Покоління починається з бунту проти попередників.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса

«Річка Геракліта»

Нові вірші з поетичної книжки Ліни Костенко
11 лютого, 2011 - 00:00
ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

Очевидно, дехто з наших читачів уже встиг познайомитися зі щойно виданою поетичною збіркою Ліни Костенко «Річка Геракліта» (К.: Либідь, 2011). Решта, ми переконані, прагнуть до них приєднатися.

Тому «День» пропонує вашій увазі добірку нових поетичних творів Ліни Василівни, які поруч із добре знаними вже, по суті, класичними віршами влилися в «Річку Геракліта».

Поетичну добірку для «Дня» підготувала Оксана Пахльовська, упорядник та автор передмови до поетичної книжки, публіцист, науковець, донька письменниці.

Цією добіркою «День» продовжує добру традицію спілкування поетеси та її поезії з українцями. Інші добірки віршів Ліни Костенко та присвячені їй ґрунтовні публікації читайте в нашій газеті, а саме: «День» № 48 від 19 березня 2010 року, № 48 від 19 березня 2005 року і № 133 від 30 липня 2004 року.

 

«ХОЧЕТЬСЯ ЧУДА І ТРІШКИ ВИНА»

* * * 
Учора все було зелене,
сьогодні білим зацвіло.
В часи прекрасної Гелени
ще не літало НЛО.

Були Геракли і Перикли,
і не порнуха, а Парнас.
Навіщо ми до всього звикли?
Навіщо звикло все до нас?

Життя ж коротке і шалене.
Летить, як цифри на табло.
Учора все було зелене.
Учора все іще було.

СВЯТ-ВЕЧІР
Мороз малює у віконці.
Узваром дихає кутя.
І Мати Божа на іконці
у хустку кутає дитя.

Побудь дитиною, синочку.
Твоє дитинство золоте.
Ще вітер віє у терночку
і дерево на хрест росте.

Ще час не сплинув за водою.
Ще Юда спить у сповитку.
Он гурт з різдвяною звіздою
уже на ближньому кутку.

Поколядують і засіють.
Ще, може, буде і життя.
Ти на Голгофі вже Месія,
а на руках іще дитя.

* * * 
Мені снилась бабуся, що вона ще жива.
Підійшла, як у церкві, засвітила слова.

Муркнув Кіт у чоботях, поклонився і зник.
Засміялася миша. Позіхнув домовик.

Подивився Архангел на святого Іллю, —
сон вже хоче приснитись, а я ще не сплю.

В хаті тихо-претихо. І натоплена піч.
Інкрустований місяць в заворожену ніч.

* * *
Сніги метуть. У вікнах біле мрево.
Антени ловлять клаптики новин.
На білий вальс запрошую дерева,
на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.
Хай серце серцю сплачує борги.
О, покладіть гілки мені на плечі,
з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.
Що ви прийшли до мене, що ви тут.
Зима стоїть, скляна і перкалева.
Метуть сніги. Сніги метуть, метуть... 

* * * 
Сніги і ніч. І ліс дорогу пише.
І спить в снігах все тепле і живе.
Лиш іноді захриплий голос тиші
чиюсь зорю із вічності позве.

* * * 
Моя пам’ять плаче над снігами,
де стоять берези і хрести.
У зимові срібні амальгами
біле сонце хоче прорости.

Я живу, бо ще мені живеться.
Бо живу, дав Бог мені снаги.
Із твого невидимого серця
кров калини капле у сніги.

* * * 
Надходить ніч. Думки у неї хмарні.
Бринить дорога на одній струні.
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь удалині.

І творять графіку химерну
в польотах бриючих низьких
останні Музи постмодерну —
ворони звалищ приміських.

* * * 
Був день як день, як дні усі буденні.
Влетіла вість, як ворон у фойє.
Вмер Деррідa. Але усім до фені.
Бо кожен біг і думав про своє.

Але ж навіщо убивати осінь
мазутним духом нескінченних трас?
Я знаю вас. Але, мабуть, не зовсім.
І ви мене — так само, як я вас.

