В літературі, як і в усьому іншому, талант означає відповідальність
Шарль де Голль, французький державний діяч, генерал, перший президент П'ятої республіки в 1958-1969 р.р.

«Потрібна критична маса людей, які змінять країну назавжди»

Засновниця платформи культурних ініціатив «Ізоляція» Любов Михайлова — про жіночу силу, Донбас, війну та мистецтво
22 грудня, 2017 - 10:21
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ЛЮБОВІ МИХАЙЛОВОЇ

9 червня 2014 р. територію Донецького заводу ізоляційних матеріалів, де розміщувалася платформа культурних ініціатив (фактично — єдиний у місті різножанровий мистецький центр) «Ізоляція», захопили бойовики «ДНР». Евакуювавши команду (більша частина колекції була знищена ДНР-івськими погромниками), «Ізоляція» продовжила роботу в столиці, на території Київського судноремонтного заводу.

Чи не головний підсумок вигнання полягає в тому, що «Ізоляція» показала неймовірну здатність до обернення несприятливих обставин на свою користь. Сумовито-радянська територія судноремонтного заводу набула як креативна спільнота IZONE цілковито нового змісту й вигляду. З’явилися сучасний  коворкінг-офіс із дизайнерськими меблями, кафе всередині й на вулиці, виставкові зали й місце для концертів. Сюди можна прийти й повноцінно провести день: працювати, спілкуватися, їсти, дивитися виставки й фільми, слухати музику в живому виконанні. Засновниці платформи — Любові Михайловій — та її однодумцям вдалося розбудувати багатофункціональний творчий простір, привабливий передусім для думаючої молоді.

Не «Ізоляція» втратила Донецьк — а місто, що збожеволіло, втратило «Ізоляцію».

І, зрештою, таким, як «Ізоляція», випаде відроджувати  Донбас, коли Україна повернеться туди.

Любов Іванівна відповіла на запитання «Дня».

 СПРАВА

— Пані Любове, чи не могли б ви розповісти трохи про себе? Як ви прийшли в бізнес, як досягли в ньому того, чого досягли?

— Я народилась у Донецьку в родині інженера та викладачки німецької мови. Мій батько очолював Донецький завод ізоляційних матеріалів, який він фактично збудував з нуля. То були часи, коли країна, нарешті оговтавшись від війни, будувала нову ідентичність. У моїх дитячих спогадах закарбувалися ці надії на краще майбутнє.

Коли в 1990-х все розвалилося, мені пощастило побачити можливості, які ніс новий порядок, і я однією з перших створила свою компанію ХІМЕКС, що займається експортом та імпортом хімічної продукції. Я завжди орієнтувалася на нові бізнес-моделі, вихід на західний ринок, і серед партнерів моєї компанії були лідери світової індустрії, такі як Michelin, Goodyear, Alcoa та інші.  

Наприкінці 1990-х на Донбасі розпочалося нищення паростків вільного бізнесу, і я була змушена поїхати з України з міркувань власної безпеки та безпеки моєї родини. Проте ніколи не втрачала зв’язок із Донбасом: там були моя справа, родина та друзі, і я й зараз вважаю його своєю батьківщиною. В англійському праві є поняття non-domiciled resident, і це — про мене: я живу за кордоном, проте мій domicile, моя Батьківщина — це Україна, Донбас.   

— Чи відчували ви колись протидію вашим проектам через те, що ви — жінка?

— У промисловості, в якій працюю більшу частину життя, традиційно мало жінок. Із тих, що мали бізнес у цій галузі  в Україні в 1990-х, вижила, здається, я одна. Життя не раз ставило переді мною вибір: або йти вперед, незважаючи на усталені порядки, або створювати власний мікрокосм. Мій шлях не встелений трояндами — бо пролягав у світі, повному стереотипів про те, що має, а чого не має робити жінка. Разом із тим, я відчувала підтримку багатьох чоловіків — партнерів по бізнесу, друзів, супутників у житті, а головне — батька. Також у моїй компанії завжди працювало чимало жінок — дуже успішних, цілеспрямованих і високопрофесійних спеціалісток.

«ІЗОЛЯЦІЯ»

— Ваша зацікавленість мистецтвом — наскільки це давня історія?

— Я цікавлюся мистецтвом із дитинства. Оскільки в Донецьку були досить обмежені можливості, щоб задовольнити цю цікавість, навіть попри чудову філармонію та художній музей, я черпала свої знання про історію мистецтва з книжок, яких за соціалізму, на щастя, видавали багато. Я взагалі була дуже допитливою дитиною, збирала поштові марки. Мені завжди хотілося пізнати світ. Пізніше, коли  почала подорожувати в справах бізнесу, ніколи не пропускала нагоди відвідати музей або бієнале сучасного мистецтва — у Сан-Паулу, Сеулі чи деінде.

— Тож як з’явилась «Ізоляція»?

— «Ізоляція» народилася в епоху змін, коли розвалилася стара індустрія, зокрема й завод, збудований батьком. Батько вірив, що все можна відновити, і люди, як раніше, працюватимуть тут, водитимуть дітей до шкіл і дитсадків, що існували при заводі в радянські часи. Я так само хотіла вдихнути в завод нове життя, проте розуміла, що за допомогою старої промисловості це неможливо. Мене надихнув приклад комплексу Zollverein у німецькому Ессені, де на місці шахт і цехів постав один із найвідоміших культурних центрів у світі, пам’ятка ЮНЕСКО. Коли у 1980-х вугільна промисловість у Рурському басейні занепала, цей величезний об’єкт трансформували в осередок культури, який щороку відвідують сотні тисяч туристів. Стало зрозуміло, що на зміну важкій промисловості повинні прийти креативні індустрії.

Перша публічна подія, з якої ми ведемо відлік історії «Ізоляції», відбулася в Донецьку 2010 року. Це була Міжнародна конференція «Культурна конверсія: Нове життя індустріального минулого», де культурні діячі з усієї Європи та України ділилися досвідом ревіталізації промислових об’єктів за допомогою культури. Подія проходила в будівлі Міністерства вугільної промисловості України, однак, іронічно, на ній не було жодного представника влади. Натомість прийшли молоді люди, які й стали нашими першими відвідувачами й основною аудиторією. 

— На яких принципах ґрунтується ваша діяльність?

— «Ізоляція»  — це платформа культурних ініціатив. Ми віримо, що культура може бути інструментом соціальних та економічних трансформацій. Наша місія — надавати можливості молодим митцям і креативним підприємцям, які прагнуть змін у суспільстві.  А основний курс інституції визначає наглядова рада; директори, які адмініструють всі напрями діяльності фонду та приймають більшість рішень у поточних проектах, та менеджери, що безпосередньо ведуть проекти. Зазвичай усі рішення ухвалюються колегіально.  

ЛІНІЯ РОЗЛАМУ

— Як змінилась «Ізоляція» з моменту переїзду до Києва?

— 2018 року виповнюється чотири роки після переїзду — рівно стільки ж, скільки фонд провів у Донецьку. За останні три з невеличким роки ми реалізували понад 20 масштабних проектів в Україні та за кордоном, однак головним досягненням я вважаю створення креативної спільноти IZONE на Подолі. Це сучасний культурний хаб посеред промислової зони Києва, що вже зробив цей район новою точкою тяжіння в столиці. Тут є виставкові простори й майданчики для подій, майстерні (шовкографія, фотолабораторія, fab lab), коворкінг і офісні приміщення, кафе, літня тераса та багато іншого. А головне, що це спільнота творчих людей, які власними силами, без жодної допомоги з боку держави, створюють культурний продукт, що має не лише естетичну, а й соціальну та — що не менш важливо — комерційну вартість.   Назва IZONE з’явилася ще 2014 року: так ми назвали зону «Ізоляції», що існувала в Донецьку окремо від режиму Януковича і всього, що з ним було пов’язано. Два місяці по тому нас захопила «ДНР». А в серпні 2014-го, вже за Порошенка, вийшов закон про «спеціальні зони», що фактично відрізав від нас Донбас. Коли мою землю назвали «зоною» — і зробила це своя ж влада, — для мене це стало більшим шоком, ніж саме захоплення. Саме тоді ми й вирішили офіційно відкрити IZONE — вільну зону в серці Києва. Це один із тих центрів майбутнього, в якому просто зараз твориться нова Україна. Саме ці молоді, креативні та ініціативні люди є нашим майбутнім, а не ті, хто ділить Україну на «зони», хто досі не визнав факт захоплення «Ізоляції» в Донецьку кримінальним злочином і навіть не висунув обвинувачення його виконавцям, хоча їхні імена достеменно відомі! 

Нам потрібно об’єднуватися з усіма, хто мислить так само. Потрібна критична маса людей нової генерації, які змінять країну назавжди. А цим людям потрібні місця, де можна збиратися, знайомитися й реалізувати свої проекти. IZONE і є таким місцем.

— Чи спілкуєтесь ви з кимось на окупованих територіях? Які в них настрої?

— Так, чимало друзів з тих або інших причин були змушені лишитися. Щодо їхніх настроїв, то всі розуміють, що за нинішньої влади Україна не займатиметься поверненням територій. Але в умовах бездіяльності держави міцнішають особисті контакти між людьми з обох боків фронту. 

— Скажіть, в чому для вас полягає принципова різниця між мистецьким і політичним? Чи завжди цей кордон чіткий?

— Мистецтво, безперечно, може працювати з політичними темами, адже однією з його головних функцій є критика актуальної дійсності. Однак якщо воно стає інструментом пропаганди заради політичних бонусів, це вже не мистецтво. Одразу після початку війни ми бачили в Україні багато проектів про Донбас, що більше скидалися на агітки, ніж на справжню мистецьку рефлексію. «Ізоляція» намагається триматися осторонь цих «міжсобойчиків». Ми реалізували кілька проектів на тему війни, проте всі вони переважно документальні. Рани поки надто сильно болять, щоб можна було говорити про тверезе осмислення нещодавніх подій. Його час ще попереду.     

— Чи повернеться «Ізоляція» в Донецьк після звільнення?

 — Нас часто запитують про це, але я сама хочу запитати: які зараз є передумови для повернення Донбасу до складу України? Питання, на жаль, риторичне.

— Наостанок: чи є у вас якесь особисте захоплення поза основними справами, те, що називають хобі?

— Усе життя моїм хобі було мистецтво та культура, у той час як основною роботою лишалася промисловість. Однак тепер я перетворила своє хобі на справжню роботу! Переконана, що культурні індустрії сьогодні не менш важливі за промисловість, це той інструмент, який потрібен державі й кожному з нас, щоб будувати нову, сучасну Україну.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments