Сергій Маслобойщиков і народ. Не тільки мишачий

Цифра якась неправдоподібна. Хоча б тому, що на Сергієві літа майже не позначаються. Може тому, що в ньому відчувається постійна внутрішня робота, простоїв він не знає. Попри те, що фільмів він зняв непомірно мало. Проте є театр (і в Україні, і в Угорщині), де він працює і як режисер, і як художник. Є пластичні мистецтва. Є родина, в якій і дружина, акторка Алла Сергійко, і син Михайло (він режисер) живуть мистецтвом...

Ще 15-літнім Сергій знявся у фільмі «Жодного дня без пригод» (потім було ще кілька ролей). А далі було навчання в Художньому інституті, у майстерні самого Данила Лідера (про нього він зробить фільм). Трохи згодом — Вищі курси режисерів у Москві, майстерня Романа Балаяна (так!). Два короткометражні фільми — «Сільський лікар» (1988), за оповіданням Франца Кафки, та «Інший» (1989). Купа фестивальних призів, визнання безумовного таланту.

А 1994-го — великий дебют з повнометражною стрічкою «Співачка Жозефіна та мишачий народ» — знову за мотивами творів Франца Кафки. Передивіться її сьогодні! У чомусь пророча картина — так схоже на картинку сьогоднішньої України. Замкнутість у театральному видовищному просторі, у декораціях, у постійному галасі й гаморі, серед якого слова перетворюються на малоконтрольований потік свідомості. Блискуча роль Вадима Скуратівського, ніби ж зовсім не актора — його Ісая говорить, говорить, говорить, а слухають його дедалі менше. А влада чаклунська у Жозефіни (браво Аллі Сергійко, акторці, яка поєднує інтелект і якусь надзвичайну чутливість), чий спів магнетизує, або й просто нищить оцю людську спільноту, попри її позірну галасливість і некерованість...

Шум, шум, «Шум вітру» (2002) — у бездонному, мало не безглуздо великому просторі тільки шум вітру набуває якихось смислів. А ще рятують цей світ великі особистості... Мені надзвичайно подобається фільм Маслобойщикова «... від Булгакова» (1999), в якому світ знаменитого письменника відкривається напрочуд стереоскопічно й вигадливо.

І навіть коли Маслобойщиков звертається до політичних подій в їх революційному розвитку («Люди Майдану. NEVSEREMOS!» (2005) та «Український аргумент» (2014), його цікавить передусім внутрішній світ народу, його власний голос. Чи ж випадково, що його остання стрічка називається «Свій голос» (2016 р., премія «Київ» імені Івана Миколайчука), це історія дитячого ансамблю «Щедрик» у часі й просторі культури. Шум історичного вітру, спів, що народжується десь у глибині народного організму...

Сергію, дорогий, з ювілеєм! Ще многих і премногих радощів Вам. І натхнення — на фільми та інші великі справи!