Сахалінський киянин

На «Укртелефільмі» закінчуються зйомки восьмисерійного фільму «Запороги» за однойменним романом Віктора Веретенникова. Це спільний проект студії «Злагода» Віктора Веретенникова й «Укртелефільму» (режисер фільму — Володимир Онищенко). Головну роль отамана Сірка в картині грає популярний кіноактор Віктор Степанов.

— Фільм торкається двох часових пластів — XX та XVII століть, часів козаччини, — розказав актор. — У ньому задіяні прекрасні українські актори Володимир Талашко, Микола Олялін, Леся Самаєва, Костянтин Шафоренко, Сергій Романюк, Євген Паперний. Із Росії запрошений лише актор Малого театру Едуард Марцевич, він грає роль царя Олексія Михайловича. Цей фільм вийде на екрани в листопаді, швидше за все, на телеканалі «Інтер».

«НА ПЛІВЦІ ТРЕБА ВІДПОВІДАТИ ЗА КОЖЕН МЕТР»

— Вікторе Федоровичу, свою роботу в кіно ви ж розпочали з серіалів. Спочатку «Іван Павлов. Пошук істини», потім «Михайло Ломоносов», «Єрмак»… Якщо порівняти ті багатосерійні фільми з теперішніми, що змінилося? Чому сьогодні серіали не викликають уже таких емоцій? Наприклад, коли по ТБ показували «17 миттєвостей весни» вулиці були порожніми. Як ви вважаєте, змінилося ставлення глядачів до кіно, чи сьогодні кінозйомками займаються дилетанти? Чому жанр серіалу став «милом»?

— Тому що спочатку, в так званих серіалів, включаючи й «Павлова» й «Ломоносова» й багато інших, була інерція кіно. Ніхто з режисерів не думав про те, що він знімає серіал. І серіали знімали як кінострічку. Мало того, адже знімали на плівку, а не на відео. Ви знаєте, я вважаю, що відео несе в собі деякий елемент безвідповідальності. А на плівці треба відповідати за кожний метр, за кожний пучок світла, за кожний кадр. За це відповідали і режисер, і оператор, і актори, й усі інші, зайняті у фільмі. Зараз за все відповідає лише червона кнопка на відеокамері — і більше, мабуть, ніхто. А хто в цьому винен? Чи може ми стали легковажними?... Вимоги інші були. Раніше існувала така державна частина, як Держкіно, різні худради, держкомітети. Кожний член знімальної групи відповідав за свою частину роботи.

— А як ви ставитеся сьогодні до серіалів — як до однієї з небагатьох можливостей роботи?

— На жаль, кіно дуже звузило своє виробництво. А серіали… Ну куди ти від них подінешся? Для актора це робота, й цуратися її не те щоб безглуздо, просто неприродно. Я не ставлюся до серіалів, як до творів мистецтва. Я до них взагалі ніяк не ставлюся. Одного разу я почув висловлювання однієї старої людини, до речі, яка жодного відношення не має до кіно. Вона говорила: «За такі серіали саджати треба!» У чомусь я її підтримую, оскільки сьогодні на телеекранах показують багато відвертої халтури, яку чомусь називають серіалами.

— Наприклад?

— Не називатиму персоналії, адже і я учасник серіальної продукції. Не хочу сам собі вирок підписувати заздалегідь. Але я чудово розумію середньостатистичного глядача. Коли ти вмикаєш 135-ту серію, а перед нею дивився 53-ю, і ти бачиш, що герої все ще сидять у тій же кімнаті, знову багато говорять і врешті-решт серіалу не видно, то думаю, що краще було б зайнятися чимось іншим...

— Наприклад, якщо порівняти фільм «Михайло Ломоносов» і «Небо в горошок», то чого стало більше, а чого менше — грошей на виробництво фільму, професіоналізму знімальної команди?

