Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Уроки музики Iрини Вілінської

7 вересня виповнилося 90 років від дня народження відомого українського педагога-вокаліста
8 вересня, 2010 - 00:00
ІРИНА ВІЛІНСЬКА

За майже чотири десятиліття своєї роботи в Київській консерваторії Вілінська підготувала кілька поколінь співаків-професіоналів. Ірина Миколаївна є авторкою кількох збірок вокалізів, романсів і обробок народних пісень, її вокалізи набули широкого поширення для навчання співаків у консерваторіях і музичних училищах.

Ірина Вілінська народилася в Одесі 7 вересня 1920 року, походила з дворянської родини. Її батько — український композитор і педагог Микола Миколайович Вілінський (до цієї музичної родини належать «золоте сопрано» Большого театру Ксенія Держинська, музикознавець і критик Олександр Оссовський, друг і колега Олександра Зілоті й Сергія Рахманінова. До речі, Оссовський і Держинська мають українських предків). По лінії матері — Олени Петрівни — з французькою кров’ю Ірина Миколаївна успадкувала західноєвропейське музичне коріння (її мати — нащадок династії композиторів Бутмі з Гента, Бельгія, — музикантів епохи бароко). Варто зазначити, що один із них — Жан-Жозеф Бутмі — 1765 року зустрічався в Гаазі з Леопольдом Моцартом і його сином — юним Вольфгангом-Амадеусом, які тоді подорожували з концертами Нідерландами. Про цю подію Леопольд Моцарт залишив відповідний запис у своєму подорожньому щоденнику...

Вже в ранньому дитинстві Ірина приголомшує своїми видатними музичними здібностями. У п’ятирічному віці, після відвідання з батьками Оперного театру, дочка підійшла до рояля та почала підбирати почуті в опері мелодії. З’ясувалося, що дівчинка має абсолютний музичний слух і унікальне чуття ритму. Після цього відкриття батьки найняли дочці педагога для занять з фортепіано. Проте Ірина Миколаївна вважала своїм головним вчителем батька, якому вона завдячує своєю любов’ю до мистецтва, широким світоглядом, музичною культурою та вишуканим смаком.

У юності Вілінська виявила вельми різнобічні здібності: у дівчини розвинувся прекрасний голос — сопрано, вона захоплювалася математикою, активно займалася спортом, виступала в змаганнях з плавання та здобувала призи. Не припиняючи музичних занять, 1935 року Ірина вступає на Одеський будівельний робітфак, який закінчує 1938 року. Далі вступає до Одеського будівельного інституту, але, як пише професор Київської консерваторії Т. Михайлова, заняття музикою беруть гору, і Вілінська 1939 року переходить до Одеського музичного училища, де займається одночасно на вокальному (педагог Менер-Каневська) й історико-теоретичному факультетах.

1941 року Вілінська вступає до Одеської консерваторії, де починає навчатися також на двох факультетах — історико-теоретичному та композиторському. Проте Друга світова війна перериває її плани, сім’я евакуюється до Ташкента, де Вілінська часто зустрічається з Ксенією Держинською, в ті часи знаменитою співачкою. У Ташкенті Ірина Миколаївна продовжує навчання з вокалу в Ташкентській консерваторії у професора Д. Аспелунда, з яким вона потім протягом декількох років листується на вокальну тематику.

1944 року Миколу Вілінського запрошують на роботу до Київської консерваторії, й Ірина разом із сім’єю переїжджає до Києва, де продовжує навчання з вокалу у професора Д. Євтушенка. До речі, ще студенткою IV курсу консерваторії Вілінську було прийнято до групи стажистів Оперного театру, де працювала її близька подруга Леокадія Масленнікова, згодом солістка Большого театру. Коли Масленнікова виїхала до Москви, то неодноразово запрошувала Ірину Вілінську наслідувати її приклад. Та й Ксенія Держинська наполегливо кликала до Москви свою племінницю, але хвороба батька й особисті обставини не дозволили Ірині Вілінській виїхати з Києва.

Наприкінці 1940-х Ірина Миколаївна розпочинає педагогічну діяльність на кафедрі сольного співу Київської консерваторії. Колеги-педагоги запам’ятали її як талановитого музиканта, скромну, але водночас і принципову людину, яка багато сил віддавала вихованню вокальних кадрів, а також як фахівця, який здійснював наукову роботу в галузі вокальної педагогіки.

Вілінська розглядала співацький голос як унікальний музичний інструмент, який без належної підготовки можна ушкодити складним репертуаром. Додержуючись своїх музично-естетичних принципів, а також глибоких філософських переконань про гармонію з природою, Ірина Миколаївна у вокальній школі проповідувала обережний і поступовий розвиток природних даних співаків з використанням ретельно підібраного репертуару, вокалізів і створених нею спеціальних розспівок. Такий підхід забезпечував високу професійну майстерність і творче довголіття її учнів. До речі, вокалізи, обробки народних пісень і романси часто писалися для студентів з урахуванням конкретних особливостей кожного голосу. Її учнями були: Володимир Богомаз, Анатолій Пономаренко, Віктор Тіткін, які нині передають свої знання та досвід студентам.

Як відомо, вокалізи писало багато композиторів, проте дуже рідко вокалізи пишуться досвідченим педагогом і одночасно композитором та піаністом. Видатний український композитор Лев Ревуцький був одним із перших рецензентів вокалізів, 1950 року він дуже тепло відгукнувся про твори Ірини Вілінської та рекомендував їх до публікації. Зокрема, Ревуцький писав, що «старанно відпрацьований твір Вілінської щодо якості музики особливих зауважень не викликає... Зазначену роботу за її музичними якостями можна використовувати в педагогічній практиці». Вокалізи Вілінської здобули високу оцінку та визнання таких відомих педагогів-вокалістів, як Єлизавета Чавдар, Гуго Тіц, Зара Долуханова, Тамара Веске й багато інших . Так, видатна співачка Зара Долуханова писала: «Збірки вокалізів І.М. Вілінської широко використовуються в навчальному процесі на вокальному факультеті МПІ ім. Гнесіних... Як ліричні, так і рухливі, ці вокалізи відрізняються хорошим смаком. Від простого до складного, вони ставлять перед студентами певні завдання, розв’язання яких приносить їм велику користь». Останню збірку вокалізів Вілінської було опубліковано посмертно 1986 року, а наклад швидко розпродано. Твори І. Вілінської набули поширення не лише в Україні, а й за кордоном, їх можна знайти в музичних бібліотеках найбільших західних університетів, наприклад, в Університеті м. Торонто, Канада.

Улюбленими композиторами Вілінської були: Рахманінов, Шопен, Чайковський, Гріг, Лисенко, Косенко, багато фортепіанних творів яких вона знала напам’ять.

Ірина Миколаївна була сильною піаністкою. За спогадами її учня Анатолія Маняченка, Вілінська кілька разів виконувала партію фортепіано, коли він записувався для передач на Українському радіо. Часто Ірина Миколаївна виконувала твори свого батька, особливо його Баладу у формі варіацій на тему української народної пісні «Ой на полі жито копитами збито». Вілінська дуже любила мелодійні українські народні пісні, обробки яких вона із задоволенням писала. Лише невелику частину цих обробок було видано. Незважаючи на те, що була класичним музикантом, Вілінська не цуралася популярної музики, яку любила грати для друзів. Одного дня Ірині Миколаївні потрапили до рук ноти джазових творів для фортепіано, там, зокрема, було декілька п’єс видатних джазових композиторів. Вона спочатку знизувала плечима — для неї ця музика була не зовсім звичною, а згодом захоплено грала блюзи та балади, читаючи з аркуша. Потім, закривши ноти, ще певний час вона грала вже свої імпровізації на джазові теми.

В останні роки життя Ірина Миколаївна часто хворіла, але продовжувала викладацьку та наукову діяльність. Її раптова кончина перед самим початком нового навчального року (31 серпня 1986 р.) для багатьох колег, учнів і друзів стала шоком. На робочому столі в Ірини Миколаївни залишився незавершений рукопис статті, над якою вона працювала в останні дні, — спогади про співачку й педагога Александру Робську...

Валентина НАЗАРЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