Про український фестиваль в індустріальному Подніпров’ї,
або Чому культурну промоцію слід починати з невеличких міст
Днями завершився фестиваль «З країни в Україну». Це таке собі турне музикантів, поетів, майстрів, фахівців із новітніх технологій і, звичайно, культур-менеджерів містами сходу й півдня, де вони організовують концерти, майстер-класи, читання, конкурси та інші заходи. Суть — ще раз показати жителям територій, на яких тривалий час цілеспрямовано витравлювалося або дискримінувалося все українське, культурні й технологічні цікавинки сучасної України. Все відбувається на волонтерських засадах.
Мені випало взяти участь у такому виїзді до трьох міст індустріального Подніпров’я — Нікополя, Кривого Рогу та Запоріжжя, а перед тим організатори провели акції в Покровську, Костянтинівці, Бахмуті, Лисичанську, Сєверодонецьку, Старобільську. Всюди до уваги місцевих глядачів були концерти рок-гуртів — від київських Nesprosta і Drunk&Drowned до криворізької «Ґенези», — демонстрації технологічних новинок, відкриті бібліотеки, лекції, фаєр-шоу та інші культурно-розважальні заходи. Ми з поетом Богданом-Олегом Горобчуком виступали на невеликих поетичних читаннях.
Три міста розташовані досить недалеко, проте вони дуже різні. Найменший — Нікополь, здається, відзначився найчисленнішою публікою, і то на всіх заходах. Місто на березі неозорого в цих краях Дніпра (а ще тут неподалік, поблизу міста Покров, у кургані Товста Могила було знайдено легендарну скіфську пектораль) виглядає добряче русифікованим і не надто багатим на культурні події. Якщо перше до певної міри могло створювати перешкоди в сприйнятті сучасного українського продукту (хоча, скажімо, серед рок-гуртів на концертах цілком собі добре виступали й російськомовні команди), то друге — лише підживлювало інтерес міських глядачів. Я зауважив, що дехто з відвідувачів наших літературних читань мали не надто широкі уявлення про сучасну поезію як таку, але таким людям було цікаво з нею познайомитися, зрозуміти її й відчути.
Кривий Ріг, гадаю, є справжньою столицею українського індустріального стилю. Місто неймовірного розміру і довжини («довжиною в життя», як пишуть на тутешніх тролейбусах), сповнене шахт та комбінатів, будівель химерної «космічно»-брутальної архітектури, незвичних транспортних комбінацій типу «метротрамваїв», але водночас і парків, ставків та ідилічних розписів на стінах... Місто, яке виглядає менш русифікованим, порівняно з Нікополем і Запоріжжям. Здається, тут на фестиваль «З країни в Україну» прийшло більше власне цільової аудиторії, людей, які знали, що саме їх цікавить, що вони хочуть почути й побачити.
І Запоріжжя — місто Хортиці, історичної романтики, конструктивістської архітектури та індустрії. Тут ми розташувалися в парку «Дубовий гай». Цікаво, що в найбільшому місті туру фестиваль відвідала не найбільша кількість людей. Проте на літературній сцені в Запоріжжі виступали не лише гості, а й місцеві автори. На жаль, ми розминулися з цікавим гуртом «99» — це автори, котрих зараховують до літературного феномену «двохтисячників», зате мали нагоду послухати тексти їхніх молодших колег, наприклад, поетів із «Платформи 9». А ще неподалік парку була одна з місцевих набережних над Дніпром і невеличка річка із забавною назвою Мокра Московка.
Це кількаденне фестивальне турне залишило кілька вражень. По-перше, відчувається, що зараз ми маємо непоганий момент для промоції української культури в, так би мовити, нашій провінції. Саме там брак інформації, вражень часто поєднаний з інтересом, бажанням заповнити лакуни. В обласних і просто великих містах, гадаю, трохи більше інформації, але менше зацікавленості. А отже, варто започатковувати, продовжувати й підтримувати подібні ініціативи — і їх, до речі, стає більше: буквально днями доволі масштабний літературний захід «Метро до Кибинець» відбудеться в однойменному селі на Полтавщині. Мабуть, який-небудь аналог «Дня незалежності з Махном» у Гуляйполі зразка середини двотисячних років сьогодні міг би мати кращий відгук.
По-друге, всупереч стереотипам, фестиваль не супроводжувався жодними проявами українофобії чи кремлівської пропаганди. Принаймні, я такого не бачив і про таке не чув, а подібні скандали, напевно, дістали б розголосу. Звісно, Подніпров’я в цьому плані не належить до найбільш ризикованих регіонів, але все-таки має стійку «політично східну» репутацію.
І наостанок: дуже важливо, що ростуть і розгалужуються такі інформаційні проекти. Доки потужні засоби масової інформації в культурному сенсі продовжують перебувати в іноземній тіні, зростають і посилюються горизонтальні ініціативи, потенційно здатні багато чого змінити. Чудово, що дедалі більше людей це розуміють, що долучаються громадські волонтери. А фестиваль «З країни в Україну» тим часом завершився заходами в Бердянську і Маріуполі, там, де все сказане — ще важливіше.