— Зараз про професіоналізм майже не говориться. Я ж бачу, хто в цих серіалах, ці хлопчики, дівчатка… Кіно взагалі «штука» дивна. Це компромат сам по собі, у принципі, як і журналістика. Іноді людина з вулиці на екрані виглядає цікавішою, ніж професійний актор. На ньому є відбиток життя. А глядачеві, хоч як це дивно, іноді таке цікавіше, ніж правильно прочитані діалоги та монологи. Іноді доводиться самого себе ламати, будучи професійним артистом, щоб піти від цієї правильності, яка вже всім набридла... Мені здається, що згодом у серіалах ми знов повертатимемося до чогось рафінованого, красивого.

— Існує думка, що велика кількість російських серіалів — це держзамовлення. Силові структури зацікавлені у створенні нескінченних «Ментів», «Убивчої сили» і т. д.

— Спочатку я також схилявся до такої думки. А тепер прийшов до висновку, що зараз усіх цікавить лише комерційний бік справи. А етичний та «мундирний» — меншою мірою. Ну ось «Менти», припустимо... Що в цьому серіалі захоплює глядача — вбивства, бомжі, брудні під’їзди? Якось одного режисера запитали: «Чому ви так багато знімаєте кров?» На що той відповів: «Я би ніколи не знімав кров, але це «найбільш кінематографічно» й детективи люблять глядачі».

ЯК ЗІГРАТИ ЧЕРНОМИРДІНА?

— Ви брали участь в одному з найдорожчих російських проектів — «Під полярною зіркою». Його бюджет, здається, становив 3,5 млн. доларів.

У фільмі ви зіграли прообраз Віктора Черномирдіна. Важко було грати не історичного персонажа, а реального політика?

— Державне життя, хоча частково, але воно перед очима людей. Ми бачимо по телебаченню, як людина себе поводить, як вона відповідає на запитання, як вона слухає. Тому, коли я прочитав сценарій і роман, за яким його написано, уявлення про героя, якого мені треба було зіграти, стало чіткішим. Коли ж ми виїхали на натуру, то я зрозумів багато речей. Ви знаєте, природа взагалі багато що підказує актору. І хоча прізвище в мого персонажа було зовсім інше, але орієнтир був саме на Віктора Черномирдіна, його перші кроки до великих політичних висот. Спочатку йому довелося гарненько промісити весь російський бруд. У прямому значенні цього слова. До речі, працюючи над роллю, я зрозумів, чому Віктор Степанович так довго пробув у кріслі прем’єр- міністра Російської Федерації (довше за всіх і в найважчий період). Чому? Тому, що інша людина, з іншою життєвою школою й іншим загартуванням, не витримала б тих важких питань, які йому довелося вирішувати, як державній людині й політику вищого рангу.

— Говорять, що після цього фільму ви з послом Росії в Україні познайомилися і навіть потоваришували?

— Ми познайомилися на прем’єрі фільму «Під полярною зіркою». На банкеті стояли поруч. Черномирдін тоді тільки отримав призначення в Київ і запросив мене в гості. Я ж відповів, що вже не перший рік живу в Україні. Він дуже зрадів цьому. Десь за тиждень ми вже побачилися в Києві. А коли з моєю ногою почалися проблеми і я не міг ходити, знадобилася термінова медична допомога, то Віктор Степанович взяв цю справу під свій особистий контроль. Оскільки в мене російське громадянство й за медичну допомогу в Україні як громадянин іншої країни я повинен платити досить велику суму, то оплату операції та лікування взяв на себе Віктор Степанович. Я йому дуже вдячний за цю допомогу.

«Я — ДЕСНЯНСЬКА ЛЮДИНА»

— Вікторе Федоровичу, ви вже майже двадцять років живете в Україні, й усе-таки ким ви відчуваєте себе більше — киянином, москвичем, ленінградцем?

— Я не городянин, а сільська, деснянська людина. Це ближче мені. З ранньої весни й до пізньої осені ми з дружиною живемо на дачі. Наш будинок стоїть на березі Десни. Тут мені добре, спокійно. А в Київ їжджу лише у разі потреби. Слава Богу, від нас до столиці є чотири дороги, до речі, дуже хороші. Півгодини на машині — й ти вже в центрі чи вдома...

— Напевно, коли ви тільки переїхали жити до Києва, колеги- кінематографісти намагалися вас залучити до активного громадського життя?

— Кіно — це і є для мене громадське життя. Я особливо ні з ким не зустрічаюся, в Будинок кіно просто так також не ходжу. Мені це нецікаво. Мені цікаво почитати що-небудь... Я люблю дивитися з боку. Я не учасник, а, швидше, спостерігач-споглядач. Я фаталіст. Усе відбувається так, як має відбуватися.

— А ви ніколи не намагалися піти наперекір долі й щось змінити?

— Увесь час намагаюся. Коли я тільки прийшов працювати в Тамбовський театр (я народився й виріс на Сахаліні — на Курильських островах), то несподівано отримав запрошення з Сахалінського театру. І тут мене почали всі стримувати, вчитель умовляв мене дві доби, а потім сказав: «Ну, правильно, розумних людей туди засилали, а дурні самі їдуть! Їдь!» І я поїхав. Через п’ять років я поїхав із Сахаліну наперекір усьому та всім. Можливо, це і є та сама фатальна необхідність, яка примушувала мене туди їхати. Проте з Сахаліну я вже повернувся загартованою, пропиленою людиною, й почалося в мене справжнє активне акторське життя.

— На першу роль у кіно — батька видатного фізіолога Павлова — вас покликали саме з Тамбовського театру. Скажіть, кінематограф змінив вашу долю?

— Так, кіно взагалі міняє людину повністю...

— Прийшла глядацька популярність?

— Не відразу. Після батька Павлова — ні, а після ролі Ломоносова — так. Саме після тієї ролі розійшлися мої з театром дороги. Це сталося досить безболісно, як не дивно. Я думав, що моє життя неможливе без театру. А вийшло так, що зараз я на театр дивлюся вже з якогось іншого погляду.

— Із якого?

— Кіно мене чи то зіпсувало, чи то виховало в якомусь іншому жанрі. Театр — це чисто ігрова структура, більш схильна до поетизації, піднесення, до перебільшення. Кіно тяжіє до абсолютної правди. Тому я на театр дивлюся зараз більш «важким оком». Пам’ятаю, на Сахаліні, а було це в ту епоху, коли всі брехали поголовно, тотально, а ми у гримерці повісили величезний плакат — «Не бреши!». Це стосувалося всього. У нас була ще переносна табличка — «Ванька Жуков». Якщо хтось на сцені зіграв не так чи щось збрехав, то, приходячи в гримерку, у себе біля стільця він знаходив цю табличку. Вона означала, що можна було зганьбити колегу, послати його за пивом чи дати «черевиком» по голові, в міру любові, що називається, до конкретного актора. І ось це «Не бреши!», воно в мені засіло досить міцно. Я хворобливо сприймаю в кадрі актора, який погано грає й собі не дозволяю знижувати професійну планку...

ДОВIДКА «Дня»:

СТЕПАНОВ Віктор Федорович — народний артист РФ. Народився в місті Північно-Курильську Сахалінської області 21 травня 1947 року. Закінчив факультет режисури народного театру в Тамбовській філії Московського інституту культури. З 1972 р. працював актором у театрах Тамбова, Південно-Сахалінська, Новгорода. З 1991-го — актор Ленінградського театру ім. Ленінського комсомолу (нині театр «Балтийский дом»). У кіно почав зніматися з 1984 року (перша роль — батько Павлова — в телефільмі «Іван Павлов. Пошук істини»). Глядацька популярність прийшла до Степанова після картини «Михайло Ломоносов». У фільмографії актора кілька десятків картин, зокрема: «Єрмак», «Холодне літо п’ятдесят третього...», «Сократ», «Танго смерті», «Ричард Левине серце», «Війна», «Шизофренія», «Особисте життя офіційних людей», «Чистилище», «Російський транзит», «Під полярною зіркою» та іншi. Багато й активно Віктор Степанов знімається в серіалах («День народження Буржуя», «Небо в горошок», «Попіл «Фенікса», «Зцілення коханням», «Робота для міцного мужика», «Банкирши», «Сищики» тощо). Майже 20 років актор живе в Києві.