Січень Iвана Карабиця

17 січня — день народження, а 20 січня відійшов у Вічність видатний український маестро, педагог й музично-громадський діяч... Проживши короткі 57 років, він встиг зробити стільки, що вистачило б на кілька життів! Іван Федорович залишив велику творчу спадщину практично в усіх музичних жанрах, виховав плеяду нині вже відомих професійних композиторів, започаткував і був незмінним художнім керівником таких знакових для національної культури явищ, як Міжнародний «Київ Музик Фест», Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця й багато інших.

Про композитора згадує знаний музикознавець, професор Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка Любов Кияновська — автор першої монографії «Сад пісень Івана Карабиця», що вийшла у видавництві «Дух і Літера».

«МУЗИКА — ДУЖЕ ВИСОКОЇ, ЧИСТОЇ ІДЕЇ»

— Значну частку української музики ще не зібрано в монографіях, і наше велике завдання — виконати те, що роблять усі нації: описати повністю видатних музикантів, не тільки композиторів, так, щоби світ нас знав, — вважає Л. Кияновська. — Хочу сердечно подякувати моїй подрузі, дружині композитора, музикознавцю Мар’яні Копиці і, як кажуть польською, помислодавцям — тим, хто запропонував ідею. Я писала раніше про багатьох діячів української культури, але завжди працювала з ними особисто: з Миколою Колессою, Мирославом Скориком, Анатолієм Авдієвським та іншими. Герої моїх книжок були мені добре знайомі. А тут мені довелося працювати з відображеним світлом...

Є така теорія у психології, що людина — багатогранник, і в кожній грані відображаються її відносини з іншою особою. У цьому разі відображене світло було таким прекрасним, яскравим, воно мало світло-блакитний, небесний, сонячний колір! Я говорю зараз про книжку спогадів «Vivere memento», яка склала основу підходу до того, що я писала. Це відображене світло змусило мене навіть переглянути мої музикознавчі підходи. Задумалася над тим, що не все, що робиться у нашій культурі зараз, — постмодернізм. Тому що Іван Карабиць — не постмодерніст. У нього зовсім інше бачення світу. Його музика — дуже високої, чистої ідеї. Треба ще знайти термін для того, щоб виразити ту картину світу, яку він несе. Я замислилася над величезною трагедією українських греків, яких нищили, котрі пережили жахи депортування, а Іван Федорович належав саме до такої родини. Мене вразили надзвичайно зворушливі стосунки Івана Карабиця з Валентином Сильвестровим. І останній твір «Елегія» був завершений Сильвестровим, концептуально відображає творчість І.Карабиця. Це — символ змії, яка завершує своє коло. Вдячна всім, хто долучилися до створення того світлого, піднесеного образу цього видатного українського композитора у книжці спогадів. Я пішла їхніми слідами.

Як науковець, шукала лінії — родоводу, трагічної долі родини, але основне — його особистість, творчість. Називаю її антирадянською. Бо радянська музична історіографія виключала психологічний фактор із характеристики творчості композитора. А оскільки так склалося, що я ціле життя живу в середовищі композиторів, то розумію, що кожен автор насамперед виражає свою душу безсмертну — ті письмена, які йому дані. Наприклад, у Євгена Станковича є твір «Диктум» — те, що продиктоване. Правда в тому, що композитор пише те, що продиктоване. Й Іван Федорович так писав. Тому пізнати його музику можна тільки через особистість, через усе, що він охопив у житті, діяльності, — це є в його творчості. Вона для мене неймовірно етична. Він проводить велику межу між добром і злом, потворним і прекрасним. Його музика — прекрасна!

Він був видатним діячем української культури. Так, наші композитори походять із різних регіонів і мають безумовну регіональну ідентичність. Та слід пам’ятати, що Карабиць є представником тієї культури Донбасу, яка була винищена за часів Голодомору та пізніших репресій національних меншин. Він є представником насправді багатонаціональної української культури. За аналогією відомого вислову про Шопена: народженням — варшав’янин, серцем — поляк, а творчістю — громадянин світу, Іван Карабиць, вважаю, — народженням із Донбасу, серцем — українець, а творчістю — громадянин світу.

«БЕЗ КУЛЬТУРИ 1960—1970-х МИ НЕ МАЛИ Б СЬОГОДНІ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ»

— Творча особистість Івана Федоровича формувалася у 1960—1970-ті...

— Так! Тоді це був величезний прорив. Без культури 1960—1970-х ми не мали б сьогодні незалежної України і програли сьогоднішню війну. Ті митці були сіллю, зерном, яке проросло. Тоді з’явилися титани ренесансного типу. Зараз є ті, хто ці поштовхи розвивають. У нас є талановита молодь — поети, художники, композитори, музиканти. Можливо, тепер міняється суспільний модус людини мистецтва, вона більше не може залишатися таким собі «ботаном», а мусить співпрацювати. А хіба Ганна Гаврилець, Богдана Фроляк, Кармела Цепколенко, Олександр Козаренко, дозволю сказати, мій чоловік Віктор Камінський та інші митці не є талантами? Ми нині маємо багато імен обдарованих людей. Вони стоять на плечах титанів, але рухають справу вперед. Інакше у нас була би доля Атлантиди, яка пішла під воду.

