Від «Вишиваного» до «Гуцульського весілє»

Без відтворення пам’яті про нашу історію й особистостей, які віддали життя заради України, у нас немає майбутнього! Нагадаємо, «День» став першопрохідцем у справі відкриття широкому загалу українців долі Вільгельма фон Габсбурга (Василя Вишиваного) — людини з Віденської імператорської родини, яка свідомо присвятила себе боротьбі за Українську державу й пожертвувала заради цього кар’єрою, комфортом, благополуччям, самим життям.

У книжках із серії Бібліотеки газети «День» — «Корона...» і «День вдячності» — можна прочитати статті-розвідки про життєвий шлях легендарної особистості — ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга — Червоного Принца, Василя Вишиваного, Короля України, людини, яка увійшла в історію під різними іменами. Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу. Хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом.

Василь прославився своїми військовими та дипломатичними здібностями, поезією й любов’ю до України, досконало опанував українську мову. Він захоплювався творами Івана Франка, Юрія Федьковича, Василя Стефаника, Тараса Шевченка, а в 1921 році у Відні побачила світ його власна поетична збірка «Минають дні...»

Один із свої віршів Вишиваний присвятив гуцулам, згадуючи про свою подорож Карпатами:

«О хмари, що в сторони рідні

йдете,

Гуцулів від мене вітайте —

О птиці, що в гори на південь

пливете,

З вітанням од їх повертайте.

В неволі самотній я тужу й

сумую,

Далеко народ мій і гори —

І, здатний на ласку судьби,

тут нудьгую,

Мій Боже, дай знести це горе.

Я сильно надіюсь, що прийде

хвилина,

Весь світ запалає огнями —

І воля народів, щаслива година

Братерство воскресне

між нами».

Василь Вишиваний замолоду захоплювався українцями — народом без держави, народом без рабів і господарів. Воїн, який пліч-о-пліч із рядовими січовими стрільцями воював за Україну. Мученик, котрий закінчив своє життя в безіменній могилі чи то в Лук’янівській, чи то в Новоград-Волинській в’язниці НКВД — як «англійський шпигун»...

Останніми роками увага до постаті Вишиваного зросла. Ми наново відкриваємо його роль в історії України і вшановуємо пам’ять цієї непересічної особистості. На хвилі інтересу до його унікальної ролі в політичному житті країни в місті Золочів відбулося урочисте відкриття пам’ятника Василю Вишиваному. Нині у львівському п’ятизірковому готелі BANKHOTEL є іменний номер Василя Вишиваного (див. «День» №22-23).

Нещодавно Служба зовнішньої розвідки України оприлюднила розсекречені документи, досі не відомі широкій аудиторії. У документі «Довідка на Вишиваного Василя» йдеться про те, що ерцгерцога намагалася завербувати резидентура ГУДБ НКВС СРСР у Парижі в 1935 році. Проте різні заходи із вивчення та ідеологічної обробки не дали результату.

Також у розсекречених файлах ідеться про те, що після Другої світової війни радянські спецслужби розгорнули стеження за Василем Вишиваним, в якому брала активну участь військова контррозвідка СМЕРШ, маючи на меті нейтралізацію і припинення його антирадянської діяльності. Контакти ерцгерцога з проводом і членами ОУН були вагомою підставою вважати його ворогом радянської влади...

* * *

Вистава «Вишиваний. Король України» (музика Алли Загайкевич, лібрето Сергія Жадана, постановка Ростислава Держипільського, диригент Юрій Яковенко, художниця Олеся Головач, балетмейстер Ольга Семьошкіна, автор, продюсерка Олександра Саєнко, а головну партію виконав соліст «Схід OPERA» Володимир Козлов) — не лише грандіозний твір, а й потужний мультидисциплінарний проєкт, який відкриває нові сторінки української історії. Опера стала результатом співпраці Благодійного фонду «Україна ХХІ» з ХНАТОБ / «СХІД OPERA» та провідних українських митців і мисткинь. Цей творчий гранд-проєкт створений на замовлення та за фінансової підтримки Почесного консула Республіки Австрія в Харкові Всеволода Кожемяка.

* * *

Щойно стало відомо, що рішенням депутатів Івано-Франківської обласної ради знаменитий Національний франківський драматичний театр передали у державну власність (до цього цей театр знаходився у підпорядкуванні обласної влади). В колективі сподіваються, що це рішення сприятиме потужнішій підтримці  знаного колективу, що за останні роки став флагманом українського театрального мистецтва не тільки в нашій країні, а й за кордоном.

