Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Просто актриса

7 листопада, 2007 - 00:00
ГАННА НІКОЛЕНКО. 50-тi роки / ФОТО З АРХIВУ

7 листопада, в день народження Ганни Ніколенко, на телеканалі «Культура» покажуть передачу «Серце матері», яку підготував син Ганни Іллівни, відомий актор Театру російської драми ім. Лесі Українки Олег Комаров. Це не просто спогади про близьку людину, а роздуми про долю творчої особистості, про буремний час, на який припав розквіт таланту актриси. Це спроба знайти відповіді на питання: чому доля спочатку посміхалася, а потім майже відвернулася від актриси, де черпала сили ця жінка, аби не лише вистояти, а й радувати глядачів своїм талантом?

ПОЧАТОК

Ганна Ніколенко народилася 1906 року у м. Прилуки. Рано залишилася сиротою, але, на щастя, другою родиною майбутньої актриси стала сім’я тітки Васси Гришко, у якої було своїх п’ятеро дітей, але до Ганни вона ставилася, як до рідної. Жили непросто, у 16 років Ганнуся, щоб допомогти сім’ї, влаштувалася працювати медичною сестрою до лікарні. Саме в цей час для неї відкрився дивовижний світ театру. Її сусідка працювала на контролі в міському театрі, і дівчина кожного вільного вечора бігала дивитися вистави. Захоплення театром підштовхнуло її до читання книжок, які пробуджували фантазію, викликали мрії. Однією з найпотаємніших та найбажаніших була — поєднати свою долю з театром. Якось вона наважилася прийти на проби. Перед режисером стояла струнка дівчина з рельєфними рисами вродливого обличчя. На прохання що-небудь почитати, вона виконала монолог із п’єси поточного репертуару. Режисеру Зовіні кинулися в око темперамент дівчини, сильний, красивий голос, вразили очі. Вони випромінювали таку жагу роботи, що режисер вирішив дати дівчині невеличку епізодичну роль. А коли згодом побачив, що в неї виходить, то запропонував більшу (вже через рік Ганна грала значні ролі). Тому коли режисера запросили до Запорізького театру, він з кількома обдарованими акторами взяв і Ніколенко, а в 1930 році Зовіні запропонували роботу у Київському колгоспному театрі. І знову він приїхав зі своєю акторською командою, в якій була й Ганна. Тут вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем Комаровим. А 1935 року ризикнула піти на прослуховування у Театр ім. І.Франка до самого Гната Петровича Юри (тодішній художній керівник колективу, слава про який лунала по всій Україні). Ніколенко виконувала монолог Марусі Богуславки з однойменної п’єси М. Старицького, продемонструвавши можливості глибокої драматичної, навіть трагедійної актриси. До речі, пізніше саме ця роль стане знаковою у її творчій долі. А при виконанні гуморески «Дунька-свинопаска» виявила ще й неабиякі можливості в комедійному жанрі. На Гната Петровича нова актриса справила сильне враження. Він призначав її майже в кожну свою виставу на головні ролі. Ганна Іллівна Ніколенко на франківській сцені зіграла їх чимало: зокрема, королеви Єлизавети Валуа у виставі «Дон Карлос» за п’єсою Ф.Шиллєра, Варки в «Бесталанній» за М.Старицьким, Марини Мнішек у драмі О.Пушкіна «Борис Годунов».

Розбираючи архів матері, її син Олег Комаров, який продовжив творчу династію, а нині працює у Театрі ім. Лесі Українки, знайшов список розподілу ролей у виставі «Богдан Хмельницький» за п’єсою О.Корнійчука, яку ставив Гнат Юра. Прізвище Ніколенко стояло навпроти ролі Соломії (коханої Богуна), але актриса цю роль не зіграла. Чому? Та коли Олег Васильович побачив, що прем’єра відбулася у 1939 р., тоді він збагнув: «Це я завадив матері зіграти цю роль, бо вона носила мене під серцем і народила саме в цей рік»... Та вже 40 го актриса активно працює.Вона зіграла Анну в «Украденому щасті» І. Франка, а на початку 41-го — Марусю Богуславку за однойменною п’єсою Михайла Старицького.

Зіграти такі прекрасні ролі, та ще й на головній сцені України — такому міг позаздрити будь-хто. Здавалося, що нові ролі з’являтимуться завжди, аж тут до Театру ім. І. Франка запросили з Харкова провідну актрису театру «Березіль», яка сім років працювала з Лесем Курбасом, — Наталю Ужвій. Саме з нею Ганна Ніколенко грала в чергу перераховані вище ролі. Зрозуміло, Ужвій як більш досвідчена і знана артистка мала перевагу. Вона і репетирувала в першу чергу.

