Що значить бути патріотом?

Iван Франко

«...Я РУСИН І ПОХОДЖУ... ВІД ЗУКРАЇНІЗОВАНИХ НІМЕЦЬКИХ КОЛОНІСТІВ...»

«Was ist denn an dem ganzen Wicht Originell zu nennen? (Що можна назвати оригінального у маленької, звичайної людини? (нім).

На це запитання Гете відповідаю: хіба те, що я русин (так самовизначали себе українці Австро- Угорщини. — В.А. ) і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів... Я народився в 1856 р. в Нагуєвичах, Дрогобицького повіту...».

Коментатори одного з останніх видань творів Івана Франка — Вибране у трьох томах (Дрогобич, «КОЛО». 2005) — стверджують відоме з радянських часів: «Сучасні досліди франкознавців заперечують це припущення. Рід І.Франка був українського походження». Й вони не самотні серед дослідників життя та творчості Ювіляра, хоча живі його нащадки не заперечують усних родинних переказів про присутність німецького коріння в предках Франків. У Австрії Іван Франко беззаперечно сприймається як визначний громадсько-культурний діяч німецького походження).

Власне, на наш погляд, етнічна приналежність i справді не є найважливішим чинником у біографії людини, але й не зважати на неї, переконані, теж не можна. Особливо, коли йдеться про Митця — у творенні ним досконалішого світу за реальний значну роль відіграє не до кінця підвладна йому підсвідомість (всесильна фантазія, здатна оживити минуле й передбачити майбутнє), яскраві спалахи якої увічнені Поезією, Мистецтвом, Архітектурою...

Вже тому, до речі, надмогильна скульптурна композиція Іванові Франку на львівських Личаках бачиться занадто тенденційною: мускулистий каменяр, що б’є міцну скелю... Каменяр — символ революційності чи масонства? Мистецька недосконалість нагробку породжує сумніви в адекватності величі Ювіляра й пам’ятника на його вшанування. До Роденівських шедеврів споруджені Франкові пам’ятники поки що не дотягують.

Але ж Іван Франко сьогодні — ікона для нашого народу. В іконостасі з Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Михайлом Коцюбинським, Пантелеймоном Кулішем...

То чи важливо хто був за походженням Ювіляр?

Тим більше, що він власноруч самовизначився.

Звичайно, люди помірковані й обережні (таких процвітаючих псевдодипломатів у нас немало й серед політиків, а особливо серед наукової та творчої еліти) резонно зауважать, що не треба торкатися проблеми походження Івана Франка. Адже саме слово «русин» викличе непотрібні сьогодні дискусії у зв’язку зi штучною проблемою русинства, ініційованою й фінансово підживлюваною в Закарпатті з-за кордону.

Все це так лише з одного боку, бо маємо нині досить переконливих аргументів щодо егоїстичності поведінки вітчизняної еліти (насамперед її невгамовного власного збагачення, безпринципної компромісності й пристосуванства), що створює найбільшу загрозу для державної незалежності України в умовах нинішнього кількаразового збільшення тоталітарного зарубіжного (насамперед інформаційно-пропагандистського) тиску, порівнюючи з добою, до якої належить Іван Франко.

У кінці життя Ювіляр прийшов до логічного висновку, що шлях до української політичної самостійності лежить насамперед через бажання українського народу прагнути того. Якщо цього досягнемо, тоді можна буде «запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях».

Як бачимо, слова Івана Франка сьогодні звучать актуально, бо вони близькі до істини.

Ось чому, на наш погляд, так важливо тепер розуміти світогляд Ювіляра, логіку його мислення. А розгадки цього ховаються і в його психологічному портреті, де етнічне походження відіграє визначальну роль.

Життєпис Івана Франка чітко окреслює його характер: різні грані є в портреті Ювіляра, окрім однієї — ніколи не був дріб’язковим, позером, не дбав ні про сучасне йому, ні про майбутнє сприйняття своєї персони, думав виключно про власну творчу спадщину у сенсі її інтелектуальної служби народові, з якого вийшов.

Отже не можна припускати, що той рядок з німецькою самоідентифікацією — зовсім випадковий у майже 150-томному духовному спадку Ювіляра? Тим більше пам’ятаймо, що істина здебільшого належить меншості (а то й одній людині), а не більшості. Так як визначальним для психологічного портрету особистості є його етнічне походження, але для політичного портрету більш важливою є суспільна поведінка індивідууму.