СЦЕНА З ВИСТАВИ «ГУЦУЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЄ» / ФОТО НАДАНО НАЦІОНАЛЬНИМ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИМ ТЕАТРОМ ІМ. І. ФРАНКА

Нещодавно західні франківці з величезним успіхом презентували новинку — автентичну виставу-забаву «Гуцульське весілє». Цей проєкт став поверненням до давніх традицій гуцульського краю (за творами Станіслава Вінценза та етнографічною розвідкою Володимира Шухевича). На сцені актори відтворюють обряд гуцульського весілля XIX століття, а оповідачем і коментатором дійства виступив Олексій Гнатковський. Наразі театр готується до нової постановки, в основу якої покладені мотиви «Бориславських оповідань» Івана Франка (режисер Назарій Панів). У найближчих планах — Кишинівський режисер театру Fara Nume («Театр без назви») Міхай Тарна поставить виставу в Івано-Франківську. А легендарний керманич гуцульського колективу — лауреат Шевченківськоі премії Ростислав Держипільський — нині шукає твір, який запропонує для втілення у просторі рідного театру...

* * *

Нашу розмову з Ростиславом Любомировичем ми розпочали з осмислення його гучної постановки у Харкові — «Вишиваний. Король України», яка стала революційним проєктом для сучасного українського оперного мистецтва.

«МИ РАЗОМ МАЄМО ЙТИ ДО ФІНАЛУ, ДО ПЕРЕМОГИ»

— Прем’єра опери «Вишиваний. Король України» на сцені «Схід OPERA» викликала величезний резонанс. Тема, яка піднята у цьому творчому проєкті, по-новому відкриває образ легендарної особистості — австро-угорського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга і патріота України, ім’я якого довгий час замовчувалося. Ця вистава — ваш оперний дебют. У чому була складність постановки?

— Насправді, у першу чергу найбільша складність для мене полягала в роботі з академічним колективом, маю на увазі — з великим оркестром та хором Оперного театру, які мають свою специфіку роботи, власну манеру репетиційного процесу. Також у тому, наскільки співаки під час виконання арій можуть рухатися на сцені, чи вони мають бачити диригента... Тобто я все-таки для себе хотів не відійти від оперного класичного постановчого процесу та більше додати такого існування драматичного актора і хору. Десь це мені вдалося, десь були, звісно, і проблеми, зрозумілі й природні непорозуміння, бо для мене це все було вперше, бо я режисер драматичного театру... Тобто оце зіткнення зі специфікою роботи великого оперного колективу і було найбільшим викликом, найважчим випробуванням.

СЦЕНА З ОПЕРИ «ВИШИВАНИЙ. КОРОЛЬ УКРАЇНИ» / ФОТО НАДАНО «СХІД OPERA»

— Музичний матеріал , написаний Аллою Загайкевич, став великим випробуванням для оркестрантів, хору та вокалістів. Але вам все ж вдалося зробили динамічне дійство. Композиторка наживо працювала під час прем’єри. Спільну мову з митцями ви швидко знайшли?

— Мені здається, була певна осторога щодо мене і в диригента, і в акторів, в усього колективу, вони, може, думали, що я зараз прийду і скажу: «Нічого не знаю, мені треба отут отак і все...» Але я на кожній репетиції казав, що це наша спільна робота і ми разом маємо йти до фіналу, до перемоги, і тому я пропоную, а ви кажіть, чи може це бути саме так, чи не може так бути. Тому мені здається, що достатньо швидко нам вдалося знайти спільну мову з митцями.

— Як ви вважаєте, чи може оперна постановка спонукати глядачів та митців до діалогу про ідентичність українців?

— Так, звичайно, я абсолютно переконаний у цьому. І от власне я вважаю, що опера «Вишиваний. Король України» одну із функцій виконує якраз таку. Це доводять численні відгуки глядачів, свідченням цього є прекрасні публікації про роль Василя Вишиваного в історичній долі України, котрі, до речі, регулярно виходять у вашій газеті «День».

«ТВОРЧИЙ «ПРОДУКТ», ЩО МОЖЕ БУТИ ЗРОЗУМІЛИМ ЄВРОПЕЙСЬКІЙ АУДИТОРІЇ»

— А чи є у планах вашої творчої команди наміри показати цю оперу не лише в Україні, а й за кордоном? Хоча після прем’єри інколи виникали полярні відгуки — від «браво»(!) до нерозуміння авангардного прочитання історії про Вишиваного. Як думаєте, європейці приймуть нову українську оперу?

— Я вважаю, що музичне мистецтво — це те, що напряму вражає в серце, у підсвідомість, у душу. А якщо це ще й цікаво подано сценічно, то виконує важливу функцію — розкрити по-новому, скажімо, оперне мистецтво.

Ми багато говорили на такі теми в процесі репетицій: чи це для Європи, чи ні, чи зрозуміють, чи не зрозуміють там? Я не можу цього зараз сказати. Поїдемо — тоді й побачимо. Натомість можу хіба що дослухатися до глядачів-колег, які вже бачили нашу виставу, до експертів, котрі більше знаються на сучасній авангардній музиці й на сучасному мистецтві. Вони власне і казали: це саме той творчий «продукт», що може бути зрозумілим європейській аудиторії. Були і такі думки. Хоча я і не вважаю, що для нас цей проєкт такий вже і «незрозумілий».

— Ви доволі прискіпливо готувалися до постановки, багато читали про Вільгельма Габсбурга, який ще в юності захопився Гуцульщиною й почав мріяти про об’єднання етнічних українських земель як окремого князівства під Габсбурзькою короною. Під час Першої світової війни він служив полковником Легіону Українських Січових Стрільців; був одним із співтворців Брест-Литовського мирного договору. Недовго співпрацював із Директорією. На пропозицію полковника Болбочана та інших дієвців розглядався як претендент на українську булаву в разі створення нового Гетьманату...

В цій авангардній опері історія закінчується 1919 роком, а далі Вишиваний уже в Лук’янівській в’язниці, куди потрапляє після викрадення СМЕРШем у 1947-му за звинуваченням у співпраці з ОУН і де після року катувань помирає... Чи не думали разом із письменником, автором лібрето Сергієм Жаданом створити драматичну постановку, наприклад, на сцені вашого Івано-Франківського драмтеатру? Бо особистість Вишиваного варта того, аби про нього дізналися більше людей.

— Поки ні. Мені подобається творчість Сергія Жадана: те, «що» і «як» він робить. Взагалі, певна ідея створити на базі нашого Національного театру свій оригінальний варіант таки існувала. Але я вважаю, що на все є свій час. На сьогодні, дякувати Богу, існує така постановка у Харківській «Схід OPERA», їй треба було дати життя, щоб вистава жила і мала майбутнє.

«ЧЕРЕЗ «ЧЕРВОНІ ЗОНИ» І ЛОКДАУНИ ГРАФІКИ ЗСУВАЮТЬСЯ»

— Ви запросили до Франківська режисера з Молдови із театру Fara Nume («Театр без назви») Міхай Тарна, а чи вистачає у вас бюджетів для постановників із-за кордону та для їхніх проєктів, які завжди не дешеві?

— Міхай Тарну нині живе у Парижі. Насправді це ідея, котра має свою основу, вже є початок. Міхай також є головним режисером театру Teatrul Fara Nume («Театр без назви») у Кишиневі. У нас уже були читки в форматі онлайн, навіть репетиції за твором А. Чехова. Проблему в тому, що ковідні обмеження вчергове втручаються у графік постановки, бо ми хочемо працювати наживо! А чи вистачає коштів? Ми намагаємося домовлятися і вишукувати кошти... Хоча доводиться пояснювати, що Україна має свою специфіку щодо оплати театральної праці. Якщо знаходимо спільну мову, то тоді й починаємо працювати...

— Хто з українських режисерів працюватиме у перспективі на Франківський сцені?

— Вже дано веду перемовини з Іваном Уривським, який нині є режисером-постановником Київського Національного театру імені Івана Франка. Є й інші цікаві творчі ідеї щодо співпраці з талановитими українськими режисерами. Але нині невдячна справа — наперед щось планувати. Через «червоні зони» і локдауни графіки зсуваються, і виходить, що режисери ставлять у себе в театрах, а у нас, на жаль, співпраця переноситься... Це руйнує загальне театральне планування, яке було раніше, яке ми могли собі дозволити до того, як потрапили в драматичну пандемічну ситуацію.

— Цікаві ваші враження про режисерську роботу колеги і соратника Олексія Гнатковського, який поставив у Одесі виставу «Серце навпіл» за творами Марії Матіос, що є берегинею вашого Франківського театрального дому?