— Мама розповідала, що часто проходила сцени самотужки, аби бути готовою, якщо їй дадуть можливість вийти на сцену, — каже О. Комаров. — Вона кожного дня була готовою до роботи. Грала непогано, бо їй пропонували нові ролі поточного репертуару.

Ті, хто бачив Ганну Іллівну на сцені Театру ім. І.Франка, відзначають, що це було незабутнє враження. Володимир Порфирович Коршун, заслужений артист України, розповідав: «Перед початком вистави «Маруся Богуславка» я стояв біля віконця адміністратора. Якійсь добродій казав глядачам, котрі вагалися: «Підіть подивіться, будете у захваті, Марусю грає чудова актриса Ніколенко». Дійсно, вона була дуже переконлива у цій ролі. Висока на зріст, вродлива, важко було одвести від неї погляд. А голос, а темперамент, а яка гра!».

Валентин Самійлович Дуклер, заслужений артист України, був партнером актриси у виставі «Маруся Богуславка».

— Він грав Гирея, завжди передавав мамі вітання, коли ми розходилися після запису передачі «Від суботи до суботи», — продовжує О. Комаров. — І теж говорив: «Якою чудовою була Ніколенко у ролі Марусі!». Мама якось розповідала мені, що, коли вона грала на сцені Театру ім. І.Франка після війни, у масових сценах був зайнятий студент Київського театрального інституту, який пізніше зробив блискучу кар’єру у Театрі ім. Лесі Українки, Анатолій Решетніков. Вона помічала, йдучи зі сцени, як уважно спостерігав молодий актор за нею, як шанобливо вітався. Коли я звернувся до Анатолія Георгійовича із запитанням, чи пам’ятає він актрису Ганну Ніколенко, він відповів: «Коли побачив її вперше у ролі Марусі Богуславки, я був вражений: як багато природа подарувала цій актрисі! Була вона красивою, а особливо на сцені. У повсякденному житті підкоряла всіх її усмішка, сердечність, з якою вона спілкувалася з людьми. Ганна Іллівна мала сильний, красивий голос, а головне — темперамент. Її гра проникала в саме серце, хвилювала, викликала співчуття, захоплення. У останньому акті, коли Софрон, якого грав Добровольський, рятуючи двох дітей Марусі, виносить з палаючого палацу Гірея; слуга (я грав цю невеличку роль) виносить на руках знепритомнілу Марусю. Пригадую своє відчуття — робив це з великим задоволенням. Часто дивлячись із-за куліс, я намагався не пропускати сцен, де грала Ганна Іллівна: спостерігав за нею із захопленням і користю, збагачуючи свій тоді ще невеликий акторський досвід. Хоча у мене склалося враження, що цю прекрасну актрису утискують у театрі. Вона мала б грати більше і посідати у трупі помітніше місце...»

ВІЙНА

1941 року театр був на гастролях у Москві, а Ганна Ніколенко залишилася в Києві, бо на гастролі брали один склад, аби зекономити кошти. Коли почалася Друга світова війна, більшу частину колективу франківців евакуювали: спочатку до Тамбова, а потім у Ташкент та Семипалатинськ. Комаров каже, що не знає, чому одна з провідних актрис театру не була з колективом під час евакуації до Середньої Азії. Він навів запис із трудової книжки артистки: «Освобождена от работы в связи с консервацией театра»...

Материнське серце! Що відчувало воно, коли молода жінка з дворічним малюком на руках (чоловік пішов добровольцем на фронт), без родичів, без друзів залишилася у Києві? Якимсь чином Ганні Іллівні вдалося влаштуватися у фронтову концертну бригаду. Та радянська армія відступала, й чимало українців лишилися на окупованій території. Треба було якось жити. Незважаючи на скруту, Ніколенко пригріла таку ж, якою колись сама була, сирітку — 16-річну дівчинку Надю, батьки якої загинули. І так утрьох вони зустріли лихоліття війни... Почалися важкі часи, коли фашисти запанували у Києві. Частина українців, яка сподівалася, що вони визволять народ від більшовизму, допоможуть здобути державі незалежність, зустрічала їх з хлібом-сіллю. Та ці ілюзії швидко розвіялись... Утім, перебуваючи в полоні надій, група українських акторів, якi залишилися у окупованому Києві, почала працювати над п’єсою Людмили Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко». Постановку здійснював режисер Тінський. Ця вистава створювалася для відкриття нового Театру ім. Садовського. На генеральну репетицію прийшли представники німецької цивільної влади й військового командування.

«Символічну роль жіночої постаті, уособлюючи образ матері-України, виконувала яскрава драматична актриса Театру ім. І. Франка Ганна Ніколенко. Вона починала виставу монологом, котрий звучав моторошно й сучасно. Текст у виконанні Г. Ніколенко сприймався глядачем присягою акторів на вірність Україні і своєму патріотичному мистецькому покликанню», — пише Валерій Гайдабура у книзі «Театр, схований в архівах».

На перегляді, який відбувався у приміщенні нинішнього Театру ім. Лесі Українки, було багато глядачів, а вистава створила у залі атмосферу патріотичного піднесення, і фашисти демонстративно вийшли з залу. На створенні Театру ім. Садовського було поставлено хрест...

Як жити далі? Ганна Ніколенеко схопила сина та разом з Надійкою переїхала до Білої Церкви, де режисер та директор майбутнього театру на прізвище Козир збирав трупу акторів. Цей колектив згодом приїхав до Гайсина Вінницької області.

До речі, під час окупації (у 1941—1943 роках) цей театр мав великий репертуар: «Безталанна» та «Наймичка» І.Карпенка-Карого, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Сорочинський ярмарок» та «Циганка Аза» М.Старицького, «Вій» — інсценівка за твором Гоголя. Це з української класики. А з європейської — «Підступність та кохання» Ф.Шиллера та «Моральність пані Дульської» Габрієль Запольської. У афіші були також музичні вистави — «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» М.Лисенка та оперета Легара «Весела вдова».

Непоганий був і акторський склад. Ніколенко грала героїнь у класичному українському та західноєвропейському репертуарі — Варка з «Безталанної», Христя з «Наймички», Маруся з «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», леді Мілфорд з «Підступність та кохання». Тоді у гайсинському театрі працювала майбутня зірка франківської сцени — молода Нонна Копержинська. Виконавцями героїчних ролей були франківець Паладій Білокінь та актор з київського ТЮГу Микола Пішванов (саме він грав гетьмана Дорошенка у київській виставі, яку заборонили фашисти). Згодом до трупи приєдналось талановите подружжя з філіалу Київського театру Червоної армії — Євгенія та Микола Кочкіни (після війни він працював у Одеській опереті). А також подружжя П’ясецьких — обоє характерні актори. Був у колективі й молодий професійний співак з чудовим голосом — Андреєв, який закінчив Ленінградську консерваторію. Він виконував у музичних виставах усі тенорові партії. Працюючи у театрі, Андреєв був зв’язним партизанського загону, передаючи інформацію про дислокацію фашистських загонів. Одного разу при спробі дістатися лісу на його слід натрапили поліцаї й застрелили молодого актора- партизана, який, тікаючи, перепливав річку...

— Спочатку перебування нашої невеличкої родини у Гайсині було дуже скрутним, — продовжує О. Комаров. — Від голоду важко було заснути. Та коли глядачі почали потроху відвідувати театр, у акторів з’явилися гроші і ми змогли пережити зиму. Влітку за містом, під лісом, посадили город. Я пам’ятаю спеку і як мати дає мені води з капустяного листка, якої набрала з копанки. Знаєте, більш смачної води, ніж тоді, я ніколи в житті не пив... А зимою знову стало важко. Я захворів на запалення легенів (крупозна форма). Ліків не було. Мама не вірила, що мене втратить. Кинулася шукати лікаря. Він порадив розігріти декілька цеглин, облити їх водою і дати подихати паром. Хвалити Бога, цей допотопний засіб допоміг...

Коли Ганна Іллівна йшла не репетиції, за Олегом доглядала Надійка. Одного разу вона призналася, що не може бути осторонь, коли іде війна, й пішла до партизанського загону. Там дівчина застудилася, тяжко захворіла. Через рік повернулася вже безнадійно хворою на сухоти (вона померла у 18 років)...

Актриса замикала сина на замок та йшла на репетицію, а повертаючись додому, намотувала на ноги дитини онучі, взувала у свої чоботи, аби він міг погуляти у дворі.

— Пам’ятаю, як у виставі «Сорочинський ярмарок» мама тримає мене, чотирирічного хлопчика, за руку. Ми стоїмо за кулісами, потім, приєднуючись до базаруючих, мама боляче щипає мене за руку, бо по ролі жінка, яку вона грає, має лаяти свою дитину: «Ось, знову розрюмсався». Я починаю плакати, але не через біль, а через несподівану образу, що ласкава мама завдає мені болю, — продовжує розповідь Олег Комаров. — А одного разу після закінчення вистави «Підступність і кохання», коли глядачі оплесками викликали акторів на сцену, я ледь діждався, коли впала завіса, і, широко розкривши руки, побіг до мами — обнімаю її, тулюся до неї. Та завіса знов відкривається, і мама швиденько ховає мене за свій широкий оксамитовий кринолін леді Мілфорд...

...Чути вибухи. Фронт наближається. Акторів, які працювали у гайсинському театрі, хвилювало, як поставиться до них радянська влада. Пам’ятаю, що маму кудись викликали. Вона була мовчазна, зосереджена. Нагодувала мене, пішла до хазяїв хати, де ми жили, і про щось з ними домовилась. Потім повернулася до мене, притисла до себе, поцілувала й пішла. Я дуже довго її чекав... а коли мама повернулася, то підхопила мене на руки, підкидала мене догори, обіймала...

Потім майже ще цілий рік вона продовжувала працювати в гайсинському театрі, а навесні 1945 року отримала телеграму: «Виїжджайте Театр Франка. Місце вашої попередньої роботи тчк питання переводу Управління мистецтв погоджено тчк директор театру Юра».

ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

У день нашого приїзду до Києва ми ночували у маминої приятельки, артистки хору Ольги Решеник. А наступної ночі нас запросила до себе Тося Дринівна, дружина завідуючого трупою Олександра Пономаренка...Через деякий час ми отримали на вул. Ольгінській, 2, де жили франківці, велику кімнату. Завдяки особистій турботі Гната Петровича Юри нам привезли металеве ліжко, диван і шафу...

Як і до війни, Ганна Іллівна продовжувала грати Марусю в «Марусі Богуславці», Анну в «Украденому щасті». Почалися репетиції нових вистав. У п’єсі О.Корнійчука «Приїздіть у Дзвонкове» Ніколенко репетирувала головну роль Ганни Груші. Втім, п’єса була відверто слабкою, її швидко зняли з репертуару. У виставі «Сто тисяч» актриса одержала невелику, але цікаву роль Мотрі. Хоча у цій роботі вона не могла розвернутися, щоб показати своє велике обдарування...

Та ось настав 1948 рік. Країна розорена. Не вистачає чоловічих рук. І саме в цей час Комітет у справах мистецтв УРСР приймає рішення, щоб цілий курс акторського факультету, навчання якого під час війни відбувалося у Москві, зарахувати до штату Театру ім. І.Франка. Це було помилковим рішенням (тільки Аркадій Гашинський та Борис Лук’янов залишились працювати у франківців), але треба було його виконувати — і звільнити 20 штатних одиниць. У цей «чорний» список потрапила Ганна Ніколенко...

Без близьких (чоловік актриси загинув на фронті), з дитиною-школярем на руках вона все ж не розгубилася. Працювала надомницею в артілі басонного цеху.

— Мама брала до дому білі рушники і через трафарети розмальовувала їх орнаментами, — згадує Олег Комаров. — Саме в цей скрутний час вона забрала до себе жити 22-річну Галочку Войтюк, яка назавжди залишилася для нас близькою людиною... Тільки у 1949 році мама повертається до акторської професії. Її запросили до Київського обласного театру. У серпні 1951 року, коли я відпочивав у піонерському таборі «РАБІС» у Бучі під Києвом, приїхала мама. Вона розстелила на галявині скатертину, поклала різної смакоти, і поки я їв, з гумором розказувала, якою стала знаменитістю (вона отримала звання заслуженої артистки України)...

Після 1955 р., коли Київський обласний театр було переведено до Криму, Ганна Іллівна працювала у філармонії разом зі своїм постійним партнером Андрієм Віленським. Вони грали сцени з вистав класичного репертуару а також жанрові сцени. У 1962 році Ніколенко пішла на пенсію. Вона жила піклуванням про долю сина, а потім онучок. Перед тим, як відійти у вічність, Ганна Іллівна тяжко хворіла. Її не стало у 79 років... Творчу династію продовжує її син. Нині як педагог Олег Васильович передає акторську майстерність молоді.

Валентина ТРОФИМЕНКО, спецiально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: