Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Патріарх Оглоблін

21 грудня, 2005 - 00:00
ВИСТАВА ФРАНКІВЦІВ «МОЯ ПРОФЕСІЯ — СИНЬЙОР З ВИЩОГО СВІТУ» БАГАТО РОКІВ ЙШЛА З АНШЛАГАМИ / РЕЖИСЕР ВОЛОДИМИР ОГЛОБЛІН ФОТО З АРХІВУ ТЕАТРУ І. ФРАНКА

Минулого тижня Молодий театр святкував свій ювілей. Згадували всіх, хто працював у різні роки у цьому колективі. Не оминули увагою і вшануванням пам’яті видатного режисера Володимира Оглобліна: саме з його вистави «Пригвождені» за В.Винниченком, відкрилася сцена театру у приміщенні на Прорізній, 17.

2005 рік став ювілейним — 90-м у житті легендарного українського, та й російського (якщо не залишати поза увагою велику частину його біографії) режисера Володимира Миколайовича Оглобліна. І, на превеликий жаль, останнім у його житті. Значущість цієї потужної мистецької особистості все більше усвідомлюватиметься з роками, з відстані — так уже влаштований людський розум. Але нині, після відзначення сороковин по його смерті хочеться наголосити на тому, що Володимир Миколайович належав до тих митців, світогляд і творчість яких стали важливою складовою духовного фундаменту всієї нації.

ХЛОПЧИНА НА ПРІЗВИСЬКО ПЕРЕПІЛКА

Книга спогадів Володимира Оглобліна про своє дитинство «З розповідей про поганого хлопчиська» дозволяє отримати уявлення про те, в якій сімейній атмосфері і в якому середовищі формувалися передумови його таланту, відчути, як у радянські часи кожну, навіть юну й беззахисну особистість, безжально перемелювали в єдиній ідеологічній м’ясорубці. Що ж допомогло потім вистояти сміливому веснянкуватому хлопчині з вуличним прізвиськом Перепілка в роки юнацького становлення, творчої зрілості та підбиття підсумків свого життя? Десять біблійних заповідей, засвоєних від батька? Поняття про честь і братерство, винесені з гри в Запорозьку Січ під командою курінного отамана Федьки Попова, який майже напам’ять знав «Тараса Бульбу»? Згадка про вільний політ над рідним Куп’янськом вирощених ним голубів, з якими потім його змусили розлучитися під загрозою вигнання із школи? Чи, може, спогад про те, як батько після виконання українських народних пісень співав у концерті з нагоди відкриття пролетарського клубу арію Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм»: «О, Боже, зглянься на народ», викликаючи захоплення слухачів і різкий осуд ревнительки нових радянських порядків Ганни Андріанівни, прозваної своїми учнями Верблюдом…

Підліток був свідком того, як несподівано й загадково зникали із Куп’янська поважані, чесні й освічені люди, названі потім «ворогами народу». Власне, згодом було заарештовано також і його батька — як же могла місцева влада вибачити людині віру в Бога, спів у церковному хорі й любов до українських рушників та вишитої святкової сорочки? На щастя, в столичному Харкові, де обдарований хистом до малювання Володимир Оглоблін вступав до інституту, знайшлась людина виняткової моральної чистоти й порядності — відомий художник Микола Бурачек, який не побоявся не тільки прийняти юнака на навчання, а й навіть на якийсь час узяти в свою сім’ю. І саме в цій родині юний студент зустрів молоду красиву жінку, яка подарувала йому не забуте ним до кінця днів кохання. Він згадуватиме це почуття навіть незадовго до своєї смерті, хоча й називатиме «суцільним щастям» 40 років подружнього життя з талановитою актрисою Оленою Ліцканович. А тоді, в 30-ті роки, був на межі самогубства, коли довідався, що кохана після чергового допиту НКВДистів повісилася в камері, зв’язавши морським вузлом свої шовкові панчохи. Як людина тонкої душевної організації, Володимир передчував її втрату — адже того дня і в ті години, коли її не стало, вона з’явилася в його видіннях: та звуки виконуваного нею прелюду Шопена несподівано перетворилися на звуки похоронного маршу. Невидима сила вберегла Оглобліна тоді, коли він захотів піти за своєю коханою (та мотузка не витримала ваги його тіла і обірвалася) — він повернувся до життя.

А воно й далі не радувало. Володимиру довелося попрощатися з містом, де він брав участь у художніх виставках, ходив на спектаклі знаменитого «Березоля», розлучитися з педагогом, якого вважав своїм духовним батьком. Студентів- другокурсників тоді зняли з навчання, щоб вони красиво розмальовували посвідчення на землю колгоспам, в які змушені були вступати селяни, зламані загрозою голодної смерті. Яким страшним цинізмом тодішньої влади це виглядає сьогодні, на тлі правди про Голодомор..

Доля приготувала митцеві багато нелегких випробувань, хоча в найскладніших ситуаціях дивним, іноді навіть містичним способом посилала йому порятунок. Гостре прагнення чесності й правди, завжди властиве Володимиру Оглобліну, в суспільстві, побудованому на фальшивому пафосі, жорстокості та знищенні в людині індивідуальності, часто сприймалося як виклик і навіть загроза встановленому порядку. Це він постійно відчував згодом, спілкуючись із керівниками різного рівня, та й у театрах, де працював. Його карали за «вільнодумство» по-різному: часом просто забороняли вистави, іноді не дозволяли тривалий час здійснювати нові постановки, іншим разом звільняли з роботи. Та він ніколи не чіплявся за посаду й сам залишав театр, якщо його змушували бути слухняним виконавцем чужої волі.

ТЕАТР І РЕАЛЬНІСТЬ

У сценічне мистецтво Володимир Оглоблін прийшов, переживши особисту трагедію і ставши в українських селах свідком подій на рівні трагедій Шекспіра. Нової професії навчався в Києві — в драматичній студії, де викладачами були Бенедикт Норд, Костянтин Хохлов, Іван Чужой і де заняття зі студійцями час від часу проводили московські гості: Василь Качалов, Іван Москвін, Василь Сахновський. Адже існувала ця студія під егідою МХАТу. Захоплюючись талантом старших і більш досвідчених колег, митець вчився в них, водночас вибудовуючи власну систему художнього осмислення світу і відтворення її на сцені. Все переплавлялося в одному горнилі: спогади про виступи в Куп’янську товариства драматичних акторів під керівництвом Пасхалова, захоплення сумовитим ліризмом українських пісень, незабутні враження від вистав «Березоля» та новаторської сценографії Вадима Меллера, відчуття свободи й розкутості в грі тих, хто уособлював кращі традиції класичного російського театру. Можливо, саме тому в акторстві, як пізніше й у режисурі, прагнення донести виставою якусь важливу морально-етичну проблему Володимир Оглоблін умів поєднувати з яскравим емоційним наповненням кожного сценічного образу, життєвою достовірністю всієї атмосфери сценічного дійства та високою культурою вирішення кожної мізансцени..

Хоча молодий актор мав великий успіх у ролі Незнамова у виставі «Без вини винні» Островського й готував інші ролі, невидиме провидіння вело його до режисури. У Пермському молодіжному пересувному театрі йому довелося замість головного режисера, який потрапив до лікарні, завершувати розпочату ним роботу над виставою «Мій син» Гергея та Литовського. А першою самостійною постановкою Володимира Оглобліна стала американська комедія «Мій бебі», яка викликала просто нестримні веселощі в залі.

Початок війни молодий митець зустрів у Ленінграді, де репетирував роль Гамлета. Він терміново виїхав до матері в Україну. Тут свій військовий шлях розпочав у фронтовій мистецькій бригаді. Вони потрапляли під обстріли та ворожі бомби, та, на щастя, акторам вдалося вийти з оточення. Але на Сталінградському фронті під час масованого бомбардування своєю ж авіацією (бувають на війні такі жахливі помилки) Володимир Оглоблін одержав важку контузію. Понад два місяці провів на лікарняному ліжку: не міг розмовляти й стримати невпинне тремтіння правої руки. Та навіть не дочекавшись повного одужання актора, його прийняли на роботу в театр міста Енгельса, що знаходилося поблизу Саратова, тільки на протилежному березі Волги. Тут він зіграв одну з кращих своїх ролей — Федора в «Навалі» Леоніда Леонова. Так здобули продовження його мистецька біографія й мистецька освіта. На той час у місті працювало чимало видатних митців, які евакуювалися з Москви, Мінська, Києва. З великою теплотою і вдячністю згадував Володимир Миколайович великого режисера й актора Олександра Гнатовича Каніна, який очолював тоді театр. А коли художній керівник захворів, саме Оглобліну — недавньому фронтовикові, одному з перших відзначеному медаллю «За оборону Сталінграда» запропонували очолити цей театр. Було йому тоді тільки двадцять сім.

Пізніше він з великим успіхом працював у Рибінську, а потім у Ярославлі, куди його в знаменитий Драматичний театр ім. Ф. Волкова забрав художній керівник цього колективу Іван Олексійович Ростовцев. «Шеф» мав дуже складний характер, але був, за висловом В. Оглобліна, геніальним режисером й видатною людиною (свого часу листувався з А. Чеховим, товаришував з М. Горьким).

— Під впливом Івана Олексійовича повністю змінилося моє уявлення про театр і режисуру, — згадував в останньому своєму інтерв’ю В. Оглоблін. — Зокрема, я зрозумів, що розробка і п’єси, і майбутньої вистави має починатися з побутових деталей: сьогоднішнього буденного життя персонажів. Назвіть такий театр яким завгодно — реальним, неореалістичним, побутовим, це не має значення. Але саме так створюється атмосфера, в якій відбувається сценічна дія.

Ростовцев прекрасно втілював на сцені п’єси М. Горького й любов до його драматургії прищепив і Володимиру Миколайовичу, який впродовж життя потім теж не раз відкривав для глядачів її психологічні та соціальні глибини. Саме в Ярославлі продовжилася для Володимира Оглобліна започаткована ще в Енгельсі практика першопрочитань творів радянських письменників, серед яких були Костянтин Симонов, Павло Нилін, Борис Ромашов, Євген Петров та чимало інших. А вже після апробації цих п’єс в периферійному, але дуже шанованому серед професіоналів творчому колективі до них зверталися й московські постановники.

Після смерті Ростовцева молодий режисер починає працювати в Саратовському драматичному театрі, куди його запросив режисер Олександр Львович Грипич — учень В. Мейєрхольда. Саме на цій сцені здійснив виставу «Змова приречених» Миколи Вірти, яка здобула перемогу на Всеросійському огляді творчої молоді «Перша весна». Серед його сценічних робіт, які користувалися особливою популярністю в глядачів поволзького міста, був «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка. Володимир Миколайович згадував, що деякі з його вистав йшли по 10—15 років, хоча на той час він уже давно працював в Україні.

«НЕЗРУЧНИЙ» РЕЖИСЕР

На батьківщині митцеві доводилося бути й художнім керівником театрів, і просто черговим режисером, і постановником окремих спектаклів у столичних та периферійних театрах. Його сценічні роботи не тільки збуджували думки й почуття глядачів, а й мали ще одну особливість: ті, хто грав у них, як правило, підіймалися на повний зріст свого таланту. Можливо, тому, що сам він починав як актор, упродовж життя найважливішими в театрі вважав драматурга і акторів (до останніх ставився з великою любов’ю і часто відкривав в їхніх обдарованнях те, про що вони самі й не здогадувалися). Вітаючи цього року свого вчителя, творчого наставника й старшого друга з ювілеєм, видатний український і російський актор, прем’єр Великого драматичного театру (Санкт-Петербург) Валерій Івченко надіслав телеграму з одним лише словом: «Молюсь»! До речі, миколаївські театрали старшого віку і досі пригадують виставу за третьою редакцією горьківських «Міщан», в якій провідні ролі тонко, з надзвичайним багатством психологічних відтінків виконували Валерій Івченко та Олена Ліцканович. А киянам пощастило бачити актора в здійснених В. Оглобліним виставах «Дикий Ангел» за п’єсою Коломійця (творців її в 1980 році було відзначено Державною премією СРСР) та «Моя професія — синьйор з вищого світу» італійських авторів Д. Скарначчі і В. Тарабузі у Театрі ім. І. Франка. Згодом у цій же комедії, забувши про своє амплуа позитивного соціального героя, винахідливо й темпераментно грав чарівливого пройдисвіта Степан Олексенко. Зустріч з Володимиром Миколайовичем Оглобліним була щасливою для багатьох акторів, зокрема, і для колишніх «березільців»: Амвросія Бучми, Мар’яна Крушельницького, Дмитра Мілютенка та інших. Валентина Чистякова, дружина й учениця Леся Курбаса, напише Володимиру Оглобліну теплі слова присвяти, в яких назве його «чудовим режисером, педагогом і людиною».

Почуття вдячності до нього зберігали й актори наступних творчих поколінь — Ольга Кусенко, Марина Герасименко, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Світлана Золотько, Олександр Ганноченко — всіх не перелічити.

Те ж саме можна сказати й про багатьох сучасних письменників. Деякі з їхніх творів через слабкість драматургії взагалі не мали шансів стати виставами — тоді Володимир Миколайович брався їх переробляти, переписуючи чи дописуючи окремі епізоди. Не боявся він звертатися до п’єс, які своєю спрямованістю викликали дискомфорт у тодішніх партійних та радянських керівників. Використавши «відлигу» в ідеологічній радянській «зимі», здійснив вистави за творами Івана Кавалерідзе та Миколи Руденка (всупереч переслідуванням, називав обох своїми великими друзями), одним з перших повернув Україні драматургію В. Винниченка, поставивши у Київському молодіжному (Молодому) театрі ще на початку перебудовних років його «Пригвождених» (саме цією прем’єрою 4 березня 1989р. відкрилася сцена Молодого театру у новому приміщенні на Прорізній, 17).

Звичайно, режисер такого рівня мав би носити звання народного артиста СРСР, а став у 1980 році (після чотирьох десятиліть успішної творчої діяльності!) тільки заслуженим діячем мистецтв України. Надто вже «незручним» видавався Володимир Оглоблін у спілкуванні: не тільки відстоював свою власну позицію, а ще й захищав колег, яких звинувачували у відхиленнях від ідейної лінії Компартії. Проте замовчати його талант було неможливо. Тому сатиричну комедію В. Минка «Не називаючи прізвищ» навіть було висунуто на Сталінську премію. Як розповідав Володимир Миколайович, премію таки присудили, от тільки часи помінялися, і вона припинила своє існування...

Попри все, що відбувалося в житті Оглобліна, він завжди вважав себе щасливою людиною. Так почувається той, хто не зраджує самому собі. Його найголовнішим щастям стала любов до театру — саме в ньому він, обдарований багатьма талантами, зміг реалізувати себе найповніше. В останні роки, за великий внесок у театральне мистецтво, його було відзначено преміями «Київська пектораль» та імені Амвросія Бучми. Та Оглоблін не спочивав на лаврах. Дуже тішила його можливість працювати в режисерсько-акторській школі Центру сучасного мистецтва «ДАХ». Здається, сам Господь послав йому цих уважних і чутливих до кожного його слова учнів. Вони просто на очах творчо зростали на його репетиціях та виставах за творами М. Горького, О. Островського, Г. Квітки-Основ’яненка. Дехто з критиків зверхньо вважав естетику цих спектаклів застарілою, та своєю справжністю, непідробністю й щирістю почуттів вони лишали далеко позаду навіть найбільш визнані й позначені новаторським пошуком сценічні роботи. Саме в Центрі «ДАХ» Володимир Миколайович здійснив минулого року свою останню постановку — «Весілля Кречинського» Сухово-Кобиліна, і кожний, хто приходив на цю виставу, міг упевнитися, наскільки сучасне за точністю соціальних характеристик мислення режисера, які неординарні життєві спостереження і яка вдумлива робота з акторами. А про те, наскільки корисною була для них його школа, свідчать успіхи «дахівців» на різних міжнародних фестивалях і те визнання, яке здобуває зі своїми творчими проектами художній керівник Центру талановитий режисер і актор Владислав Троїцький, який трепетно й шанобливо вчився у Майстра, хоча водночас шукав свій власний шлях у мистецтві.

У грудні в Центрі двічі грають поставлену Володимиром Оглобліним «Вассу Желєзнову» М. Горького. Варто подивитися цю виставу, щоб переконатися — правда, сказана зі сцени, здатна таки щось зрушити в уявленні людини про саму себе і світ. А видатний митець все робив для того, аби цей світ став хоч трохи розумнішим, добрішим і духовнішим.

ДОВIДКА «Дня»

Володимир Миколайович Оглоблін народився в 1915 році у с. Вільшана, тепер смт Харківської області — український актор і режисер. Навчався у Московському інституті, закінчив драматичну студію Київського театру ім. Лесі Українки (у К. Хохлова і Б. Норда). Як режисер працював у Харківському українському драмтеатрі, Миколаївському російському драмтеатрі, Київському театрі ім. І. Франка і Молодому театрі, у Центрі сучасного мистецтва «ДАХ». Здійснив понад 200 вистав. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії СРСР, премії «Київ» ім. Амвросія Бучми. Помер у жовтні 2005 року.

Людмила ЖИЛІНА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments