Привиди свободи

Немає більшої втіхи, ніж скинути і розбити статую тирана: впав бовван, закінчилася його влада.

Немає солодшого видовища, ніж повалений мент-держиморда, котрий захищав тирана.

Робота під назвою «Офіцер» позначає вхід на виставку «Китай Китай» у столичному PinchukArtCentre. Її автор, 30-річний Чжао Чжао, 2008 року вийшов на пекінську площу Тяньаньмень — ту саму, де 1989 року комуністичний уряд розстріляв мирну демонстрацію — у формі одного з тих, хто стріляв — офіцера військ безпеки. Міліціонери розкрили його не одразу, а коли розкрили, брутально затримали. Робота постала з цієї історії: монументальна соцреалістична вапнякова скульптура, повалена і розбита на великі уламки (голова окремо), з викарбуваною датою арешту найзнаменитішого на сьогодні китайського митця Ай Вейвея, чиїм помічником Чжао був протягом років. Просто й прямо, як удар ногою по щиту омонівця.

У рейтингу «Сто найвпливовіших осіб арт-світу», складеному журналом ArtReview 2011 року, Ай Вейвей посів перше місце. Проживши понад 10 років у США, він повернувся до КНР 1993 року, і відтоді комуністична влада отримала настільки ж талановитого, наскільки й принципового опонента всередині країни.

Його проектам притаманні мінімалістична вишуканість ідей і вражаючий масштаб виконання — досить лише згадати стадіон «Пташине гніздо», спроектований Вейвеєм до Пекінської олімпіади 2008 року, або роботу «Насіння соняшника» (100 мільйонів зернят соняха, рівним шаром розсипаних по підлозі величезної Турбінної зали в культовій лондонській галереї Тейт Модерн; зернятка ручної роботи, виготовлені з порцеляни і розфарбовані).

У PinchukArtCentre його інсталяції «Викорчувані» (2009) та «Казка» (2007) займають цілий зал на другому поверсі. Хоча це два різних проекти, вони складають органічне ціле і є, безумовно, виразним центром усієї експозиції.

«Викорчувані» — це 32 (оригінальна кількість — 100) величезних пні старих дерев, привезені з усіх основних регіонів Китаю — висохлі, тверді, відшліфовані часом. Вони заповнюють кімнату, перетворюючи її на парк рельєфних ієрогліфів.

«Казка» — проект, спеціально зроблений для впливової кассельської виставки «Документа». Вейвей оплатив приїзд із Китаю до Касселя для 1001 читача свого блогу, надавши їм усе необхідне власного авторського дизайну — від валіз до ліжок в імпровізованих хостелах, і задокументував цю казкову подорож незаможних співгромадян, котрі навіть не мріяли побувати на Заході. Світлини (535 з 1001) на стінах у Києві — частина того документування. Сотні людей, сфотографованих з одного й того самого ракурсу на тлі вузько обмеженого набору типових західних міських краєвидів. В обох інсталяціях ідея прозора й легко прочитувана, однак разом вони утворюють нову смислову якість. Люди, відірвані від коріння, і коріння, вирване з ѓрунту; 1000 як множина і один як унікум; однакові тло і композиція світлин та цілковито несхожі обличчя; однаково висушені пні, серед яких немає двох навіть близько подібних. Вейвей уміє працювати саме з отакими множинностями й відкривати як їхню красу, так і безнадійність: 550 велосипедних коліс в інсталяції «Велосипеди назавжди» можуть обертатися кожне довкола власної осі (пригадується «крутитися» як синонім «виживати»), але жорстко закріплені на владній вертикалі — чудове втілення того поєднання дикого капіталізму та авторитарного режиму, що панує в сьогоднішньому Китаї.

Загалом символічне витіснення людини предметом є одним із лейтмотивів виставки. Після «Офіцера» і «Велосипедів» цей сюжет підтримує «Підводка для очей» — магазин модного одягу, обладнаний 35-річною Чао Фей. Бутик як бутик — трохи жіночих речей на плічках, пара стільців для гостей, однак на ярликах одягу дрібним шрифтом надруковані цілі оповідання — історії тих, хто носив ці речі; поряд фотографії самих героїнь. Одяг як оповідь та оповідь як характеристика вбрання — і десь між ними сама людина.

Похмуріше враження справляє робота дуету Сунь Юаня і Пен Юя. «Тинейджер Тинейджер» — це воскові фігури дорого вбраних панів та панн у затишку буржуазної вітальні з величезними кам’яними брилами замість голів. Під ногами у застиглих учасників цієї соціальної галюцинації цілком сховані в картонних коробках повзають живі діти, даючи про себе знати тільки звуками рохкання через вепрячий свисток. Діти-ящики в ногах у кам’янологолових дорослих — хороший образ того, як покоління не чують і не хочуть чути одне одного.

Звуки живих коробок перекриває гуркіт із сусідньої інсталяції тих-таки авторів — там група чоловіків, зачинена за металевою огорожею у спеціально спорудженій збройній кімнаті, із зав’язаними очима збирає-розбирає автомати на швидкість. Вправа, до болю відома будь-якій людині з радянським минулим, виглядає як загрозливий біомеханічний спектакль, у якому не людина грається зі зброєю, а зброя володіє людиною. І в першій інсталяції, де герої не бачать одне одного, і в другій, де учасники покладаються лише на свої автоматичні рефлекси, — бачити означає мати вибір, набути ідентичності, яка в підсумку руйнує будь-яку тиранію.

Так само символічна заміна панує у Сюй Чженя в «Полі руху». У двох залах він розташував справжній парк — із живими рослинами, пагорбами і посипаними гравієм доріжками. Замість паркової скульптури — фотокопії робіт цього автора з політично актуальними назвами; виявляється, що й малюнок доріжок у «Полі руху» повторює маршрут маршу протесту, що свого часу пройшов багатьма містами. Чжень бере проект революції та представляє його як проект мистецький — безпрограшна позиція.

Схожий підхід, однак з інакшою метою, пропонує Чжао Яо. Минулого року він проїхав 4000 км від Пекіна до Тибету, аби привезти кілька картин із джинсової тканини на благословення живому втіленню Будди. Його частина експозиції — це велетенські світлини храмів Лхаси, накриті картинами, привезеними з подорожі. Психогеографія в дії: чи то картини є іншореальними візіями в краєвидах Тибету, чи то Тибет здається міражем порівняно з матеріально втіленим мистецтвом.

Ще одна цікава внутрішня паралель — між археологічними «Викорчуваними» Ай Вейвея, «Підводкою для очей» Чао Фей та «антиархеологією» «Кімнати очищення», яку створив Чень Чжень (1955-2000) — простору, забитого предметами сучасного вжитку, від візочків із супермаркету до посуду і комп’ютерів, вкритих рівним шаром червонястої глини — наче викопаних з-під землі, хоч направду вкритих землею навмисно. Споживання в такий парадоксальний спосіб набуває якісно іншої якості: якщо Чао Фей розказує історії малі й конкретні, Ай Вейвей переводить оповіді у площину символічного абстрагування, то Чжень намагається передати історію велику, об’єктивну через речову банальність, яка оточує нас.

Якщо говорити про символи, то Чжан Хуань центром своєї інсталяції зробив двох справжніх живих поросят у дерев’яному хліву з сіном — не тільки з огляду на важливість тих тварин у повсякденні Китаю, а й передусім через легенду, пов’язану з жахливим землетрусом 2008 року в провінції Сичуань: аж через 49 днів там із-під руїн витягли живу свинку, котрій навіть дали власне ім’я Чжу Ганцян. Число 49 є важливим у буддійській традиції, де вважається, що саме стільки днів душа померлого залишається на землі до нової реінкарнації. Хуань взяв порятовану тварину до себе, і вона стала наскрізним образом його картин. Загалом роботи цього митця можна охарактеризувати як посткатастрофічні: він малює врятовану свиню і людей попелом на полотні та тримає живих свиней як спогад про руїну.

Найбільш, мабуть, легковажна секція — «Секс-комедія» Яна Ксіна (його не менш провокаційні твори уже були виставлені в PinchukArtCentre): на столі, застеленому білою скатертиною, розкладені аж надто пістряві артефакти: чепурне столове срібло поруч із дерев’яними копіями фалоімітаторів різних століть (деякі оригінали були вироблені навіть до нашої ери). За столом доглядають хлопці в костюмах слуг — роблять з незворушним виглядом звичайні побутові жести, що, з огляду на весь антураж, виглядає якось абсурдно та смішно.

І нарешті, значущий естетичний полюс вернісажу — абсолютно протилежний «Викорчуваним» — фільм Яна Фудуна «Сім інтелектуалів у бамбуковому лісі». Шанхаєць Фудун — на сьогодні найвідоміший китайський відеоартист. Він фільмує зазвичай на плівку 35 мм і потім переводить матеріал у виставковий формат. Минулого року на київській «Арсенале» українські глядачі могли бачити його роботу «Іде нічний чоловік» (2011). Наразі в центрі Пінчука виставлений, хай не повністю (три з п’яти частин), головний твір Фудуна.

Прем’єра першої частини «Сімох інтелектуалів у бамбуковому лісі» відбулася на Венеціанській бієнале 2003 року, а всі п’ять серій були завершені до Бієнале 2007 року. Фільм обіграє прадавній (ІІІ століття) сюжет китайської літератури про сімох мудреців-даосів, котрі втекли від авторитарної конфуціанської влади, аби віддатися поезії, природі і насолодам життя.

Відео Фудуна завжди чорно-білі й безсловесні. Кожна частина «Сімох інтелектуалів» зроблена за схожим принципом: гурт молодих людей (їх зіграли непрофесіонали, друзі художника) посеред лісу, на морському березі або в місті робить якісь ті чи інші дії, які можуть виглядати і логічно обґрунтованими, і цілковито безглуздими, — з погляду традиційного кіномистецтва невиправдане марнування екранного часу. Однак це не кіно, а саме відеоарт, і «Семеро інтелектуалів» є унікальним фільмом-перформансом, герої якого діями створюють власну мистецьку реальність, протиставлену світу ієрархії, примусу і раціональності. Як в інших роботах Фудуна, драматургія втечі та сновидіння сполучається тут з заворожливою медитативністю. «Інтелектуалів» можна дивитися з будь-якого місця, будь-який час, і цей потік образів втягує свідомість глядача без остатку. Творчість Фудуна — в чистому вигляді й у буквальному сенсі слова візуальна поезія.

Загалом, завдяки виставці «Китай Китай» ми маємо рідкісний привілей: побачити мистецтво великої країни на порозі карколомних змін. Зараз у китайському мистецтві — рідкісна ситуація: потужний, різноманітний опір тиску мертвої офіційної ідеології втілюється у досконалих формах. Бачимо по-різному обдарованих художників, котрі однаково сильно цінують свободу.

Коли ж вона прийде, хтось розгубиться, хтось замкнеться в собі, у когось, навпаки, голос здригнеться й окріпне. Але це буде потім. Зараз же вони бачать свої сни про неї, і ці сни — найкраще, що є в їхньому житті.