Ось ви пройшли, і я не озирнулась.
Ось я пройду, а вам не на часі.
Вмер Деррідa. А я з ним розминулась.
І він зі мною. Зрештою, ми всі.

* * * 
Так хочеться якоїсь етики.
Пера, і пензля, і струни.
Якоїсь дивної поетики
в шляхетних німбах сивини.

Натомість маєм бздуру модню,
амбіцій вистріпаний рюш.
І чорний викид сірководню
з отруєних століттям душ.

* * * 
Усе змінилось. Люди і часи.
Двадцятий вік уже за перелазом.
Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.
Вже й чорт гидує купувати душі.
В лісах тремтять налякані гриби.
З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.
Спиніться, люди. Хоч поставте кому.
Поезія потрібна дивакам.
Поети не потрібні вже нікому.

* * * 
Ліс теж змінився. Може, постарів.
Чи траса порозхитувала сосни.
Чи пень старий на старості здурів
і гарну осінь ухопив за коси.

Чи навезли тут жужелиці й скла?
Зміїний цар згубив свою корону?
Радіаційна мжичка попекла,
дощі кислотні вижовтили крону?

Чи вчора з ночі проривався сніг?
Чи молодик вжалився кропивою?
Сумний їжак образився на всіх,
заліг і вкрився листям з головою.

ЧОРНОБИЛЬ-2
Ліси хриплять застуджено, як бронхи.
У Зоні тиша. Тиша гробова.
Лиш мілітарним привидом епохи
«Чорнобиль-2» над лісом проплива.

Фантом, кістяк, антена дальніх стежень, —
він прихопив ті сосни під пахви.
Там спить їжак. Їжак узимку лежень.
І ніч іде з ліхтариком сови.

Там мох скубе косулька ще не вбита.
У пнях живуть древлянські ще боги.
Там все друкує ратички й копита
і вишиває хрестиком сніги.

Але, ліси розсунувши плечима,
фантом іде, куди його не ждуть.
І тільки села мертвими очима
його у далеч тоскно проведуть.

Йому не треба кленів і акацій,
ні голосів, ні мальви на тину.
Вже навіть ржавим залишком локацій
він може думать тільки про війну.

Не ясні зорі і не тихі води.
І ліс рудий. І стежки аніде.
А він стоїть. Він цар Антиприроди.
І на вітрах антенами гуде.

* * * 
Скупе, аж біле, сонце над полями.
Вдягає хлопець шапку на бігу.
Мигтять в очах чотири чорні плями —
рябенький пес на білому снігу.

А я дивлюсь, а я чомусь радію.
Моя душа від поля до небес.
А, власне, справді... теж мені подія...
Сніги і хлопчик, і рябенький пес. 

* * * 
І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.
І я не знаю, це весна чи ні?
Сваровськи би позаздрив дивним стразам,
що мерехтять у мене на вікні.

Не встигне поле зазимків злякатись,
не встигне вийти річка з берегів, —
Весна пливе під парусом акацій,
Зима пливе під парусом снігів.

* * * 
А вечір пролітає, наче крижень,
черкнувши місто синіми крильми.
У сріблі заворожених наближень
ми вже як тіні, ми уже не ми.

Це як гіпноз, як магія безодні,
як струм жаги, що в голосі болів,
коли вуста пекучі, аж холодні,
уже не здатні вимовити слів.

* * * 
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист, як струну гітарист.
Я чую слова, де ні слова нема.
Я теж, як і ти, від любові німа.
Кохання — це мука. Кохання — це хист.
Кохання — це твій ненаписаний лист.

* * * 
Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
і прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю — і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник. 

* * * 
Чорні верби над ставом. Білий вечір води.
Зірка впала кристалом на самотні сади.

Пробиваєш кирзою ту некошену гущ,
як в часи мезозою серед первісних пущ.

Ріки в’ються вужами. Цезій гусне в крові.
Динозаври іржаві пасуться в траві.

Як невидимий ящір, кігті випустив дріт.
І летить птеродактиль, він тепер вертоліт.

* * * 
Страшні корчі вербових ікебан.

Зникаєм, як етруски і ацтеки.

Недавно в Чорнобилі дикий кабан
переходив вулицю біля аптеки.

