Неймовірний зліт і моторошне падіння Стентона Карлайла

«Алея жаху», що вийшла в прокат в Україні – перша повнометражна робота 57-річного мексикано-голлівудського режисера Гільєрмо ДЕЛЬ ТОРО після гучного успіху його мелодрами «Форма води», відзначеної у 2018 «золотим дублем» Американської кіноакадемії – «Оскарами» за найкращий фільм та за найкращу режисуру.

Тут, власне, і полягала інтрига. Дель Торо, що починав як гример і майстер спецефектів, поєднує брутальну, на межі малобюджетного трешу, видовищність зі зворушливими або трагічними сюжетами. Його картини сповнені найнеймовірніших монстрів: вампіричний біомеханізм у «Хроносі» (1993), шестифутовий тарган у «Мутантах» (1997), наділена власним розумом авіабомба у «Хребті диявола» (2004), Бліда людина зі всевидячими очима на долонях у “Лабіринті Фавна” (2006). При цьому протистоять цим створінням звичайні, пересічні люди, іноді навіть діти.

«Форма води» на цьому тлі виглядає модерною версією казки про красуню й чудовисько, бо саме чудовисько – людина-амфібія – виявляється шляхетнішим за більшість гомо сапієнсів, від яких його рятує інший ізгой – німа лаборантка. Гепі-енд і загальний настрій цієї історії, а надто злива нагород наводили на думку, що відтепер дель Торо вразить інфекція безхмарного оптимізму, здатного зруйнувати будь-який талант. На щастя, новий фільм розвіює побоювання.

Формально «Алея жаху» є екранізацією однойменного, надзвичайно похмурого роману американського прозаїка Вільяма Ліндсея ГРЕШЕМА (1946), але в тому, що стосується драматургії та розробки характерів, нова версія почасти спирається на чорно-білу адаптацію 1947 року, зафільмовану Едмундом ҐУЛДІНҐОМ і нині визнану кінокласикою.

Історія розгортається в 1939 - 1941, на початку Другої світової; втім, війна тут не більше, ніж закадрова обставина (на відміну від тих же «Хребта диявола» та «Лабіринта Фавна»; до речі, задум роману виник у Грешема на Громадянській війні в Іспанії, де він брав участь як доброволець на боці республіканців – у “Хребті…” і в “Лабіринті…” йдеться саме про цю війну). Оповідь запускає смерть: Стентон “Стен” Карлайл (Бредлі КУПЕР), упакувавши тіло якогось старого у мішок, підпалює будинок та втікає. Незабаром він прибивається до бродячого цирку Клема (диявольськи виразно зіграного Віллемом ДЕФО) - спочатку як різнороб, а потім як помічник фокусника-менталіста Піта (Девід СТРЭТЕЙРН). Останній невдовзі помирає від алкоголю через те, що Стен начебто випадково переплутав пляшки, принісши старому п’яниці деревний спирт замість віскі. Герой Купера, прихопивши закохану в нього циркачку Моллі (Руні МАРА), вирушає підкорювати Нью-Йорк з власним шоу.

Лінія розвитку Стена багато в чому відштовхується від фрази протагоніста у версії 1947 року: "Мені в усьому цьому подобається почуття переваги". Стен корисливий і дуже любить гроші; але не менше його надихає влада, якої він досягає завдяки своїй кмітливості, гострій пам'яті та харизмі: влада над жінками, над ярмарковим натовпом, над довірливими клієнтами з верхів суспільства. Він артистичний, уміє переконувати, вміє «читати» людей, вгадуючи їхні приховані комплекси та їхні провини. Упаковуючи свої умовиводи у форму телепатичних осяянь, безсоромно маніпулюючи тими, хто його любить, Стен швидко робить кар'єру спіритуаліста: від брудних балаганів до багатих салонів. І так триває доти, доки він не стикається з тією, хто перевершує його і в умі, й у підступності - психологинею з демонічним іменем Ліліт (Кейт БЛАНШЕТТ).

Дель Торо переконливо реалізовувався в різних жанрах: горор, фентезі, трилер, серіал, любовна романтика. Однак у «Алеї жаху» він вступив на нову для нього територію фільму-нуар (фр. film noir — буквально «чорний фільм») – потужної традиції темних кримінальних драм, що визріла в Голлівуді 1940-х. А втім, його барокова стилістика стала в пригоді й тут. Для кожного етапу життя Карлайла він знаходить окреме оптичне рішення. Балагани Клема постають справжнім чистилищем; це мальовниче пекло населяють типажі та потвори, які ніби зійшли з картин майстра американської ілюстрації та сатири Нормана Роквелла. Сцени в салонах Нью-Йорка та в кабінеті Ліліт сповнені театральності серед розкішних інтер'єрів ар-деко, а сутінкові розмови персонажів Бланшетт і Купера на тлі величезного вікна зі снігом, що падає, сповнені готичної похмурості. Ще більш інфернальним є схожий на гігантську усипальницю засніжений маєток Езри Гріндла, найбагатшого та наймогутнішого клієнта Стена. Звісно, кривава кульмінація авантюри Карлайла відбувається саме тут.

Створювати атмосферу нуару дель Торо допомагають саме ці візуальні переходи, якими він веде глядача, немов анфіладою дедалі химерніших залів. Звичайно, дует Бланшетт та Купера – ідеальна пара антагоністів. Перша – справжня фатальна жінка. Другий максимально відходить від супергеройських стандартів, які сковують його в блокбастерах студії «Марвел». Свого новоявленого Каліостро він не трактує як однозначного лиходія, тож у катастрофічному фіналі Стенові таки співчуваєш, усупереч тому, що він накоїв.

У тому полягає принципова відмінність «Алеї жахів» від попередніх картин дель Торо. Це перша його історія без елементів містики. Перша казка, в якій найголовніший монстр – це людина. І найголовніша жертва – так само. Іноді – в одній особі.