У рецензії на книгу австрійського історика Раймунда Кайндля «Історія німців у Карпатській землі» Іван Франко писав: «У Нагуєвичах є родина Гайгель, Фридер, обі з діда-прадіда руські, хоч, очевидно, німецького походження». «Від селянина Василя Микитича в тім же селі, — продовжував рецензент, — чув я, що наші люди від німців навчилися уживати мотики до оброблювання картоплі...».

Як людина європейської культури, Іван Франко досконало володів німецькою мовою (ще: польською, французькою, англійською... Перекладав з 14 мов). Інакше й не могло бути, адже став «золотим мостом» між українською та світовою літературою, бо дбав про духовне єднання всього світу, де немає штучної етнічної відокремішності.

ПРОТИ ВИПРАВДАННЯ ЗРАДИ, ПРОТИ ВАЛЛЕНРОДИЗМУ ЯК ЗБРОЇ В ПОЛІТИЧНІЙ БОРОТЬБІ

Гадаємо, що цілком закономірно саме у німецькомовній віденській газеті «Die Zeit» Іван Франко видрукував у травні 1897 року статтю «Der Dichter des Verrates» («Поет зради»).

Ця стаття — одна з відповідальних публікацій для виявлення світоглядних принципів Ювіляра. Написана про видатного польського Поета Адама Міцкевича, вона кожним рядком стосувалася (що трагічно — й стосується!) діячів української еліти.

«...Сумна стоїть справа із нацією, котра без застереження уважає такого поета своїм найвищим національним героєм і пророком, та годує щораз нові покоління отруйними творами його духа», — констатував Іван Франко, маючи на увазі те, що іредентна (невозз’єднана (італ.) нація вимушена поза своїм бажанням послугуватися навіть такими ганебними явищами людської поведінки, як зрадою заради власного виживання (актуальність цього Франкового висновку наперед у тому, що, зокрема, сучасна українська еліта як політична, так i творча, досі опирається на власні «радянські досягнення», щедро оплачені компартією та совурядом, котрих, до речі, багато хто з «метрів» тепер ганьбить. Мимоволі запитуєш себе: хіба можуть бути авторитетними провідниками нації ті, хто згубив силу духу й обрав соєву юшку? І даремно протестують ті, хто захищає конформізм й відступництво. Хто заважає вчорашнім прихильникам соцреалістичної творчості відкрити у високохудожніх творах всю трагедію їхнього існування в тоталітарному суспільстві? Це могли б бути романи та повісті Шекспірівського звучання. Але їх немає!

Михайло Грушевський — діяч рівний за інтелектуальною потугою Іванові Франку (невипадково їх єднало тривале спілкування й рідкісне творче взаєморозуміння) так коментував ідеї статті про А.Міцкевича: Поет «кидав обвинувачення в зрадництві й підступності не тільки польській владущій верстві, але й польській інтелігенції Галиччини, яка в кінцевім рахунку все ставала по її стороні в боротьбі з українським елементом».

Спостерігаючи нинішнє вітчизняне політичне життя, вкотре переконуєшся в актуальності Франкової статті про Міцкевича (дивiмось на неї ширше: статті про притумленість трутизною колоніальної залежності народу): мало задекларувати державну незалежність. Реалізацію цієї ідеї тяжко здійснювати, коли ідея державності й незалежності ледве жевріє в отруєній столітнім імперським гнобленням свідомості провідників нації.

Не будемо зупинятися на реакції як з польського, так й галицько-українського боку на Франкову публікацію (до речі, це тема для архиважливої для сьогодення статті, коли провідні інтелектуали, насамперед Росії та України, ніяк не можуть порозумітися, потрапивши у нову геополітичну ситуацію початку III тисячоліття; не можуть адекватно відреагувати на виниклу в нинішньому світі міжцивілізаційну (та інші) дискусію).

Зрозуміло, що Іван Франко, як масштабна постать й визначний митець, був вище вузько національного розуміння як політики, так й історії та культури. Він був переконаний, що національна велич — шлях до величі загальнолюдської, врешті — планетарної. Але не більше.

Він був дійсно щирим, коли твердив: «У мене не було ані зерна ненависти до польської народности, до того, що вона має гарного, високого, широкого та справді людяного (як доказ визнання Франком таланту Міцкевича є його переклади творів польського генія: «Ордонова редута», «Втека», «Господарський вечір», «Буря», «Пан Тадеуш», «Петербург», «Перегляд війська», «До друзів росіян» та інших).

Для Івана Франка визначення трагічної суті творчості Адама Міцкевича (поета іредентної — необ’єднаної, а від того невільної нації. Як й І.Франка, Т.Шевченка...) стало водороздільним всього його творчого шляху: Поет «побачив, як довкола нього валився весь той світ ідей та ілюзій, над якою реалізацією він працював, і в хвилю розпуки він кинув каменем у прірву і усунувся набік, покинув на завсігди експериментовання з працею на двох загонах».

Взагалі 1897 рік (Поетові судилося долею побути на цьому світі ще 19 років, отже це вершина — й датою, й змістом — його інтелектуального життя) — переломний в біографії Ювіляра й тому нам так важливий його зміст (1895 року доктора філософії Віденського університету Івана Франка не без «допомоги» «своїх» не допустили до викладання у Львівському університеті; 1895, 1897 та 1898 років Радикальна партія висувала І.Франка до австрійського парламенту та галицького сойму, але безуспішно — не без допомоги й «своїх галичан» Поет програв вибори. Одна з основних політичних сил Галичини — народовці, очолювані О.Барвінським та А.Вахнянином, під час виборів об’єднувалися з москвофілами та поляками. Москвофільська газета «Галичанин» та інші подібні за політичним напрямом видання публікували неправдиву інформацію про І.Франка, дезінформуючи виборців (як це схоже на сучасні українські вибори й міжпартійну боротьбу, суть якої не благо України, а егоїстичне бажання вибитися у нуворіші у будь-який, навіть незаконний спосіб, привласнити те, що створене народом й по праву йому належить?).

Отже, з погляду психології творчості це, є підстави вважати, був найнапруженіший період життя Івана Франка. Тому так прискіпливо розглядаємо його публікації того часу.

Дослідники як минулого, так i сьогодення радикально по-різному оцінюють не лише статтю про А.Міцкевича, але й наступну після неї — «Дещо про самого себе» (це передмова до перекладу на польську мову оповідань І.Франка «Nieco o sobie samym»).

Вкотре переконавшись у марнославстві та лукавстві псевдопатріотів, Іван Франко сповідався: «Передовсім признаюся до гріха, що мені його багато патріотів вважає на смертельний гріх: не люблю русинів (нагадаємо: русини — назва українців, підданих Австро- Угорщини. — В.А. )... Так мало знайшов я серед них правдивих характерів, а так багато дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілости, що, дійсно, не знаю, за що міг би я їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру. Розуміється, знаю між русинами декілька винятків, декілька особистостей чистих і гідних всякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, лише стверджують загальний висновок».

Поет йшов далі: зізнався, що й Україну він не любить, у всякому разі так, як це роблять чи вдають так звані патентовані патріоти. В поняття «Україна» Поет вкладав зовсім інше розуміння, ніж його сучасники-конформісти (читаймо «Пролог до поеми «Мойсей», де Поет виклав своє бачення Української Держави «у народів вольнім колі»). Не міг любити Іван Франко й сучасну йому українську еліту — «отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а так плідну на перевертнів найрізнороднішого гатунку».

Як актуально звучать його слова!

«ВІД НАРОДНОГО ОБОВ’ЯЗКУ САМ БОГ НЕ МОЖЕ ЗВІЛЬНИТИ»

Але Поет почував себе українцем, бо вело його до цього «передовсім почуття собачого обов’язку. Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею рук селянських, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, що я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм — важке ярмо, яке доля положила на мої плечі... Скинути його не можу, бо тоді став би я підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так те, що бачу український народ, як він, хоть гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоть і нині бідний, слабий і безправний, але все-таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах жажду світла, правди і справедливості і шукає шляхів до них. Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде намарне».

У вірші 1897 року «Сідоглавому» І.Франко відповів своїм опонентам щодо любові до України.

...твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, —
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.
...я ж не люблю її
З надмірної любові.

Щоб ще глибше уявити собі гостроту ситуації, в яку потрапив Ювіляр у кінці ХIХ століття, нагадаємо ще й про таке: тоді ж Іван Франко став жертвою терористичного акту, коли хтось з його опонентів стріляв у Поета, але, на щастя, не влучив.

ПУБЛІКАЦІЇ В «DIE ZEIT» ВИВЕЛИ НА ЄВРОПЕЙСЬКІ ТА СВІТОВІ ВИДНОКОЛА

Вихід Івана Франка у німецькомовну віденську періодику за свідченням його сучасників мало більше значення, ніж парламентська діяльність всіх галицьких послів у австрійському парламенті. Ім’я І.Франка стало відомим не лише читачеві «старого світу», але й «нового» — в Америці.

Поет познайомився тоді з провідними не лише австрійськими, але й європейськими та міжнародними діячами культури та політиками, зокрема лідером австрійських соціал-демократів Віктором Адлером, одним з ідеологів віденського модернізму Германом Баром, ідеологом створення незалежної єврейської держави Теодором Герцлем, майбутнім президентом чехословацької держави Томашем Масариком.

Вихід у європейський світ вплинув на ставлення Ювіляра до провідних ідей його життя й творчості.

З хроніки життя Івана Франка:

27.08 1856 — народився в селі Нагуєвичах (Дрогобиччина Львівської області)

1875 — студент Львівського університету

1877 — арештований за ведення соціалістичної пропаганди (відбув 8-місячне ув’язнення)

1878 — повість «Boa constrictor»

1880 — вдруге заарештований (відбув 3-місячне ув’язнення), через політичні переслідування зупиняє навчання в університеті

1880 — пише політичні поезії «Не пора...», «Вічний революціонер»

1880 — повість «Борислав сміється»

1885—1886 — поїздки до Києва й одруження з О.Хоружинською

1887 — поетична збірка «З вершин і низин»

1890 — філософська казка «Лис Микита»

1891—1892 — продовження навчання в Чернівецькому та Віденському університетах

1892 — роман «Для домашнього вогнища»

1893 — захист докторської дисертації у Віденському університеті

1893 — драма «Украдене щастя»

1894 — з приїздом до Львова М.Грушевського активно співпрацює з НТШ (Наукове Товариство Шевченка)

1895 — роман «Основи суспільности»

1896 — вершинна збірка поезій «Зів’яле листя»

1896—1910 — 5-томне наукове видання «Апокрифів і легенд з українських рукописів»

1897 — збірник філософської лірики «Мій Ізмарагд»

1898 — відзначення 25-річного ювілею творчості

1899 — один із засновників Національно-демократичної партії (до 1904 року, коли повністю відійшов від політичної боротьби)

1900 — збірка віршів «Із днів журби»

1905 — поема «Мойсей»

1906 — збірка «Semper tiro»

1906 — обраний Почесним доктором Харківського університету

1910 — завершив «Нарис історії української літератури»

1913 — всеукраїнське відзначення 40-літнього ювілею творчості

1915 — подання до Нобелівського комітету матеріалів на здобуття престижної міжнародної премії

28.05 1916 — смерть у Львові.

                                        Iван Дзюба

ПРОФЕСОР ДЖОН АРМСТРОНГ (США): ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ЗУБОЖІННЯ НАЦІЇ ПРИЗВЕЛО ДО ВТРАТИ НЕЮ РІДНОЇ МОВИ

Найбільше болить те, чого, здавалось би, немає, — душа.

Але не це страшне. А те, що ті, хто носить той біль, мовчать. Десятиліття, століття, тисячоліття... Так, саме тисячоліття.

...Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати,
І спати на волі...

Щоправда, мовчать не завжди й не всі.

Сімнадцять століть мовчав іврит. Віруючі іудеї читали на івриті Тору. Мовчки. Але з утвердженням в єврейському суспільстві ідеї про незалежну державу Ізраїль виникла потреба відродження мови древнього народу, вигнаного римлянами з батьківщини.

1881 року в Яффу прибув народжений у містечку Лужки Віленської губернії Російської імперії Елієзер Бен-Ієгуда (Перельман). Разом з дружиною вони стали переконаними, а краще сказати фанатичними піонерами відродження івриту. 1959 року в Ізраїлі побачив світ завершальний — 17-й том словника сучасної мови іврит. «Божий дім не можна збудувати іноземною мовою», — кажуть ізраїльтяни.

Або візьмемо приклади сусідньої Російської Федерації чи Французької Республіки. Що загрожує російській чи французькій мовам, на яких створені літературні шедеври — інтелектуальні здобутки світового письменства?

Нічого!

Але як прискіпливо захищають росіяни й французи свій найбільший духовний скарб.

15 років тому відродилася Українська Держава, і сьогодні однією з найактуальніших проблем в ній, окрім економічної, є мовна проблема. Тобто та проблема, над розв’язанням якої понад сто років тому бився Іван Франко.

То що, поступ, цивілізаційний розвиток як в ХIХ столітті, так і в ХХI продовжує обминати нашу Вітчизну? Але ж чи все через те, що такі живучі на нашій землі оті Кирпи-Гнучкошиєнкови? Чи що справдилися Франкові передбачення про «тріумф нової бюрократії над суспільством» — суть пропонованої К.Марксом комуністичної системи управління державою, яка досі була панівною й рудиментальні вияви якої й нині присутні в Україні?

Про це замислюєшся, вивчаючи уроки життя іншого Ювіляра нинішнього року — Івана Дзюби — людини, котра знайшла у собі сили в середині ХХ століття (1965 рік) спростувати загальноприйняте твердження провідників комуністичної доби про розквіт, особливо культурний та освітній, неросійських республік в СРСР. Засліпленість й відірваність від реального життя вождів КПРС проявлялася, звичайно, насамперед у тому, що СРСР, маючи найродючіші у світі чорноземи, навіть харчувався за рахунок привезеної з-за океану пшениці... Не говоримо вже про відсталість економічну. Єдине, чим міг похвастатися Радянський Союз, так це постійно високими темпами мілітаризації країни.

Ще цікаво, що й сьогодні той крок Івана Дзюби дехто розуміє виключно як спробу захистити мову 70 мільйонного народу, що посідає чільне місце серед світових мов. Про невіглаські версії щодо егоїстичного самоувічнення Ювіляра говорити не будемо.

Трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби — це, насамперед, скрупульозний аналіз гуманітарної комуністиної політики, яка обумовлена теорією класиків марксизму-ленінізму.

Між іншим, дослідник-ентузіаст виконав працю, яку повинні були робити за своїми службовими обов’язками партійні та урядові функціонери, якби правляча партія справді була інтелектуальною елітою суспільства. Цікаво, що не лише серед опонентів, але й «доброзичливців» автора дослідження були i є такі, якi вважають, що Іван Дзюба фізично не міг провести такий глибокий і масштабний аналіз стану радянської гуманітарної системи. Найсмішніші з тих Хомів-невірячих й тепер тримаються переконання, що співавторами трактату є співробітники ЦРУ (Центрального розвідувального управління США).

Мовні проблеми в контексті загальнокультурних лежать на поверхні змісту Дзюбиного дослідження. Суть же трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?» в глобальному баченні проблем, які породила тоталітарна комуністична система. Природа ще ні разу не простила людям їхнє безцеремонне втручання у світову гармонію, їхні зухвалі, а точніше — невіглаські спроби порушити рівновагу між духовним і матеріальним, врешті — не прощає неуцтво, на жаль, значної частини людства, але насамперед тих, хто претендує називатися елітою (франц. elite — краще, добірне; лат. еligo — вибираю).

Грибоєдівська проблема «Лихо з розуму» невдахами — партійними функціонерами — була перенесена з Росії в Україну, знизивши в обох країнах рівень освіти та культури до «далі нікуди». «Всесильні» бюрократи не розуміли, що природа визнає торжество єдиного закону — змагання, відбір найкращого, авторитетне лідерство.

Іван Дзюба раніше своїх сучасників відчув спрагу істини, яким було переповнене тоталітарне суспільство. Відчув й сказав про це — відкрито й прямо. Одні назвали його наївним, другі — ворогом.

А світ його зрозумів! Бо сам був здивований i шукав причини того, чому час зупинився між меридіанами, де географічно розташована не лише Україна, не лише СРСР, але й країни так званого соціалістиного табору.

Зрозуміло автора епохальної праці й вузьке коло його відданих однодумців.

Не зрозуміли «свої» (з кола «друзів», хто пишався знайомством з дисидентом, а пізніше поспішливо відрікся від нього). На безсонні ночі були приречені ті, хто нині багато б віддав, щоб повернути час назад й переписати сторінки історії Національної спілки письменників або краще викреслити свої імена з протоколів судилищ, які влаштовувалися над Іваном Дзюбою. Про колишніх «цекашників» та іже з ними не йдеться — для цих час завмер назавжди на листку календаря історії з датою 7 листопада 1917 року.

Серед «своїх» i патентовані патріоти, котрі вкоротили життя Іванові Франку й улесливо посміхаються сьогодні, вітаючись з реабілітованим Героєм України академіком Іваном Дзюбою.

Скільки історичних втрат маємо через оту продажність та лицемірство «верхів»? Адже саме егоїзм провідників нації унеможливив здійснення прагнення України добитися автономії ще у ХIХ столітті. З цими пізніми ідеями ми прийшли у ХХ століття і лише агресія більшовицької Москви змусила лідерів Української Народної Республіки проголосити незалежність.

Ситуація 1917 року повторилася й в 1991-му, щоправда вже на новому витку історії.

І все це відбувається на тлі одвічних українських проблем, першою з яких (після економічних, якщо кому так хочеться) є проблема мови, в жертву на захист якої приніс себе Іван Дзюба.

Чи не даремно?

Адже нині — вже у незалежній Україні (комуністична система вмерла, Росія — за Хутором Михайлівським) не під царськими чи більшовицькими гаслами великодержавної русифікації, а під псевдоцивілізованими закликами впровадження у життя принципів Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин активізується все той же процес насильницького знищення української мови заради торжества зініційованих, насамперед з-за кордону, антиукраїнськими силами своїх надуманих політичних претензій (горе-провідники «боротьби» за права російськомовного населення дійшли до абсурду: надають регіональний статус мові 140-мільйонного народу Російської Федерації(!?).

Свій вклад у нагнітання ситуації внесли й невмирущі патентовані патріоти. Їх чимало у владних структурах і саме їхня злочинна бездіяльність (відсутність адекватної вимогам часу в цілому гуманітарної політики) є причиною загострення мовних проблем в Україні.

Зрозуміло, що нав’язана суспільству проблема — дзеркало українських економічних негараздів. Та все ж виникає природне запитання: чому в незалежній Україні немає нового Івана Дзюби?

...А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Німії, подлії раби...

                       (Т.Шевченко)

ВАСИЛЬ СТУС: «ХТО Ж ТИ ЄСИ, ІВАНЕ?»

І.Дзюба: «Він сказав мені лише частину того, що я сам собі говорив... Але я вірив: своїм життям, своєю працею покажу, хто я є, і поверну повагу і довіру друзів...».

Як і в часи Івана Франка, «патентовані» патріоти України знову зайняті «гострими національними» турботами: про втрачені насиджені місця в парламенті та в урядових кріслах, кар’єрний ріст, випрошування чергових урядових і президентських нагород та «добування» наукових ступенів і почесних звань. Але головне — власний добробут...

А тим часом ситуація у вітчизняному суспільстві об’єктивно критична, бо покоління, що спробувало розбудити постсталінську Україну й значною мірою сприяло її історичному руху в незалежне майбутнє все ж залишилося «людьми імперії» з усіма її «родимими плямами» та незнищеними рудиментами, а наступне покоління потонуло у хвилях нiгілістичного несприйняття й нищівної критики «батьків»... Тому, очевидно, нинішню ситуацію в нашому духовному житті можна визначити як щось схоже на «торрічелеву пустоту». Це занадто загрозливий стан, особливо для країни, що потрапила у складну геополітичну гру супердержав. Ідеологічних пустот не буває, їх блискавично заповнюють найгірші зразки псевдокультури, що рясно проростають в Україні: вєрки-сердючки, довгоносики, цинічні одеські сміхачі й сміхачихи, нахабні нездарні митці-гайдамаки.

Тому самотньо стоїть досі на світових ідеологічних перехрестях спадкоємець Івана Франка Іван Дзюба, вперто продовжуючи лінію свого життя, нервово спостерігаючи як «провідники» нації поміняли гасло вчорашнього дня «Коммунизм говорит по-русски», на «Бизнес говорит по-русски», іронічно дивлячись на «колег», котрі, змінивши комуністичні хламидки на ліберальні, дружно вишиковуються в чергу до Самого, і та сцена так нагадує Шевченківську з його безсмертного «Сну» з отим «щоб то ближче стати коло с а м и х»...

І жаль, звичайно, що справді великий гуманіст Іван Михайлович Дзюба не напише, як це зробив Іван Якович Франко, свої їдкі, але правдиві характеристики своїм сучасникам — патентованим українським патріотам. Втомлений егоїстичними іграми елітних кіл, він тримає дистанцію від них й творчі паузи: його не часто можна побачити на публічних зібраннях, що ж до публікацій у періодиці та виданих книжок, то з причин малотиражності їх знає лише вузьке коло читачів.