Людей нема, а яблуні цвітуть.
І мертва річка зблискує, як ртуть.

* * * 
Сади стояли в білому наливі.
Іскрив зеніт, як вольтова дуга.
А ми були безсмертні, бо щасливі.
За нами пам’ять руки простяга. 

* * * 
Люблю твій степ і подих твого степу.
Міраж кринички і міраж осель.
Поклавши крила на велику спеку,
стоїть над степом сірий журавель.

Тут всіх було — і половця, і грека.
Віки замкнула на басовий ключ
бандура степу, бурштинова дека
з голосниками гайдамацьких круч.

Громи рокочуть десь там на пониззі.
Люблю твій степ. Усе твоє люблю.
Мені самотньо, як в Червоній книзі
останньому у небі журавлю.

ЯЩІРКА ІВАШКЕВИЧА
На руїнах грецького театру
гріється, маленька і вертка,
ящірка, яку ще Івашкевич
бачив хтозна скільки літ тому.

Певно, то була її пра-пращурка.
Час ішов і думав не про них.
Все та ж сама і та ж сама ящірка
гріється на сходах кам’яних.

Ні трави, ні дерева, ні кущика.
Ані вранці Божої роси.
Лиш театру грецького акустика
оббива об скелі голоси.

Сон богів, Сицилія, Тринакрія,
що живе у вимірі сторіч, —
ящірка та сама чи однакова
це для неї несуттєва річ.

Але нам, чий термін наче міна,
що під кожним рветься і гримить, —
Сіракузи, Етна, Таорміна,
подаруйте Вічність хоч на мить!

Пані Етна піднімає келих,
повний магми й чорного вина,
і питає, — де той Івашкевич,
що про неї вірші написав?

А його давно уже немає.
Вже він Лету перейшов убрід.
Лиш на сходах ящірка дрімає,
що її ще бачив Евріпід.

* * * 
У мить натхнення Бог створив Сицилію.
Створив її із каменю суцільного.
В чоло поцілував, перехрестив
і на долоні в море опустив.

* * * 
По сей день Посейдон посідає свій трон.
У правиці тримає тризуба.
В голубій одіссеї реліктових крон
причаїлась і зваба, і згуба.

За кущами заліг як не Фавн, то Амур.
А мужчини високі і мужні.
І виходить із піни антична ґламур,
виливаючи море із мушлі.

Понад хмари стоїть величавий Парнас.
На Олімпі лютує Юнона.
І Пегас, як фугас, пролетів і погас,
зачепивши крилом Посейдона.

Просто хочеться моря. Ні Скілл, ні Харибд.
І богиню із піни, невзуту.
Поки танкер якийсь не наскочить на риф
й не розіллє муари мазуту.

ФЛЕЙТА АФІНИ
Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?
Помітила — як негарно, коли надуваються щоки.
Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,
бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.
Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.
А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.
Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.
І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.

* * * 
День світився, як свята Цецилія.
Дерся плющ на сходи і стіну.
Два ченці, на те ж вона й Сицилія, —
обробляли нивку кам’яну.

Вітер віяв з моря і з Тунісу.
Час ішов античний, навпаки.
В кам’яному вусі Діоніса
гомоніли люди і віки.

Тут жили мандрівники й поети.
Тут колись причалив Одіссей.

На моєму клаптику планети
землю не виборюють у скель.

Там ґрунти родючі і надійні,
є де розгулятись бур’яну.
У якому, Боже, провидінні
показав ти нивку кам’яну?!

* * * 
Біжить лошатко по асфальту.
Цок-цок копитцями, цок-цок.
Смагляве літо смалить смальту.
Булана гривка навскосок.

На возі сіно, сіно, сіно!
Повз нього траса поспіша.
А дядько цвьохкає сумлінно.
За ним вибрикує лоша.

Скажи, навіщо людству розум,
щоб так цей світ занапастить?
Біжить лошаточко за возом,
не просить віжки попустить.

Вокзали, темпи, термінали,
в прогрес запряжена душа.
Самі себе вже перегнали.
А озирнулись на лоша.

* * * 
Бродить спека, як хмільна опара.
Ціле літо грози і дощі.
Йде над лісом романтична хмара,
наче Гамлет в чорному плащі.

Трави мруть, їм хочеться літати.
Вечір котить сонце по стерні.
Коні п’ють, забрівши у латаття.
Гарні коні. Білі й вороні.

* * * 
Ще пахне сіно. Ще рояться оси.
Ще у дуплянках солодко медам.
А вже вночі навшпиньки ходить осінь
і полум’я жоржин задмухує садам.

* * * 
Пробачте, осінь, я вас не впущу.
У вас мороз на скронях.
Не барабаньте пальцями дощу
вночі по підвіконнях.

Я краще ось пораджу вам —
вдягніть пурпурні шати.
Бо вже пливе Левіафан,
і треба поспішати.

* * * 
Заночували птиці на лимані.
А вранці неба не було в тумані.
А ще ж дорога довга і важка.
Куди летіть? — питають вожака.
Він теж не бачить неба у тумані.
Ночуймо ще раз, каже, на лимані.
Нам не до сну, нам не до, не до, не до!
Не ґелґочіть, Господь нам явить небо.
А вранці встало сонце на лимані.
І сходить день, як пензель Піросмані.

* * * 
Жовтенька квітка хилитається.
А вже нічого не цвіте.
І день, як очі у китайця,
примружений. A la porteе
проходять люди і дерева.
Минає осінь. А проте —
як цятка сну, як хвостик лева,
жовтенька квіточка цвіте. 

* * * 
Твій силует за соснами, твій голос за ялинами.
Твій крок у храмі осені, у шелесті трави.
А дятел у беретику відстукує хвилини.
А ліс несе у вічність зелені корогви.

* * * 
Стоять хатинки набурмосені.
Береться памороззю брук.
Люмінісцентні барви осені.
По ниві ходить чорний крук.

* * * 
Сумує хата, бо вона вже пустка.
Сумує сад, бо вже не золотий.
І ніч глухоніма осінніми руками
розмовляє з місяцем на миґах.
А хмари мимо, хмари мимо, мимо.
Холодна пустка виє у димар.
І місяць білий, як обличчя міма, —
трагічна маска під бровами хмар.

* * * 
Осіння піротехніка — тумани.
В човнах великі жовті гарбузи.
Чиєсь дитя подибало до мами,
а мама десь на відстані сльози.

І доля десь — на відстані печалі.
І час минув. І виросло дитя.
Вже ті човни до вічності причалили.
У Зоні віє вітер небуття.

* * * 
На березі Прип’яті спить сатана,
прикинувся, клятий, сухою вербою.
На березі Прип’яті — березі — на —
ріки, що колись була голубою.

Стоїть йому атомна чорна свіча.
Лежать йому села в біді і розрусі.
Уп’явся в пісок пазурями корча,
свистить йому вітер в дуплястому вусі.

Він скрізь по хатах понаписував мат.
Ікони покрав. Загубив респіратор.
Тепер захотілось йому подрімать.
Оце його царство. Він тут імператор.

Той чорний реактор — і пекло, і трон.
Він спить на піску, підібгавши коліна.
І сниться йому в ореолі ворон
вже вся Україна, вже вся Україна...

* * * 
Над Везувієм сніг. Над фіордами спека.
І мене вже немає дві тисячі літ.
Із Червоної книги вилітає лелека,
щоб зробить над землею прощальний обліт.

Облети, моя птахо, те царство вугляне,
що вжило неналежно Прометеїв вогонь.
Ні однісінький сад з-під долоні не гляне,
бо немає вже в саду зелених долонь.

День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі.
Озирнеться комета. Заплачуть дощі,
що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі,
і немає ж куди повернутись душі.

* * * 
Далеко там в полях за вітряками
за смутком за туманом за роками —

За смутком за туманом за роками —

Немає там ні станцій ані пошт —
Стоїть мати моя при дорозі
заплітає у коси дощ

* * * 
О як страшно і як назавжди,
як навіки і на віки,
ані зойкнувши, ні сказавши,
йдуть на той світ наші батьки!

Ані зойкнувши, ні сказавши,
лиш напившися горя вщерть, —
як безвихідно, як назавжди
відпливають вони у смерть!

