Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Неювілейне кіно

Сьогодні у Москві відкривається XXVII міжнародний кінофестиваль
17 червня, 2005 - 00:00

Кінематографічне життя столиці Росії сягнуло свого традиційного піку. Таким є Московський кінофорум, який, разом з усіма супутніми заходами, традиційно займає другу половину червня.

Останні два роки дали привід для розмов про деяку кризу фестивалю — так, ювілейний XXV ММКФ запам’ятався на рідкість слабкою конкурсною програмою, на торішньому ж — було досягнуто найвищого представницького рівня, зокрема приїхали Квентін Тарантіно з Девідом Керрадайном та Емір Кустуріца. Однак програма, як і раніше, виявилася досить слабкою, до чого додалася ще й плутанина з організацією — багато привабливих позаконкурсних ретроспектив просто відмінили, показ особливо запитаних фільмів обмежили одним сеансом тощо. Проте все це можна було б списати на відлуння ювілею — адже давно спостерігається така закономірність, що саме ювілейні виставки або фестивалі виходять не дуже вдалими — кругла цифра, очевидно, обтяжує особливою відповідальністю...

Зараз начебто все має налагодитися. Принаймні, організатори попрацювали над конкурсом. До нього увійшло 17 картин, зроблених режисерами з дуже різних національних кінематографій. Італієць Джузеппе Піччоні, відомий у себе на батьківщині як виробник психологічних драм, представлений картиною «Бажане життя». Це — традиційне для нього дослідження на тему «чоловіче-жіноче», ускладнене цього разу ще й кіношним чинником — адже головні герої — актори, що знімаються в любовній драмі і влаштовують між собою таку ж драму в житті.

Неподалік від Італії — цілком кінематографічна Скандинавія. Фінська «Вічна мерзлота» (режисер Аку Лоухимієс), очевидно, надихнулася сюжетами знаменитого Аки Каурісмяки. Герої фільму — також маргінали, невдахи, — комп’ютерні хакери, які зламують чужі сайти. Зокрема, варто зазначити, що дебют Лоухимієса «Неприкаяний» (2000 р.) мав великий касовий успіх, як і його другий художній фільм «Витаючи у хмарах» (2002 р.); а минулого року молодого фільммейкера обрали «режисером року» у себе на батьківщині. Тим часом у його колеги із сусідньої Швеції, Рубена Остлунда, життя було набагато складнішим. Так, його біографія свідчить, що народився він у 1974 році на острові поблизу узбережжя Швеції, де були заборонені... кіно і телебачення. Тому свій перший фільм Рубен подивився в 19 років. Тією ж причиною, очевидно, пояснюється і дивна назва його першого повнометражного фільму «Гітара-монголоїд», і незвичний, рваний стиль, в якому виконано цю роботу.

Цілком політичною — про поневіряння палестинських сімей — є картина «Останній місяць» (режисер Мігель Літтін), що, проте, недивно — адже це досить екзотична копродукція — Чилі/Мексика/Палестина. Крім того, про біографію самого режисера можна писати трилер — народився в Чилі у сім’ї палестинців, після піночетівського перевороту 1973 року Літтіну довелося залишити країну, а за межами Чилі він поставив кілька картин, серед яких — екранізація роману лауреата Нобелівської премії Габріеля Гарсиї Маркеса «Вдова Монтьєль», заборонена на його батьківщині. У Московському фестивалі бере участь вже втретє. В 1983 році за картину «Альсіно і кондор» отримав тут головний приз і продовжив працювати за кордоном над історією двох палестинських сімей.

Менше політики, зате більше абсурду в чесько-германо-словацьких «Хроніках звичайного безумства». Режисер Петро Зеленка вважається в Чехії одним із найяскравіших представників молодого кінопокоління. Фільм зняв на основі власної, досить популярної у своїй країні п’єси. Вийшло щось на зразок чорної — місцями навіть дуже чорної — комедії.

Абсурду (часто — кривавого) вистачає і в Узбекистані; незважаючи на це, там знімають досить стерпне кіно. У будь-якому разі, такий фільм Юсупа Разикова «Дівочий пастух» — про підлітка, який всюди змушений, згідно з місцевими звичаями, супроводжувати свою далеку родичку. Разиков, як і більшість режисерів колишньої радянської Середньої Азії, що відбулися, — учень Сергія Соловйова, що дає досить цікаві результати на екрані.

