«Ось бач – іде Тримбач!»

Матеріали Сергія Васильовича завжди цікаві, у нього легке «перо», хоча він давно опанував комп’ютер. Тексти Тримбача — лідери у соцмережах і викликають жваве обговорення! Він є головою журі Премії Мейса і активно допомагає Благодійному фонду «Дня». Ми пишаємося тим, що маємо такого висококласного автора! Напередодні дня народження ювіляр розповів про свої родинні таємниці, як почав писати рецензії, книжки, кіносценарії, вести телепередачі про кінематограф і став кінокритиком №1…

«День»: — Сергію Васильовичу, сімдесят років — це як, це що, коли говорити про внутрішні відчуття?

С.Т.: — Точнісінько так, як було у п’ятдесят чи шістдесят. І в тридцять навіть. Кількість прожитих років мало що змінює. Людина формується у перші два-три десятиліття, далі ти лишаєшся таким, яким і був. Додається досвід, ще якісь нюанси — але не принципові. Зовнішні зміни аж ніяк не тотожні внутрішнім...

ДЛЯ ЧОГО ПИШУТЬСЯ ВІРШІ?

С.Т.: — Ось був я днями на Закарпатті, на фестивалі «Чендей-фест», який присвячується видатному письменникові  Івану Чендею. Поїхали  в гори і там на мене дивились, як на людину уже дідівського віку: співчутливо, запитували про самопочуття... Та нормальне у мене самопочуття. Було б здоров’я, із самопочуттям ми впораємось.

— А в дитинстві день народження як відзначали?

— Та практично ніяк. Уранці встав, умився, тебе трохи потягали за вуха — щоби ріс краще. Увечері за чаєм ще побажають чогось хорошого. Тоді не прийнято було відзначати дні народження так, як роблять це сьогодні.

— Ви як ставилися до школи, до інституту, навчання в цілому?

— Я любив школу, просто любив. Перше вересня справді було святом... У нас був хороший клас, учителі чудесні. Учився я добре — до восьмого класу. Потім трохи гірше, оскільки мене перестали цікавити точні науки — математика передусім. Я вирішив, уже наприкінці сьомого класу, стати журналістом. Вірші почав писати. Виявилось, що це найліпший і найпростіший спосіб флірту з дівчатами. Напишеш віршика, перекинеш  їй через парту — і бачиш, як поїхали почуття. Дивуюсь тому, що дівчата, жінки тепер частіше, так видається, пишуть вірші. Чоловіка складно пробити словесними образами...

— Ви так думаєте?

— Так є.

— Ну, вірші пишуться ж не тільки для зваблення.

— Безумовно. Але в юності переважно для цього. Свою майбутню дружину, Тетяну (ми одружилися ще студентами і живемо досі разом, дякувати Богові і тому, що ми зуміли так гармонізуватись), я так само обгортав поетичними хвилями. А коли одружились — уже через місяць з мене потекла проза.

— У вашій родині хтось писав вірші?

— Так, мама, Віра Гаврилівна. Вона закінчила Олександрійське культ-освітнє училище, вірші писала... На жаль, нічого з того не лишилось.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

— То, може, вона саме віршами й полонила вашого майбутнього батька? Він же віршів не писав...

— От цього я не знаю. Навіть цього! Батько, Василь Павлович, помер за чотири дні до мого 11-ліття. Це найбільша травма мого життя — без батька я багато втратив, чогось дуже важливого просто не пізнав. Мама, бабуся Марія Семенівна зробили все, аби пом’якшити той страшний удар. І дід, Павло Макарович Тримбач з бабусею Марією Євдокимівною. Тітки, Галина Павлівна, з чоловіком Іваном Андрійовичем, і Ганна Федорівна Гарбуз... У часи мого дитинства і юності рід відігравав у житті людини значно помітнішу роль, аніж нині. Скажімо, щотижня, на вихідні, ходили одне до одного в гості. Усі ходили, і нас, дітей, брали із собою. А зараз діти й онуки мої та братові майже не спілкуються. Раніше  уявити собі подібне  було неможливо.

ТАЄМНИЦІ Й ЗАГАДКИ НАРОДЖЕННЯ

— Наскільки активно спілкуєтесь з родичами нині?

— Найактивніше з братом Володимиром, звичайно. З двоюрідною сестрою Вірою, яка пропрацювала усе життя сільською вчителькою, неподалік моєї Олександрії. Віра — дочка моєї улюбленої тітки Галини Павлівни, так само учительки, яка любила закликати нас «Дітки, родайтеся!» Дуже любив я іншу тітку, Марію Павлівну Ілляш — дивовижно віддану своєму роду.

— А є якісь родинні таємниці,  загадки нерозгадані?

— Та не сказав би. Хоча... У мами було двоє сестер, аж троюрідних. Обидві дуже красиві, ефектні такі, обидві вивчились на лікаря. Уже через роки після смерті мого батька одна з цих сестер маминих зізналась, що у них з моїм майбутнім батьком був роман. Обірвався він несподівано. Вона (звали її Лідією)  кудись чимчикувала, вийшла на згірок і зненацька побачила в кукурудзинні свого коханого Василя, що присів там по нужді. От ся картинка, за визнанням тієї Лідії, миттю вивітрила з її душі усі романтичні почуття. Так що Василь Павлович переключився на мою майбутню матінку... Такі тендітні душею дівчата були у ті повоєнні часи! Одначе ж уявіть собі, якби шлунок мого батька не покликав його тієї миті до відомої всім дії. Одружився б з тією Лідією і я просто не постав би посеред поля цього життя.

— Мабуть та Лідія вірші писала...

— Не знаю, не говорили про це. О, недавно ще одна загадка мого народження проклюнулась. Рік тому мені зробили рентгенівський знімок легенів. І видали довідку: з легенями все добре. А на додачу рік народження вказали: 17.09.1895. Ну, ніби звичайна помилка комп’ютера, якби не от сей рік, 1895. Бо ж, як відомо, це рік народження кінематографа, першого кіносеансу братів Люм’єрів...

«СТРАШНО СКАЗАТИ — ПИШУ ВЖЕ ШІСТЬ ДЕСЯТКІВ ЛІТ...»

— А як народився Сергій Тримбач — літератор, критик, сценарист?

— Я пишу, страшно сказати, уже шість десятків років. Першокласником, у 59-му, повернувшись iз піонерського табору, сів за стіл і написав оповідання. Воно називалося «Пожежа» і було образком з натури — я справді бачив, як посеред поля згоріла величезна скирта соломи. Вигадав сюжет навколо і... І вирішив: буду письменником. Уже десь у п’ятому-шостому класах працював у поважніший спосіб. Брав товстий загальний зошит, писав на титульній сторінці якесь епічне слівце на кшталт «Буря», далі мережив пару сторінок і відкладав. Я десь вичитав, що отак пишуть романи: не похапцем, а відкладаючи на потім — хай полежить, визріє. Отаких «романів» я навергав пару десятків.

— Щось лишилось з того?

— Та ні, спливло з водою часу. У старших класах почав писати вірші, про що вже згадувалось. Писав їх і в університеті, куди я вступив на філологічний факультет. На старших курсах потягнуло в естетику — під впливом блискучого педагога Лариси Левчук. І — кіно, теж не без її впливу. Так сталося, що на п’ятому курсі написав свій перший сценарій для «Київнаукфільму» — кращої тоді у світі (без найменшого перебільшення!) студії наукового кіно. Одначе «лучше выдумать не мог», аніж зробити текст про шкоду, яку заподiює наука. Не пройшов — науку тоді  шанували, зобижати її не дозволялося. Одначе пізніше склалось і зі сценаріями — здебільшого на матеріалі з історії кіно. Кращими вважаю фільми «Любов небесна» і «Вічний хрест» Юрія Терещенка, «Небезпечно вільна людина» Романа Ширмана, «Живі» (тут я у співавторстві) Сергія Буковського... Нині йдеться і про сценарії ігрових фільмів. Скажу по секрету: минулого року написав сценарій 12-серійної стрічки, сподіваюсь, і до зйомок дійде. Є в загашнику майже завершений сценарій 16-серійного фільму «Довженко» (це поки що мрія). Лишаються й документальні, неігрові. Сподіваюсь на реалізацію проєкту «Олесь Гончар. Записки з полону», де образ добре відомого письменника отримає нове і, думаю, нове, несподіване для багатьох потрактування.

ОДРАЗУ Ж ТИТУЛ «ПЕРШОГО КРИТИКА»

— Та починали ви як критик, кінокритик. Яким чином з філолога, літератора витворився кінематографіст?

— Під час навчання на філологічному писав вірші, потому прозу... Але в мене планка була висока: або писатиму на рівні моїх улюблених Чехова, Коцюбинського, Буніна, або не треба цим займатись. Почав писати критичні рецензії — на тексти своїх однокурсників. Мені одразу присвоїли титул «першого критика»: у вселенському масштабі, звісно. Зробили це тим охочіше, що решта все ще писала вірші і прозу.

— А далі?

— Далі почав писати про кіно. І тут вирішив: або я публікуватимусь у кращому на тоді в СРСР московському журналі «Искусство кино», або на чомусь іншому зосередитись. На диво швидко я почав там публікуватись, було мені 28 років тоді. А у 1980-му головний редактор того журналу Євгеній Сурков замовив мені розлоге інтерв’ю з Іваном Миколайчуком, який щойно закінчив тоді фільм «Вавилон ХХ», а потому й велику статтю про той же «Вавилон ХХ» і Українське Поетичне кіно в цілому. Те саме кіно, яке ще на початку 70-х нищилось партійними бонзами, навіть спеціальна постанова ЦК Компартії України була. А тут мої два матеріали, які стали поперек тієї заборонної дурні.

— ЦК помітив ваші публікації?

— Звичайно. А я якраз закінчив аспірантуру в академічному  Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Максима Рильського, де працюю донині. Інститут чудовий, це висока академічна наука! З ЦК пішли вочевидь указівки, щоби мене кудись випхали. Тоді працівники московського журналу звернулись в ЦК КПРС, звідти у Київ пішла вказівка не чіпати мене («молодий ще, перший раз помилився»). Мене залишили в спокої. Одначе із захистом кандидатської дисертації порадили почекати: «бо ти у чорному списку». Так я дисертацію і не захистив — щоразу, коли діло доходило до цієї процедури, мені ставало гидко.

НЕОСТАННЯ СПОВІДЬ

— Кар’єру ви усе ж зробили. В кіно. Вас навіть обрали головою Національної спілки кінематографістів України.

— Так, і то ціла епопея була, ті два терміни мого головування у Спілці, з 2009 до 2016-го. Цікаві роки. А  в нашому Інституті мене  завідувачем відділу кінознавства (в.о., звичайно, бо ж без наукового ступеня) призначили. Було таке... За довіру дякую директору інституту академіку Ганні Скрипник. А ще обрали членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України. Чим я справді пишаюсь із свого наукового доробку — книгою «Олександр Довженко. Загибель богів» та участі у підготовці наукового видання Довженкових «Щоденникових записів».

— Ви і в архіві устигли попрацювати. Нинішній гендиректор Довженко-центру Іван Козленко не раз називав вас серед засновників цього архівного наукового закладу.

— Так. Це трапилось на рубежі 1990-х  і так званих «нульових». Тоді не все вдалося, нині Довженко-центр працює напрочуд ефективно. Що найрадісніше — у діло пішла нова генерація кінознавців, істориків кіно.

— А що за історія з вашим закликом до Путіна про звільнення Олега Сенцова?

— Це трапилось у 2014-му, на Московському кінофестивалі. Мене попросили отримати приз за кращу жіночу роль у фільмі «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко, присуджену українській актрисі, справді чудовій, Наталі Половинці. Отримав, а потім зі сцени кінокомплексу «Россия» звернувся до Владіміра Путіна (хоча його в залі і не було): «Не дело арестовывать режиссеров...».  Присутні, до речі, влаштували мені овацію... Не допомогло, на жаль, те моє звернення. Хоча вже наступного дня знайома московська журналістка повідомила: доти заморожений її матеріал про Сенцова дали в газетний номер, оскільки мій виступ розблокував тему затриманого українського режисера. А невдовзі класик кіно, чудесний Марлен Мартинович Хуцієв навіть вірша мені присвятив — дуже короткого, але українською: «Ось бач — іде Тримбач!».

— Ну що ж, і редакція газети «День» вам аплодує і сподівається на подальшу співпрацю.

— Дякую! Дуже ціную вашу газету, весь її колектив на чолі з Ларисою Івшиною. Хай продовжується ваше протистояння Ночі!