Правда про міф

Вийшов у світ каталог- альбом «Від червоного до жовто-блакитного+помаранчеве», «Оранта», Київ, 2004—2005 .

Коли береш до рук цей чудово виданий фоліант (6168 сторінок, понад 600 ілюстрацій), розумієш, що він сам по собі представляє художній та естетичний інтерес. Однак нас цікавить все-таки наповнення. Воно, можна з упевненістю стверджувати, унікальне, оскільки ілюструє головні тенденції розвитку українського образотворчого мистецтва ХХ століття. У чому ж унікальність, запитаєте. Вже скільки, здавалося б, було написано про це ще за часів СРСР — адже минуле століття пройшло під знаком соцреалізму. Але чого не лише не хотіли, але й побоювалися помічати арт-критики в колишні часи, соціалістичний реалізм був зовсім не таким однорідним, як здається, та й був-то не зовсім, або, точніше — зовсім не соцреалізм, прихований від гріха подалі, від сторонніх очей. До того ж, він був чимось більшим, ніж одним із художніх методів. Це була своєрідна міфотворчість, яка протягом не одного десятиліття панувала на 1/6 суші, тобто в СРСР. Так що ж це — мистецтво чи ідеологічний інструмент? А художники тієї пори — творці чи «обслуга» ідеологічних інститутів? І чи може соцреалізм претендувати на своє місце в історії мистецтва чи це лише прикмета політичного устрою, який безповоротно пішов у минуле? На всі ці запитання ви отримаєте відповідь, гортаючи сторінки альбому-каталогу.

Унікальність його ще й у тому, що він цікавий як звичайним любителям живопису, так і знавцям — колекціонерам, художникам, мистецтвознавцям. Крім ілюстративного матеріалу, який, можна сказати, самодостатній, у каталозі представлено статті провідних українських мистецтвознавців та арт-критиків.

Автор проекту та головний редактор Людмила Березницька широкій публіці відома як власниця однієї з найцікавіших столичних галерей — «Л Арт»,розташованої на Андріївському узвозі, і шанований колекціонер, а професійній — ще і як кандидат філософських наук, доцент кафедри «Теорії та історії мистецтв» Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Що ж спонукало її на цю фундаментальну працю?

— Усе почалося з колекції. Збирати її почала понад 10 років тому одночасно iз заснуванням галереї «Л Арт», яка з самого початку визначила мистецтво соціалістичного реалізму пріоритетним напрямом своєї роботи. Коли зібрання нараховувало понад 200 творів на сюжети з радянського життя, з’явилося кілька фундаментальних робіт на цю саму тему — в Росії та Великобританії. Це вплинуло на концепцію зібрання, давши поштовх для роздумів про специфічні риси українського радянського мистецтва.

— Напевно, багато і вітчизняних, і, особливо, зарубіжних любителів мистецтва здивуються, почувши таке. Адже радянське мистецтво сприймається як щось монолітне.

— І це помилка. Так, український та російський реалізм були об’єднані спільним ідеологічним завданням — створення ідеального образу радянського суспільства. Але — вони відрізнялися способами виразності. Українські художники, підкреслюючи радість буття, віддавали перевагу яскравому колориту, іноді ігноруючи сюжет, тоді як їхні російські колеги наполягали на пріоритеті описовості. Адже соцреалізм виник не з пустоти, не на пустому місці. Українська художня школа була заснована майстрами, які отримували базову освіту в Європі і, відповідно, вони внесли європейську образотворчу культуру до художнього середовища України.

Проект «Від червоного до жовто-блакитного+помаранчеве» — це не лише колекція образотворчого мистецтва другої половини ХХ століття. Це, швидше, спроба розповісти про існування неоднорідних та неоднозначних процесів у середині художнього життя тоталітарної культури та особливостей її прояву за часів «відлиги» та «застою». Ця колекція також ілюструє думку про специфічні риси мистецтва, яке акумулює в собі різні, часто прямо протилежні функції: і ідеологічну (міфологічну), і медіальну (коли мистецтво використовується як соціальна технологія управління суспільством, яка формує міф), і естетичну.

— Але каталог, на мій погляд, виконує більш об’ємне завдання. Я маю на увазі, що ви знайомите читачів і з маргінальною лінією в мистецтві щодо пануючої соціалістичної.

— Збираючи колекцію, я зрозуміла, що розповідь виключно про радянські артефакти не дозволить скласти цілісну картину художніх рухів в Україні. Таким чином ми доповнили ангажовані владою зразки мистецтва творами, які можна віднести до радянських лише за тимчасовим принципом. Колекція почала поповнюватися картинами, які не лише демонстрували інакомислення художників, але й могли бути порівняні з відповідними світовими художніми феноменами. Ці твори в каталозі віднесені до розділу «Ситуація «НЕО» і «ПОСТ». Всередині радянської ідеологеми».

У колекції представлені також важливі для радянської ідеології зразки маніпулювання психологією людей, чи — вірніше — мас: агітаційний плакат, гобелени й тиражна радянська пластика. Не можна було обійти увагою наївну картину як найкраще віддзеркалення глибини естетичних пристрастей українців. Це мистецтво представлене в колекції творами всесвітньо відомої художниці Марії Приймаченко.

Заключним акордом зібрання стали твори революційного, як для кінця 80 х, мистецтва «перебудови». «Нова хвиля» (український варіант трансавангарду) позначила той розрив, який існував між радянським соціально-орієнтованим мистецтвом та апатичним до суспільства мистецтвом молодих.

— Не помилюся, якщо «останні штрихи» і до колекції, і, відповідно, до каталогу внесло наше життя, а точніше — помаранчева революція?

— Справді, несподіваною частиною колекції стало кілька робіт артгрупи «РЕП» («Революційно-експериментальний простір») з революційного Майдану. Цим і закінчується книжка...