Одеса, яку ми любимо

Одесит Михайло Рева — один із найуспішніших скульпторів України. Він обдарований і в малій, і в монументальній формах, працює в графіці та в ювелірній справі.

Михайло народився 13 березня 1960 р. в Керчі. 1966-го переїхав з батьками до Одеси. Закінчив морехідне училище 1977р., відслужив в армії (1980—1982). У віці 25 років вступив до Академії декоративно-прикладного мистецтва й дизайну ім. В. Н. Мухіної (нині — Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія імені А. Л. Штігліца). Отримав Золоту медаль Академії мистецтв СРСР за кращий диплом у сфері архітектурно-декоративної пластики  1990-го. Академія відправила його як  стипендіата в Рим (Італія) на віллу Абамелек. Після закінчення стажування повернувся в Одесу.

Найвідоміша робота Михайла Реви в Києві — монумент Пам’яті жертв тероризму; в Одесі він виступив співавтором класика сучасного мистецтва Ернста Неізвєстного (1925 — 2016) при створенні монумента «Золоте дитя» (зробив барельєфи «Чотири сторони світу»). Можна назвати й багато інших робіт Михайла в Одесі та Києві. Останній його твір — скульптурна композиція «Двері сонця» на Лонжероні — відкрито у липні.

Одружений, має доньку.

ПОЧАТОК

— Уже пологовий будинок у Керчі, де я з’явився на світ, стояв посередині давньогрецьких розкопок. Величезні гори античного битого посуду ІІІ століття до нашої ери — я потім там бігав дитиною. Але починав я з іншого: закінчив морехідне училище. Батько — капітан далекого плавання — приходив з рейсу й розповідав дивовижні історії. Тому я вважав, що буду моряком, така дитяча пристрасть. А потім хлопчик із хрущовської квартири 1977 року потрапляє в центр Барселони, до храму Святого Сімейства («Саграда Фамілія») Гауді. Капітани, з якими я працював, були друзями мого батька, водили мене по різних музеях, галереях — це мій перший університет.

ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ МИХАЙЛА РЕВИ

Якщо за радянських часів книжки Далі, Пікассо, Цаткіна шукали підпільно, то я це бачив вживу. А потім прийшло усвідомлення, що це має стати частиною мене. Тому й вступив в Училище імені Мухіної в Ленінграді, й мені там пощастило, оскільки мав чудову викладачку — Людмилу Калугіну. Ми з першого курсу їздили до Москви, до Вадима Сідура в майстерню. Нас водили в запасники Російського музею, ми дивилися Філонова, російський авангард. Я був родючим ґрунтом, в який треба було закидати правильне насіння. Від аспірантури в Пітері відмовився — мені як південній людині цей болотний клімат протипоказаний. В Італії запропонували стипендію, але я зрозумів одну річ: ми ніколи там ніким не будемо. Можемо стати гарними професіоналами, але реалізуватися — ні. Коли розвалився СРСР, з’явилася можливість втілювати свої ідеї тут. Це важко, але можливо.

СЕРЕДОВИЩЕ

— Я можу біля Привозу в Одесі зайти до будь-якого двору й відчути там такий культурний шок, що всі галереї світу просто відпочиватимуть порівняно з тією правдою життя. Культурна Європа йде до галерей або музеїв за цим шоком. А в нас усе навпаки. Ми вийшли з культурного вакууму й патологічної неправди, і нам дещо в інакшому плані довелося розвиватися.

ФОТО YAKOV HANZELMANN

Мене цікавить тільки простір. Взяти Дюка над Потьомкінськими сходами. Його висота — трохи більше двох метрів, а він тримає величезний простір. Якщо його звідти забрати — все зруйнується. Скульптура — це наріжний камінь, що входить у простір і тримає його. Нехай це нова річ, але вона там настільки органічна, що людина, яка проходила раніше поруч тисячі разів, сприймає так, немов це там стояло завжди. Це й є правилом.

МАТЕРІАЛ

— Я люблю всі матеріали. Просто є завдання, з яким треба впоратися. Можу з гіпсу робити бронзу, із пластику — справжній камінь, але все ж енергія матеріалу дуже важлива.

ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ МИХАЙЛА РЕВИ

Коли ти його розумієш і відчуваєш, то можеш чітко впоратися із завданням. Камінь енергетичніший. Коли ти його рубаєш, то отримуєш заряд. Втомлюєшся, але почуваєшся заплідненим увесь час. Камінь надає тобі силу.

ГРАФІКА

— Це завжди легко, це імпровізація на рівні нот, музики. Я ось маю маленький блокнотик, і малюю, малюю. Мазки, пастель, акварель... А ось скульптура — це тривалий забіг від першого імпульсу, коли ти зрозумів цю форму й знайшов це рішення, до завершення через три-чотири роки. І перший імпульс повинен збігтися з останнім. У графіці ти миттєво бачиш результат. Для мене це радше задоволення.

ПІТ

— У скульптурі помилка дуже важка й у фінансовому, й у будь-якому іншому плані. Треба дуже добре подумати, перш ніж почати працювати. Ти повинен бачити весь простір цілком: система узагальнення. Скульптура — це радість, але й піт, відповідальність велика. Через це скульптори — теж окрема каста. Адже це найдавніший вид мистецтва, де технології не змінювалися тисячоліттями. Я використовую найпередовіше обладнання, роботу сканує комп’ютер, і вона з маленької збільшується до величезної, але таїнство рук залишається, все одно тобі доведеться взяти в руку штихель, наждак, усе облизати, і тоді воно здобуде енергію.

АРХАЇКА

— Мені дуже імпонує древнє мистецтво: потужне, енергетичне, сакральне. Архаїка дуже монументальна. Навіть якщо взяти маленькі фігурки з глини, то там відбір форми й стилю настільки чіткий, що він, звісно, впливав і на Пікассо, і на Бурделя, на багатьох художників. Там не все розкрито, там є шепіт, таємниця. З такими речами можна спілкуватися нескінченно. Вони  дуже щирі й відверті. Я намагаюся ці архаїчні мотиви вводити в скульптури. Але в мене це ще й пов’язане з генами, бо мій прапрадід — грек, жив на Кіпрі, а інший прапрадід був сотником Запорізької Січі. Є така сімейна легенда.

ЕРНСТ НЕІЗВЄСТНИЙ

— У житті бувають вражаючі етапи. До Неізвєстного я потрапив майже одразу після  закінчення навчання. Він — неймовірна людина:  пережив війну, репресії, є живим втіленням епохи. Тому в нього й скульптура така: вугласта, жорстка, важка, неестетична, з нервом. Але в кожній його роботі залитий свинець філософії. Для мене він філософ більше, ніж скульптор, він — нерв часу. Ми з ним спілкувалися після 11 вересня, я опинився якраз тоді в Нью-Йорку. Він показував мені колекцію графіки «Пророки», і в ній був той самий стан, який я відчув 11 вересня. Він показав мені те, що я пережив.

ФОТО YAKOV HANZELMANN

«Золоте дитя» — це колосальний досвід. Я робив всю його технічну складову, а також барельєфи зі сторонами світу. Морвокзал є ідеальним місцем для цієї скульптури, оскільки така естетика в старих кварталах просто не вписувалася. Саме — для мегаполісу, індустріальних центрів. І для того, щоб врівноважити оцю брутальну пластику, вирішили створити монетне поле, де були б усі гроші, які в Одесі ходили. Нам не вдалося це реалізувати, і тоді я зробив давньогрецькі барельєфи сторін світу — вісім вітрів — сумістив архаїчну й монументальну пластику. Спочатку неоднозначно сприйняли, пліткували, що після встановлення цього пам’ятника Одеса піде під воду, але, як бачимо, все гаразд, і до «Золотої дитини» звикли.

«ДВЕРІ СОНЦЯ»

ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ МИХАЙЛА РЕВИ

— Хочу зробити великий проект — ландшафтний арт-парк, що проходитиме від Лонжерону до 16 станції. Заснував свій фонд, приймаємо заявки з усього світу. Експертна рада  відбиратиме проекти, потім запрошуватимемо авторів. Вони обиратимуть місця для цих об’єктів, потім буде виставка, і жителі міста голосуватимуть. Реалізуватимуться  ті об’єкти, які наберуть найбільше голосів. Із часом це може стати дуже цікавим туристичним маршрутом. А щоб цей великий проект почати, я зробив «Двері сонця» — реінкарнацію старих одеських дверей. Їх  викинули, я їх підібрав, почаклував, і тепер вони зустрічають сонце, стали частиною набережної і туристичного бізнесу, що там є. Так ми задали певний рівень. Хотілося б, щоб наступні об’єкти були саме оригінальними творами.

ОДЕСА

— Це ж Вавилон... У мені сім кровей, і в моєї доньки — теж. Таке змішання для Одеси звичайне. Тому місто дуже толерантне, його не хвилює, якої ти національності, аби тільки був гарною людиною. Прописка — це твоя репутація. Якщо вона хороша, то все нормально. Якщо ти когось обдурив, але зробив це красиво, — це теж репутація. (Сміється.)

Мені подобається, що це місто ніколи не сумує. Тут із будь-якої проблеми можна зробити усмішку і йти далі. Щоправда, від тої Одеси, що була, залишилося небагато. Але все одно вона якось перемелює всіх, є якийсь вірус... Одеса змушує людей любити її, перейматися її духом. І ще тут усе, від клімату до традицій гостинності, пристосовано для того, щоб не працювати. Кошмарне розслаблення. Але працювати треба. Беру себе в руки.

ІДЕАЛ

— В ідеальному місті сполучається гармонія простору і гармонія людини. Зручно жити, творити, мріяти, любити. Це місто має бути дуже пізнавальним, дуже цікавим, дуже різноманітним. Дуже співмасштабним. Такого ідеалу не існує, але прагнути до нього треба.

МРІЯТИ

— Мені здається, що 2014 року відбулась велика річ. Хай ми ще не досягли якихось успіхів, але усвідомлення землі й розуміння батьківщини як батьківщини багато чого варті. В України велике майбутнє, сподіваюся теж долучитися до нього. Я вражений поколінням, яке виросло  зараз, гадаю, все в нас буде добре. Я б хотів, щоб ми відійшли від самобичування й чорнухи, а натомість загорілися б оптимістичними, божевільними ідеями й проектами. І тоді буде світло в кінці тунелю. Без мрії цього не буває. Все в наших силах, головне — розуміти, що це — наша земля.