А безперечним лідером конкурсу, очевидно, буде датсько-нiмецько- франко-британський фільм «Люба Венді». Недивно, адже його постановник — датчанин Томас Вінтерберг, найближчий соратник Ларса фон Трієра і співзасновник знаменитого кіноруху «Догма-95». Більше того, «Любу Венді» знято за сценарієм Ларса фон Трієра, що помітно за простим викладенням подій фільму: молодий хлопець Дік (його роль виконує нова британська зірка Джеймі Белл) живе в бідному шахтарському містечку Істерслоуп. Пістолет, що випадково опинився в його руках, викликає дивні зміни у світогляді хлопця. Дік відчуває дивний нездоланний потяг до зброї, що йде, здавалося б, врозріз із його пацифістськими поглядами. Разом із такими ж, як він, одинаками американської глушини Дік організує таємний клуб «Денді», заснований на принципах пацифізму: «ніколи не оголяти зброю» — його основне правило. Однак незабаром членам таємного клубу доведеться усвідомити, що правила існують для того, щоб їх порушувати.

Це — лише найбільш яскраві фільми конкурсу. Безсумнівно, конкуренцію лідерам може скласти фільм «Лівою, лівою, лівою!» (режисер Казем Маасумі, Іран) — варто лише пригадати, яких успіхів досяг іранський кінематограф в останні роки на міжнародних фестивалях, або ж гостросатиричний «Чамскраббер» незалежного американського режисера Ар’є Посіна. Господарі фестивалю представлені картиною «Космос як передчуття» колишнього документаліста Олексія Учителя, який чогось подався в ігрове кіно. Виходить це у нього поки що не дуже переконливо, хоч акторський склад у картині, як звичайно, сильний: Євген Миронов, Ірина Пєгова, Євген Циганов, Олена Лядова.

Знову буде й паралельний конкурс — «Перспективи». Тут — тільки дебютанти, початківці з США («Як дівчата Гарсії провели літо», режисер: Джорджина Гарсіа Рідель), Німеччини («Нетто», режисер Роберт Тальхайм), Японії («Семеро невинних», режисер Данкан), Кореї («Фактура шкіри» режисер: Чи Сун-кан), Аргентини («Принц Гомес», режисер Ернан Гонсалес Іглесіас), Чехії («Акула в голові», режисер Марія Прохазкова), Австралії («Вдівець», режисер Кевін Лукас), Франції («Поки не пізно», режисер Лоран Дюссо). Напевно, особливий інтерес у цій програмі викличе російська фантасмагорія під назвою «Пил» (режисер Сергій Лобан) — щось неймовірне про секретні експерименти на людях. Одну з ролей тут зіграла така культова персона, як Петро Мамонов, а головну партію виконав Олексій Подольський — учасник останньої вистави Петра Миколайовича.

Звичайно ж, справжній ажіотаж супроводжуватиме показ збірки гала- прем’єр — адже тут усе найкраще і найсвіжіше: останній Вім Вендерс («Заходьте не стукаючи») і Франсуа Озон («Час прощання»), Сідней Поллак («Перекладачка»), аж дві картини неоднозначної Клер Дені («До Матильди» і «Непроханий гість»), а також — синефіли уже тремтять — призера останніх Канн — «Приховане» непередбачуваного і жорстокого Міхаеля Ханеке (Приз за режисуру), і «Мандерлей» Трієра — який хоч призів у Каннах і не отримав, але менш цікавим від того не став. Немало народу прийде на «8 з половиною фільмів», де покажуть, зокрема, тріумфатора останньої Венеції «Віру Дрейк» британського класика Майка Лі, володаря Золотої пальми — драму «Дитя» братів Дарденн, — і вишукану картину канадського незалежного режисера Гая Меддіна «Найсумніша на світі музика». Про останню можна сказати, що це той випадок, коли краще не тільки бачити, а й чути, ніж читати про це. Ну і, нарешті, для аматорів екстриму — «Азіатський екстрим» — вражаючий парад японської, китайської і корейської жорстокості, який гідно вінчається альманахом «Три екстрими».

І все це — не згадуючи окремих російських програм, присвячених як хітам, так і експериментам, історичним ретроспективам тощо.

У будь-якому випадку, віддаленість від круглих дат явно пішла на користь фестивалю.

Насамкінець потрібно сказати, що «День» обов’язково опублікує більш докладний звіт про хід кінофоруму.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments