«Тисяча снопів вітру», або Магічний реалізм Iвана Миколайчука

Іван Миколайчук мав дар надфантазійного оповідача, він щедро роздавав навсібіч свої оповідки, образи і образки. Щось і собі лишав, звичайно. Один із задумів, про який він говорив часто, має назву «Тисяча снопів вітру». На жаль, режисер, він же актор і сценарист, дуже рано, у 46 літ, пішов з життя. А з ним цілий світ, який міг би стати екранними текстами, екранними фактурами. Та не все пропало, дещо запам’яталось друзями. Зокрема, одному з них — кінооператорові Юрію Гармашу (це його камерою знято Миколайчукові фільми «Вавилон ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь»).

Гармаш й ініціював створення кінострічки, в основі якої задумане, замислене, оповідане. Кінооператор записав те, що запам’яталось, і вийшло щось незвичайне — отой фантастичний реалізм, до якого тяжів Миколайчук. Його особистий «Амаркорд» («Я пригадую»), та скриня пам»яті, де усього напхом напхано, і разом з тим доволі чітко структуровано, розведено по сюжетно-фабульним каналам. Де особистісна і колективна пам»ять нерозділені, являють собою такий собі конгломерат національної історії.

Ініціатива Юрія Гармаша була підтримана,  сформували  проект (продюсер Ольга Сергієнко), який і подано до Українського культурного фонду. Фонд підтримав, і почалась робота. До Гармаша долучився відомий драматург і сценарист Павло Ар’є. Невелика група (до неї входив і автор цих рядків) виїхала в експедицію. Метою було занурення у той світ, той космос, який і надихав Миколайчука. Передусім село під незвичайною (магічною!) назвою Чортория на Буковині, де народився і виріс Миколайчук. Сама природна архітектура тут барокова, а вже історії про життя-буття, які народжувалися і росли, немов дерева і кущі, й поготів.

А спілкування з братами і сестрами Миколайчуковими! Вони підтвердили просту річ: родина сформувала той незвичайний тип митця, родина, діти якої усі талановиті й всі творять навколишній час та простір. Фантазії Івана на той родинний підмурівок і спирались...

Коли переїхали до Івано-Франківщини — так само враження бездонності Гуцульського космосу, який так добре знав і так феноменально відчував Іван Миколайчук. Криворівня, Верховина (колишнє Жаб’є), де знімалися «Тіні забутих предків», навколишні гори, чия пластика вочевидь зі світу, бог якого — сам Миколайчук. А ще ж музеї фільмів «Тіні забутих предків», «Анничка», а ще ж музеї етнологічного профілю...  

Іван Миколайчук був не просто актором, режисером, сценаристом — він був носієм магії народного духа, народної культури. Це стало зрозумілим з тієї самої миті, коли Віктор Івченко 1963-го привів  на Кіностудію імені О.           Довженка і запропонував свого  студента на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків». За свідченням оператора стрічки Юрія Іллєнка (який і сам був магом, а чи й шаманом), від Миколайчука одразу повіяло тим самим духом, без якого фільм Сергія Параджанова по-справжньому не відбувся б.

Мені пощастило спілкуватися з Миколайчуком уже по закінченні його роботи над фільмом «Вавилон ХХ» (1980), в якому чаклунським штибом почала відроджуватись поетика міфо-поетичного кіно. Режисер найбільше і найзацікавленіше говорив про традиції українського Бароко і його вплив (через творчість Миколи Гоголя передусім) на світову літературу і мистецтво, зокрема на латиноамериканський роман (Алехо Карпентер, Габріель Гарсіа Маркес та ін.), який мав тоді шалену популярність у світі. Незрідка стиль того роману характеризували як Магічний реалізм, і Миколайчукові він видавався абсолютно точним. І таким, який надавався йому самому для визначень власних пошуків, того, що йому хотілось реалізувати в творчості — і на екрані, і на письмі (бо ж йому мріялось з часом перекваліфікуватись на письменника).

«Тисяча снопів вітру» — сценарій,  оповідуваний багато разів й відтак став усним текстом, матеріалізованим у душах людських. Актор і режисер вочевидь тяжів до фольклорного «письма», багато разів варіюючи одну й ту ж ситуацію не тільки у словесному, а й народно-театральному варіанті. Драматургійна рамка спершу постала у викладі Юрія Гармаша, а тепер уже разом з Павлом Ар’є (сценарій, у першому варіанті, завершений). Це рамка водночас і театральна — на кшталт, скажімо, «Вавилона ХХ», де живе жива  традиція вертепного театру. Тут так само багато що реанімується, магічним способом підніметься на кін народного життя, наповненого фантазіями та містеріями (ще жанр), які читаються за допомогою давніх кодів.

А як читати їх молодшим поколінням, представники яких напевно що візьмуть участь в реалізації Миколайчукових снів? Через прилучення інших кодів — скажімо, сюрреалізму, стилю, до якого так само тяжів Миколайчук і який набув у сучасному світовому кіно нового поширення і нової актуалізації.  В сюрреальних текстах (а досить пригадати «Звенигору» О.   Довженка, «Тіні забутих предків» чи «Криницю для спраглих» Ю.                Іллєнка, аби зрозуміти, що присутність цієї поетичної стратегії була дієвою в нашому кіно) авторське підсвідоме нерідко виявляє величезний материк колективного несвідомого і супутню їй мову символів, щось субстанціальне.  Контакт між цими двома суб’єктами є системотворчим, він і дозволяє створити сюжетну нитку художнього тексту. Зазвичай сюрреалістичний сюжет — це історія про те, як одна субстанція, особистісна, звільняючись  від влади колективних дисциплінарних матриць, намацує інші, теж колективістські. В цьому є певний острах і передчуття драми й водночас радість осягнення непізнаних досі шарів людської свідомості.

Саме на таку радість і можна — майже гарантовано — розраховувати у випадку  реалізації проекту «Тисяча снопів вітру». На прес-конференції оголосили про конкурс, у якому можуть взяти участь ті, хто претендуватиме на режисуру фільму. Непросте завдання — знайти режисера, чий світогляд, чиє мислення було б суголосне Миколайчуковому. Однак чомусь віриться: такий режисер знайдеться, фільм «Тисяча снопів вітру» неодмінно зреалізується!