— Я щасливий і дуже задоволений, що у нас відбулася така колаборація з Одеським українським театром ім. В. Василька. І що матеріал на основі новел із «Нації» Марії Матіос був поставлений саме в Одесі. Олексій поєднав, на перший погляд, непоєднуване. Важливо, що відбулася спільна цікава робота, що Олексій експериментував. Ми багато працювали разом, але наразі це його «вільне плавання», яке отримало гідні плоди і професійні відзнаки на фестивалях. У нас заплановані на січень обмінні гастролі з одеситами (якщо карантин не посилиться). Думаю, що виставу «Серце навпіл» режисера Олексія Гнатковського за новелами нашої рідної Марії Василівни Матіос згодом побачать глядачі в Івано-Франківську...

«ТЕАТРИ — ЦЕ МИСТЕЦТВО «ЖИВЕ», МИСТЕЦТВО «ТУТ І ЗАРАЗ»

— На вашу думку, які зараз є найсерйозніші виклики часу перед українським театром?

— Напевно, спочатку їх було дуже багато, бо думалося: COVID-19 — страшна недуга, карантинні обмеження, театри закриті, і як жити й працювати у такій ситуації? А сьогодні театри, слава Богу, довели глядачам, що дуже важко без «живого театру», тому що театри — це мистецтво «живе», мистецтво «тут і зараз», яке не замінить жодне телебачення, інтернети, відео— і онлайн-покази... Я думаю, що коли театр пройде теперішню складну ситуацію, то цінність «живого театру» виросте ще в багато разів!

«НА ВИСТАВІ ЛЮДИ ПЛАЧУТЬ, СМІЮТЬСЯ, ОТРИМУЮТЬ ОЧИЩЕННЯ, ЗАРАДИ ЯКОГО ЙДУТЬ ДО ТЕАТРУ»

— Розкажіть про «Гуцульське весілє» — вашу крайню прем’єрну роботу?

— Коли торкаєшся джерела своєї нації, українства, нашої ідентичності — у даному разі гуцульської, а я ж гуцул, то це завжди щось надзвичайно цінне, дуже важливе і таке, що без трепету неможливо сприймати і відтворювати! На перший погляд: ми взяли твори Станіслава Вінценза та етнографічну розвідку Володимира Шухевича й відтворили весільний обряд. До речі, перші репетиції «Гуцульського весілє» ми робили у Красноїллі, де був колись «Гуцульський театр» Гната Хоткевича і куди після навчання у Відні приїхав працювати геніальний Лесь Курбас... Утім творчий процес не спрощено відбувається. Звісно, що ми театралізуємо метод сценічної подачі, умовно кажучи. І це інколи досягає більше цілей, ніж звичайна постановка, тобто є драматична дія. Такий оригінальний спосіб сценічної подачі робить із глядачем дивні й прекрасні речі — на виставі люди плачуть, сміються, отримують очищення, заради якого йдуть до театру! Зрештою, це ритуал, це першоджерело, з котрого і пішов театр. Цінність таких проєктів є надзвичайною. Володимир Шухевич у своїй монографії «Гуцульщина» ретельно зафіксував обрядовість, ось лише перелік усіх етапів весільної церемонії: обзорини, сватанє, заручини, благословінє, проща, запросини, зачінанє, заводини, повниця, дар, віріжінє, вінчєнє, весілє, пропій, сьвітивка, проводини, заводини у комору, пирожини, сьмієни, міни, колачини. Ми відтворюємо «по нотках» те, чого вже не існує, що вже забули навіть ті ж самі гуцули, тобто те, що через століття радянської окупації забулося і змилося, а ми трепетно це повертаємо і показуємо людям автентичну первозданність і магічний символізм, усю красу — в даному разі красу весільного обряду гуцулів... Окреме місце спектаклю — гуцульський автентичний спів (хормейстерка Наталія Байдак, диригент Богдан Ткачук, хореограф Дмитро Лека). У виставі залучений весь колектив нашого театру. Ця постановка є продовженням різдвяної вистави «Коляда та й плєс... Ізпрежди віка...». Продовження історії тієї самої родини. Також у виставі глядачі бачать уже полюблених усіма героїв — Марічку та Юрка у ролях батьків молодого. Ми хотіли показати продовження роду України, української нації й гуцулів як однієї з її складових. Дуже сильної складової, бо вони в горах тримають небо України!