American Protege, він був удостоєний виступу в славетному Carnegie Hall у Нью-Йорку, де, до речі, зіграв мою обробку пісні «Цвіте терен». У цьому концерті Антоніо виступить як соліст у моєму Другому фортепіанному концерті. Він виконає фінал твору. Довелося, імпровізаційну фортепіанну партію для нього виписати нотами...

— Але подією номер один повинна стати прем’єра вашого Шостого концерту, де солістом виступите ви. Яка основна тема, ідея твору?

— Класичний концерт у трьох частинах. Ніяких ідей, жодних тем, нічого немає. Це музика абстрактна, а вам, критикам, аналізувати, приходьте і слухайте.

— І все ж таки, як би ви окреслили стиль, в якому працюєте?

— Мене постійно студенти в Національній академії музики запитують і журналісти мучать безкінечно питанням, в якому жанрі я працюю, в якому форматі. Я — неформат! Тому що академічна музика — це один формат, джазова музика — це інший формат, український фольклор — це третій формат. Мій формат — це всі три формати разом узяті. Тобто в джазі прийнято одне, в академічній музиці — інше. У мене і те, й інше працює. Я стою одною ногою на джазі, другою — на академічній музиці. І це місце дуже складне, хворобливе, незрозуміле, але це моє місце. Тому мене так і називають — «Саратський-формат». З одного боку, я — випускник Ленінградської консерваторії, член Національної спілки композиторів України, викладаю в Академії, виступаю як піаніст і композитор. А з іншого — джазовий музикант, який в андеграунді може виступити, але зрідка це робить. Я — ані «академічний», ані «джазовий», але і там, і там свій.

«МУЗИКА БУВАЄ ХОРОША І ПОГАНА»

— За такого синтезу форматів який формат виграє?

— Жоден. Для мене важать інші критерії музики. Як говорив мій пра-пра-пра-вчитель Микола Андрійович Римський-Корсаков, «музика буває хороша і погана». Тобто якщо погана, то вона погана і в джазі, і в попсі, і в академічній музиці. А ось із хорошою музикою набагато складніше. Як оцінити? Потрібен час. Минає п’ятдесят, сто, двісті років, і ми розуміємо, що Моцарт був великим, але ж і Сальєрі теж був великим, і вони обидва зайняли належне місце. Або педант Бах  усе робив за правилами свого часу, але мав одну особливість — він був генієм! Сучасну музику завжди складно оцінити, а джаз — це сучасна музика. Ми можемо закочувати очі до неба, коли звучать твори Софії Губайдуліної... Або Дмитро Шостакович, який давно зайняв своє місце у світовій музичній спадщині. А як оцінити, наприклад, феномен «Трьох С»? Наприклад творчість Мирослава Скорика мені ближча, і я його дуже люблю і вважаю сучасним класиком. Але це не означає, що знані композитори Євген Станкович чи Валентин Сильвестров гірші. Просто час розставить свої акценти.

— Розкажіть про вокалістів, які виступлять на концерті «Джазові фантазії з Камератою».

— Я запросив своїх улюблених співачок — Лану Меркулову, Аню Завальську і Аніко Долідзе. Вони виконають по декілька пісень, а у другому відділенні буде дуже багато хороших і різних мелодій — це буде шоу-кабаре — бродвей — мюзикл...

— Ваш син, Дмитро Саратський, також пише музику. Яке ваше враження про його творчість?

— Нещодавно у моєму проекті він співав пісню з репертуару Фредді Меркюрі. Дуже добре виступив як вокаліст. Загалом у нас із Дмитром було вже багато спільних проектів, ми працювали над одним мюзиклом, я робив частину, а він іншу. Діма працює більше з музичним театром. Він організував театр, напівскандальний і дуже відомий, «Мізантроп». Це повний синкретизм усіх видів мистецтв: театр, музика, балет, цирк. Якщо мені щось незрозуміло з театром, то я консультуюсь із сином, бо він тут більший професор за мене.