Та й пауза — поняття театральне. Людське серце пауз не визнає, а тим більше серце нації...

У публіцистичному ескізі з нагоди 40-річчя трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іван Дзюба з сумом зазначив: «Світ разюче змінився. Разюче змінилася Україна. Змінилися ми самі. Не змінилося одне. Та тяжка хвороба, яку було означено терміном «русифікація». Вона стала ще глибшою. І, може, слушніше було б говорити вже не про русифікацію, а про зрусифікованість, майже довершену. То що: вже не бути нам народом з повноцінною національною культурою? Не житиме українська мовна стихія на вулицях міст, у студентських аудиторіях, у виробничих колективах? Не буде українець забезпечений українською книжкою, українським кіно- і телеекраном, «споживчим кошиком» сучасної інформації рідною мовою — і т.д. і т.п.? І вимоги дотримання прав людини стосуватимуться всіх, крім українців? Остаточно загубимо те, що кожна нація додає до багатств світу і чим ніхто, крім неї, не володіє? Чи, може, погодимося стати російською нацією, а українській мові надамо статус мови національної меншини і рятуватимемо її за допомогою Європейської хартії про захист таких мов?».

Сучасник Івана Франка Михайло Драгоманов назвав час, який Україна прожила в складі Російської імперії, пропащим.

Як нам це не боляче, але визнаймо, що 15 років незалежного буття України — це, звичайно, не пропащий час, хоча вони не принесли очікуваного суспільством, але досі перед нами стоїть Гамлетівське запитання: бути чи не бути?

Та життя триває. Тяжко рухається Україна по шляху утвердження власної самобутності.

Наприклад, до Національної спілки письменників (котра то вилучала зi своїх шеренг І.Дзюбу та іже з ним, то повертала) незабаром приймуть двотисячного члена (чи членкиню). Кількісні показники швидко ростуть. А де якість літературної творчості? Зрозуміло, що легше скиглити про «смерть» вітчизняного книгодруку, ніж дати читачеві високохудожні повісті чи романи.

Чи не тому так знецінилась (зате матеріально різко збільшилась) інтелектуальна вартість Шевченкової премії з літератури? А тут ще Франкова на черзі...

З хроніки життя Івана Дзюби:

26.07 1931 — народився в селі Миколаївка Волновахського району Донецької області

1953 — закінчив Донецький педагогічний інститут

1956 — завершив навчання в аспірантурі Інституту літератури імені Т.Шевченка Національної академії наук

1959 — видав книгу «Звичайна людина» чи міщанин?»

1965 — завершив дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

1968—1980 — «Інтернаціоналізм чи русифікація?» окремою книгою видано в Нью-Йорку, Мюнхені, Лондоні, Римі, Пекіні, Амстердамі, Парижі англійською, італійською, китайською, французькою, російською та українською мовами

1972 — вилучений з Національної спілки письменників, заарештований

1973 — засуджений на 5 років позбавлення волі «за антирадянську діяльність» (в цьому ж році звільнений за помилуванням, відбувши 1,5 року ув’язнення)

1978 — надруковано «Грані кристала»

1981 — видано «На пульсі доби»

1980 — поновлений в НСПУ

1982 — «Стефан Зорян в історії вірменської літератури»

1984 — «Вітчизна у нас одна»

1986 — «Автографи відродження»

1987 — «Садріддін Айні»

1987 — лауреат премії імені О.Білецького

1989 — «У всякого своя доля»

1990 — «Бо то не просто мова, звуки...»

1991 — лауреат Національної премії імені Т.Шевченка

1991 — реабілітований

1992—1994 — міністр культури України

1995 — «Застукали сердешну волю»

1996 — «Кавказ» Тараса Шевченка на фоне непреходящего прошлого»

1996 — обраний академіком- секретарем Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАНУ

1997 — співредактор «Енциклопедії сучасної України»

1998 — «Між культурою й політикою»

2001 — «Спрага», «Україна перед сфінксом майбутнього»

2001 — присвоєно звання «Герой України»

2002 — «З криниці літ»

2003 — «Пастка: Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна»

Вітаючи Вас, Іване Михайловичу, з 75-літтям й бажаючи Вам насамперед довгих літ та здоров’я, про єдине прохаємо — НЕ МОВЧІТЬ! Духовна присутність в Україні Івана Франка зобов’язує Вас.