Сучасний міф про закоханих
Другою виставою новоствореного театру «Київ-модерн-балет» на чолі з відомим балетмейстером Раду Поклітару стала фантазійна хореографічна драма «Веронський міф: Шекспірименти» за мотивами «Ромео і Джульєтти» та сонетів Шекспіра на музику Чайковського і Генделя; використані також музичні фрагменти доби Ренесансу.
Як завжди, режисер-постановник взяв за основу класичні твори, й, відштовхуючись від всесвітньо відомих текстів, переніс історію закоханих у свою площину, основою якої є рух, пластичний акт, танець.
В основі вистави — історія молодих людей, які уявили себе веронськими закоханими, вирішивши «зіграти» у шекспірівську історію. Проте незчулися як, насправді, опинилися на місці героїв трагедій Шекспіра, ставши дійовими особами нового, сучасного міфу про Ромео і Джульєтту.
Вимогою до хореографічного дійства, реалізованою Поклітару, є його безперервність (балет іде без антракту), адже, на думку постановника, будь-яка перерва заважає цілісно сприймати пластичну мову вистави. Використовується у «Шекспіриментах» і рухлива декорація, яка трансформується зусиллями самих же акторів; при цьому виконавці мають змогу виконувати додаткові пластичні та хореографічні завдання. Актори то граються стільцями під час виконання певних танцювальних етюдів, то окреслюють сцену, розділяючи її на окремі територіальні картинки (головні ролі виконують: Ромео — Олексій Бусько, Джульєтта — Олена Долгіх). До речі, художнє вирішення вистави (сценографія — Андрій Злобін) диктує акторам свої правила гри, адже вона є своєрідним містком між сучасністю (танцівники виконують окремі партії у сучасному одязі) та епохою Відродження, якій і належить історія про легендарних закоханих. Окрім того, декорація, на якій — старовинні рукописи, що, знову ж таки, повертають глядача до історії, а також християнські символи, котрі натякають на вирішальну роль священнослужителів у шекспірівських сюжетах, — сприяє зміні часу та простору дійства.
Вистава «Веронський міф: Шекспірименти» справді є великим експериментом, своєрідним попурі із шекспірівських текстів, де ми бачимо картини вбивства, і змагання (до речі, актори досить професійно фехтують), зради і кохання. Разом з тим хореографічне дійство насичене картинами-етюдами, які можуть сприйматися на асоціативному рівні і мають алегоричне значення. Наприклад, своєрідним рефреном проходять сцени «сміху» і «плачу». Працюють виконавці і з маскою як символом театру, який вкотре демонструє свою полісемантичність: маска — як символ роздвоєння особистості, гри, а також — стенографічний елемент — лейтмотив ляльки, маріонетки, що ще раз підтверджує афористичну шекспірівську істину про те, що наше життя є великим театром, а люди — не просто актори, але й іграшки у руках всесильної долі.
Специфікою вистави «Веронський міф: Шекспірименти» є також те, що вистава має текстові вкраплення, котрі наближають балет до драматичного дійства, і разом з тим розширюють глядацьку аудиторію, а також допомагають краще зрозуміти сюжет, акцентують увагу на знакових моментах, виконують емоційно-експресивну функцію. Актори то кричать, називаючи себе іменем того чи іншого шекспірівського героя, то плачуть або сміються, то читають рядки із сонетів поета.
Окрім того, важливим моментом хореографічного дійства є чітка ансамблевість, адже, незважаючи на те, що кожен з акторів веде свою пластичну лінію, навіть «хореографічний хаос» сприймається як чіткий та зважений акторський ансамбль, де грає все — від основних «інструментів» артистів балету, до кожного руху, жесту, погляду, що час від часу зупиняються у стоп- кадрі, немов фіксуються в історії. До речі, такий прийом з’явився ще у минулій виставі Раду Поклітару, який сюжет «Кармен» Проспера Меріме переклав не лише на балетну, але на й телевізійну мову.
Смисловою основою «Шекспіриментів» є тема театру: над ширмами уривчасто та дещо «істерично» то з’являються, то зникають актори у масках, немов хтось смикає їх за мотузочки. Здається, саме ця картина є найвдалішою інтерпретацією не лише театру, але й усього нашого життя, яке, по суті, також є великим Експериментом.