— Може скластися враження, що ви спеціалізуєтеся на галичанській і західній проблематиці. А тут раптом стали писати про композитора зі сходу. Хоча ви писали і про Веделя, і про Бортнянського, і про Березовського. У вас є монографія про Анатолія Авдієвського...

— Я починала із західної тематики, тому що вона дуже довго не висвітлювалася. Нам забороняли говорити про свою культурну традицію і коли дозволили, я, не вагаючись, почала це робити. Причому писала не тільки про українських композиторів, а, наприклад, про Франца Ксавера Моцарта, польських митців, які працювали у Львові. Потрібно було заповнювати певні лакуни й швидко, бо час іде. Але те, що для мене українська музика і, зрештою, світова є дуже важливою — беззаперечно. А взагалі я зараз більше займаюся психологією музики, викладаю її. Просто у нас не публікують таких речей.

— В одному з інтерв’ю ви назвали нашу музичну історію дуже багатою і трагічною. У чому ця трагічність виявляється найбільше?

— Про нашу культуру можна сказати цитатою на могилі Шуберта: «Смерть поховала тут великий скарб і ще більші надії». Максима Березовського, я вважаю, вбили, — він не міг вчинити самогубство, перерізавши собі горло. Артема Веделя згноїли. Миколу Лисенка, бідного, переслідували, скільки могли. Петрові Ніщинському ходу не дали. Миколу Леонтовича вбили. Левка Ревуцького змусили замовчати. Бориса Лятошинського жорстоко травили. Василя Барвінського відправили у Сибір і спалили ноти його творів. Мирослав Скорик теж був у Сибіру — Бог управив, що він усе-таки далі пішов. І так далі. В принципі я не знаю іншої національної музичної культури, в якій би так послідовно нищили її найталановитіших людей. У мене була навіть доповідь «Розстріляне музичне відродження». Можливо, варто зробити мартиролог українських музикантів. Це буде здоровезний том.

«РАДІСТЬ СПІЛКУВАННЯ»

— Ваші тексти — різні за жанрами, цікаві, добре читаються. У вас дуже неординарна мова, зміст завжди інтригує. Ваш батько був психіатром, мати філологом. Цей дар від батьків?

— Ну, звичайно! Але мене виховала бабуня — батькова мама. Вона поховала своїх чотирьох дітей і залишилася одна я... Вона в мене вклала все, що могла. То була високо освічена жінка — мала 4 вищі освіти. Її найкраща подруга — викладачка Віденського університету — приватно вчила мене німецької мови. Вона дуже добре зналася на риториці й пояснила мені її закони. І коли я пишу, то роблю це не для себе, а, як писав Бахтін, — для ідеального адресата. Це принципова позиція. Якщо я пишу текст, то він має бути і цікавим, і корисним для читача.

— У вас цікава й творча родина. Донька Лідія Мельник — чи не наймолодший доктор мистецтвознавства в Україні, чоловік — видатний композитор Віктор Камінський. А син — музикант?

— Ні, він сказав, що хтось один у домі має бути нормальним...

— От я й подумала: сім’я Карабиців — теж особлива в цьому плані. Там зібралися композитор, два музикознавці й диригент. Я завжди дивувалася як вони (кожен — творча особистість) — і старші, й молодші — ніхто нікого не обмежував, не заважав, підтримував, давав свободу самовираження. А як у вашій сім’ї? Може, не випадково родини Карабиців і Камінських поєдналися?

— Я взагалі стосунки у сім’ї поставила таким чином, що це має бути інтелігентність на щодень, увага до особистості. Доня моя нещодавно згадувала, що я ніколи не зважала на уроки, але я її навчила радіти життю. Найголовніше, коли люди живуть разом, вони повинні давати радість одне одному. Радість спілкування.

— Ви викладаєте за кордоном...

— Так, у Польщі, в Ченстохові. Це — педагогічна академія. І там блискучий інститут музики. Я мрію, щоби київська академія, не кажучи вже про львівську, мала такі студії електронні, як має цей провінційний інститут. Там інші реалії, країна інакше ставиться до культури.

— Ви викладаєте, пишете книжки, читаєте лекції не тільки у філармонії, а й ведете різні курси в консерваторії, завідуєте кафедрою... Ви — мама, бабуся п’яьох онуків, як жінка мусите виконувати всі домашні зобов’язання... Як вам це вдається? Хтось допомагає?

— Удома господиня — тільки я. Щоправда, іноді запрошую пані, яка прибирає. Усе решта роблю сама. Мені це подобається. Знаєте, яка у мене була кличка в школі — то була Львівська музична десятирічка? «Мадам 100 тисяч вольт». Це придумав сьогодні відомий піаніст Володимир Винницький.

Завершити хочеться поверненням до імені Івана Карабиця. Зокрема, його дружина Маріанна Копиця під час представлення книжки у Києві сказала: «Я щаслива тим, що інтерес до його творчості не згасає, а навпаки — збільшується. Я не дуже займалася його творчістю, бо вважала, що люди близькі можуть бути пристрасними, необ’єктивними, занадто емоційними. Тому цим мають опікуватися відсторонені особи. Він дуже спішив жити! Цінуймо своє і давайте його пропагувати!»