* * * 
По вулицях ходять мертві,
та їх не бачить ніхто.
Свічки їм не ставлять у церкві.
Крізь них проїжджають авто.

Ніхто їм не скаже: Здрастуй.
Ніхто не присвячує шпальт.
У місті не топчуть рясту,
у місті топчуть асфальт.

Обличчя втомою стерті.
Облом. Тарапата. Бедлам.
По вулицях ходять мертві.
Вони не читають реклам.

Не їм сигналять клаксони.
Не їм мигтить світлофор.
Безсмертні душі безсонні,
над ними святий омофор.

І там, де тіні простерті
каштанів і лип вікових, —
по місту блукають мертві,
які ще люблять живих.

ЦАРИЦЯ САВСЬКА
Цариця Савська плакала вночі.
А вранці встала в блиску свої слави,
вся в діамантах, золоті, парчі.
Усі царі гінців до неї слали.

Вона їх брала вродою в полон.
Ніхто при ній розумним не здавався.
Аж навіть сам премудрий Соломон
на всі віки від неї здивувався.
Красуня, казка, магія, міраж.

В садах любові царственна троянда.
Вино очей, чаклунство магарадж.
Хвилююче мовчання фоліанта.

Жагучий сон, мінливий Орієнт.
Такий вже імідж у цариці склався.
Коштовний камінь в перстені легенд, —
цариця Савська, о, цариця Савська!

Вся в діамантах, золоті, парчі.
При ній сторожа піша і комонна.
Цариця Савська плакала вночі.
Але про це нема у Соломона.

* * * 
То рік Щура,
то Тигра,
то Дракона.

Мигтить життя в калейдоскопах Вічності.

Я в Твоїх очах надрукована
таємним шифром Твоєї ніжності.

* * * 
Сіре місто, бетонна маро,
до кісток перепахле гудроном.
Я маленька принцеса Метро,
коронована мертвим неоном.

В миготінні трасуючих трас,
в гримотінні новітньої ери
я рятуюся тут серед вас,
сталактити моєї печери.

Як втомився мій час від погонь!
Хоч на мить я себе відокремлю.
Може, я забіжу у вагон.
Може, я провалюся крізь землю.

Хай двигтить і вилискує Змій
в мармуровій мушлі склепіння.
Вже цей світ божевільний — не мій,
а моє вже тут тільки терпіння.

Чи боліло в Адама ребро,
коли Бог дав жону чоловіку?
Я маленька принцеса Метро
у печерах ХХ-го віку.

* * * 
Час поле тихою сапою.
На світі бойня і гризня.
А я іду до водопою,
веду крилатого коня.

Ріки немає. Русло всохло.
Дно каламутне і брудне.
І кінь здригається. І охло
іще раз в душу ремигне.

* * * 
Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають, як сірі перони.
Чорний букет надвечір’я — ворони —
місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.

* * * 
Хтось є в мені, і я питаю: — Хто ти?
— Не знаю, — каже. — Може, хто в роду.
Мене водив під руку Арістотель
в якомусь дуже дивному саду.

Згасало сонце у вечірніх лузах.
Десь в Римі правив Тит або Нерон.
А я тоді жила у Сіракузах,
писала вірші золотим пером.

Я скрізь своя, і я ніде не дома.
Душа летить у посвіті епох.
І де цей шлях почався, — невідомо.
І де урветься, знає тільки Бог.

* * * 
Ґондоли — чорні. Бо в чуму були
човнами смерті, транспортом Харона.
Але вже тільки в пам’яті смоли
лишилась та жалоба похоронна.

Пливеш — пливи. І смійся, і радій.
Усе і всіх віки перетривали.
Життя — це чорний подіум подій,
венеціанські маски й карнавали.

Ти вибрав маску і вона тебе.
Це ваша мить. Дай, Боже, не остання!
Ґондоли чорні. Небо голубе.
І ґондольєр співає про кохання.

Ці поетичні твори публікуються за згодою Ліни Костенко та попередньою домовленістю з Оксаною Пахльовською, упорядницею збірки «Річка Геракліта» (К.: Либідь, 2011)

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments