Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб
Іван Огієнко (митрополит Іларіон), митрополит УАПЦ, мовознавець, історик церкви, педагог

Вікторія БIБIК: Батько відчув, що «Біг» — це «тема століття»

У Національній філармонії відбулася світова прем’єра опери Валентина Бібіка, яку чекали майже сорок років!
24 листопада, 2010 - 00:00
КОМПОЗИТОР ВАЛЕНТИН БІБІК / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ СІМ’Ї БІБІК
КОНЦЕРТНЕ ВИКОНАННЯ ОПЕРИ «БІГ»: СОЛІСТИ — АЛЛА РОДІНА (СЕРАФИМА), АНАТОЛІЙ ЮРЧЕНКО (ГОЛУБКОВ), БОРИС ЛОБОДА (ЧИТЕЦЬ), ДИРИГЕНТ РОМАН КОФМАН ТА ЄЛИЗАВЕТА ЛИПИТЮК (ХЛОПЧИК-ТУРОК) / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У її основу Валентин Бібік (1940—2003 рр.) поклав знаменита однойменна п'єса Булгакова. Першу редакцію опери відомий український композитор закінчив 1972 року, а другу — 1984-го. На прем’єру цього твору українські музиканти чекали майже сорок років (!), але Булгаков (за його п’єсою композитор сам написав лібрето) і Бібік, на жаль, у 70 — 80-х у влади були «не в моді». А в 90-ті всім уже було не до опер...

Нічого не змінилося б і сьогодні, якби за справу не взявся Роман Кофман. Диригент не лише провів десятки репетицій і тріумфальне прем’єрне виконання — він за допомогою композитора Олександра Щетинського зробив власну редакцію партитури «Бігу», написав клавір, як режисер придумав ефектне постановочне рішення. І, найголовніше, буквально «закохав» виконавців у музику Валентина Бібіка. У прем’єрі брала участь ціла «армія» музикантів: Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії, камерний хор «Кредо», чоловіча група хору «Аніма», група хлопчиків і юнаків Муніципальної капели ім. Ревуцького та ще два десятки найкращих київських вокалістів. Останні викладалися не як зазвичай, «від арії до арії» (втім, жодних арій в опері Бібіка немає, вона написана співучим речитативом, з украй дбайливим ставленням до тексту Михайла Булгакова), а вели свої партії на межі можливостей — пристрасно, яскраво і по-акторськи переконливо.

Одним із ініціаторів нинішньої постановки, її натхненником і свідком стала молодша дочка Валентина Бібіка — Вікторія, концертуюча піаністка. Ще за життя батька вона фактично стала його особистим секретарем: вела ділове листування, набирала на комп’ютері партитури, виконувала безліч іншої «невидимої» роботи. Сьогодні Вікторія координує сотні виконань творів Валентина Бібіка по всьому світу. І ніхто так, як вона, не в змозі розповісти про те, ким був насправді Валентин Бібік і чому один із візначних його творів — опера «Біг» — йшла до публіки цілих сорок років...

У МУЗИЦІ НЕМАЄ КОРДОНІВ

— Музику батька грали в Києві завжди, з перших написаних ним творів. Не зважаючи на очевидне замовчування, як з боку деяких старших колег, так і властей, його музика все ж проривалася на сцени концертних залів. Завдяки виконавцям, які любили й усіляко відстоювали батькову творчість, — розповіла «Дню» Вікторія БІБІК. — Багато київських прем’єр звучало у виконанні Ігоря Блажкова, який ще на початку 1970-х, записав на фірмі «Мелодія» у Москві авторську платівку батька. У ті ж роки почав грати батькову музику й Роман Кофман. Звучали твори у виконанні Київського камерного хору під керуванням Віктора Іконника, приїжджали з Москви на концерти піаністи Ігор Жуков, Юрій Смирнов. Тісний творчий контакт був у батька з диригентом Георгієм Вазіним, скрипалем Богодаром Которовичем, басом Євгеном Івановим. Із перших же виконань почало складатися своє коло шанувальників серед колег-композиторів і музикознавців. Його друзями стали Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Олена Зінькевич, Марина Черкашина...

Після батькової смерті 2003 року, займаючись організацією виконань його музики по всьому світу, я дуже переживала, що в Україні твори Бібіка добре відомі лише музикантам і слухачам його покоління, а молодь його творчість майже не знає (оскільки в Україні в останні 10—15 років його твори звучали лише іноді).

Приїхавши після тривалої перерви до Києва (2008 р.) з валізою дисків та нот і величезним бажанням змінити ситуацію, я побачила великий інтерес до батькової музики. Лише за останній рік у Києві пройшов цілий ряд концертів із спадщини Валентина Бібіка. Повернення мало відбутися!

— 1994 року, коли Валентин Савович уже був відомим композитором і визнаним педагогом, він все ж покидає рідний Харків і переїжджає до Ленінграда (Санкт-Петербурга). Чому?

— У Харкові ми жили в дуже цікавому середовищі. Фактично, були сусідами видатного музиканта Реѓіни Горовиць, сестри легендарного піаніста Володимира Горовиця. Батько показував їй ті ж «34 прелюдії і фугу». Він спілкувався з багатьма видатними музикантами. Часто й подовгу він бував у Києві, багато разів їздив до Москви, у Ленінграді були друзі. Так сталося, що з середини 1980-х, мене вже не було в Харкові — спочатку виїхала вчитися до Москви, а потім — до Ленінграда. Батько ж залишався у Харкові до 1994 року. Добре пам’ятаю його останній авторський концерт у Харкові, який відбувся 1993 року. Я грала «39 варіацій на тему Dies irae». Вечір пройшов під аншлаг, але батько був абсолютно розгублений. Пішли з життя багато людей похилого віку, тоді ж почалися масові виїзди молодих музикантів. До Києва перебралися композитор Віталій Губаренко та його дружина, музикознавець Марина Черкашина, звужувалося коло спілкування. А в Харкові склалася антитворча атмосфера...Тоді ж постало питання про те, що потрібно виїжджати. Хоча за інших обставин він би навряд чи виїхав. Для нього найважливішими були дві речі — стіл і спокій. У Харкові був налагоджений побут: величезна квартира, завжди відкрита для багатьох музикантів, які приїжджали з Америки, Москви, Пітера... У нас днювали й ночували батькові студенти, багато з яких мені приємно було побачити на прем’єрі опери «Біг». Когось він підтримав, комусь допоміг. Зараз вони підходять, згадують, а у мене сльози навертаються на очі...

Зараз дуже модно бити себе в груди й казати: «Всі виїхали, а я залишився, не виїхав!» Раніше пишалися дисидентством, нині — патріотизмом. Батько обидва свої серйозні переїзди сприймав як якісь зовнішні події. Із Ленінградом у нього були дуже давні зв’язки. Там жили друзі — композитор Борис Тищенко, диригент Олександр Дмитрієв, музикознавець Михайло Бялик, батьків учень композитор Леонід Десятников, піаніст Олег Малов, скрипаль Олександр Юрьєв та багато інших. І коли стало зрозуміло, що переїзд неминучий, батько вибрав Ленінград. Усе налагодилося: робота в консерваторії, спілкування. Адже Ленінград — неймовірно складне місто, це не Москва, куди стікалися люди з усього колишнього Союзу.

Як тільки батько приїхав, Андрій Павлович Петров, що був тоді головою місцевої Спілки композиторів, організував його авторський концерт. Потім відбулося виконання Десятої симфонії у Великій залі Петербурзької філармонії. Звичайно, будь-який переїзд — це переїзд. Але початок петербурзького періоду не став «початком абсолютно нового життя» для батька.

— Що ж тоді змусило його покинути і це місто, переїхавши жити до Ізраїлю?

— Ми всі виїжджали разом: батько, мама, старша сестра і я. У Санкт-Петербурзі батько був дуже завантажений поточною роботою, всі будні в основному займався зі студентами. Постійно розривався телефон, у нього просто не вистачало часу писати музику. Якось до нас приїхав із Ізраїлю учень Олександра Гольденвейзера, піаніст Олександр Волков, на жаль, уже покійний. Батько розповідав йому про своє «насичене» життя, і Волков пообіцяв організувати запрошення до Тель-Авіва, прихопивши із собою деякі записи й ноти. Далі події розвивалися блискавично. Як тільки побачили ноти, одразу ж надійшло запрошення. Ізраїль вважав за честь, аби батько став професором з композиції Тель-Авівського університету. Умови були такі: півроку він раз на тиждень читає лекції на будь-які вибрані ним теми, а наступні півроку — просто пише музику, без необхідності ходити на роботу. Унікальні умови роботи! На ці його лекції з’їжджалися студенти з усього світу. Спочатку він читав їх англійською, а вже через рік перейшов на іврит. Тоді ж батько отримав державну премію, на яку можна було абсолютно спокійно жити, не думаючи про шматок хліба. Його запросили очолити композиторський конкурс, нагородили премією «Композитор року». Його твори звучали по радіо, виконувалися багатьма музикантами, проходили авторські концерти. Нещодавно в одному анонсі я прочитала, що «Бібік — ізраїльський композитор», але це неправильно! Композитори Ізраїлю — це абсолютно окреме середовище. А батько приїхав у цю країну сформованим музикантом. Валентин Бібік — український композитор, який певний час жив у Росії та Ізраїлі. Він завжди підкреслював це і відчував себе саме українським композитором.

— Дивно, наскільки легко, будучи в поважному віці, маестро зміг перейти спочатку на англійську, а потім на іврит!

— Коли Валентин Савович жив у Харкові, потреби у знанні англійської мови не було. Батько володів англійською, але дуже слабо, міг спілкуватися лише на побутовому рівні. Багато хто з тих музикантів, які приїжджали до колишнього СРСР із Заходу, знали російську. А коли я трохи подорослішала, стала, фактично, його секретарем: писала листи, набирала ноти, виконувала мільйон інших доручень. Вже в Ленінграді батько серйозно зайнявся англійською: розширювався круг спілкування, і йому хотілося спілкуватися безпосередньо, без перекладачів. У Ізраїлі буквально протягом року вивчив іврит настільки, що міг читати лекції. Багато хто приходив подивитися на цього дивного професора! Тепер уже складно говорити, але, можливо, коли б не хвороба, батько потім виїхав би читати лекції до Німеччини — в усякому разі, йому цього хотілося. Звідти також було декілька запрошень. На німецьку стипендію батька звали ще в Ленінграді, але потрібно було почекати. А з Ізраїлем все вирішилося дуже швидко.

ОПЕРА «БІГ» — ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ТВІР У ДОРОБКУ БІБІКА

— У яких умовах писалася опера «Біг»?

— У 1960-х багато хто «підпільно» захоплювався творчістю Булгакова, але батько ніколи не гнався за модою. Він сприймав музику, як і людські взаємини, в абсолютно чистому вигляді, без домішок політики, моди... Але я абсолютно не згодна із Сашею Щетинським, що він не розумів, яку антирадянщину написав. Звичайно, він все прекрасно розумів... «Біг» — це символ ХХ століття. Тема «Бігу» хвилювала батька все життя. Він відчув, що це «тема століття». Коли він зацікавився п’єсою, у Москві відбулася його зустріч із Оленою Сергіївною Булгаковою. Потім від неї прийшов лист-благословення на створення цієї опери. Партитура була закінчена 1972 року і тут же показана в МАЛЕГОТі — театрі, в який могли «проскочити» ті твори, які в інших театрах, поза сумнівом, були б заборонені. Тоді ж, у Ленінграді, вони з мамою єдиний раз проспівали всю оперу повністю — мама всі жіночі партії, батько — всі чоловічі. Після цього батько втратив голос, тиждень не міг розмовляти. Опера була прийнята до постановки, головним диригентом якої повинен був стати Олександр Сергійович Дмитрієв. Але потім прийшла телеграма від тодішніх партійних властей, в якій повідомлялося, що в місті, що носить ім’я вождя революції, не може звучати музика на тему про білогвардійців.

— А як складалася подальша історія опери?

— Коли спектакль у Ленінграді заборонили, батько був у відчаї, але скандалу не хотів. Потім був ще ряд заборон: у Києві, в Харкові. Зневірившись поставити оперу в театрі, батько показував окремі сцени, картини колегам-композиторам, виконавцям у Москві, Петербурзі, Києві. Після прем’єри до мене підійшла музикознавець Олена Сергіївна Зінькевич і говорить: «Адже я пам’ятаю цю музику!» Те ж саме сказала Марина Романівна Черкашина та багато інших. У якийсь момент батько остаточно втратив надію, і партитура надовго залишилася у письмовому столі. Постановку можна було здійснити в 1990-х в Маріїнському театрі, коли батько познайомився з Валерієм Гергієвим, але тоді писалися нові твори, і життя, звичайно, крутилося довкола них, проблема «Бігу» відійшла на другий план... Почути за життя виконання своєї опери батьку так і не пощастило.

— Ви обговорювали варіанти сценічного вирішення цього, скажемо прямо, не зовсім концертного виконання?

— З великою пересторогою ставлюся до всього, що може відвернути слухача від самої музики. Зараз багато хто захоплюється «театралізацією» виконань. Я ж гадаю, що музика набагато багатша й глибша за будь-яке супутнє дійство. Але «Біг» написаний батьком як опера! Це було рішення Кофмана: внести до традиційного концертного виконання елементи театральної постановки. Зроблено це було з великою чуйністю, з художнім смаком і мірою, властивими лише істинно видатним музикантам.

— У цьому випадку Кофман поставив себе на місце слухача. Без «підказок» дуже важко було б відразу запам’ятати, хто є хто з двох десятків вокалістів, вишикуваних на авансцені. Театралізація допомагала не загубитися впродовж чотирьох годин у непростому сюжеті та музичній партитурі.

— Мені складно судити, чи ставив Роман Ісаакович себе на місце публіки, чи просто відштовхувався від музики. Гадаю, на сцені завжди потрібно робити лише те, що написано в партитурі, як замислював композитор. Не опера повинна йти до публіки, а публіка до опери — це правильніше.

— В опері дуже багато яскравих знахідок у побудові музичної тканини, у співвідношеннях і нашаруваннях стильових пластів — змішуванні православної і орієнтальної музики, джазу. Всі вокальні репліки прослуховуються (єдиний дует — у фіналі), яскраве враження справляють виходи на монологи a capella. Перепади від «пристрастей людських» із коханням, голодом, зрадою до «відспівуючих» хорових інтерлюдій... І тут виникає запитання: як ставився Валентин Бібік до релігії?

— Хори, що завершували кожну картину опери, побудовані на православних молитвах. Батько виховувався на цій культурі. Молитви були для нього не «фактами культури», а чимось дуже особистим, зверненням до Бога через музику. В опері православні росіяни раптом потрапляють у зовсім інший світ, чуже середовище. Для них — це кінець світу! Але і той, їхній світ, теж зруйнований, повертатися нікуди! «Куди ти побіжиш, Григорію Лук’яновичу? Адже бігти тобі нікуди...» Адже ми всі в ХХ столітті пережили цей стан. Звичайно, 1917-й і 1991-й роки не можна навіть порівнювати, але впала країна, і ми всі опинилися в новій реальності. Так, світ став більш відкритим, ми стали більше їздити, спілкуватися, але факт залишається фактом — країни, в якій ми народилися, немає. «Біг» — символ ХХ століття ще й тому, бо показує обставини, за яких людина залишається наодинці із собою, коли схопитися, зачепитися немає за що. Кожен виживає, як може...

— Чи є надія, що в Києві опера прозвучить не лише у концертному виконанні, а й на театральній сцені?

— Абсолютно впевнена, що «Біг» буде поставлений у Києві. Питання лише в тому, коли це станеться. Будь-що, з мого боку буде зроблено все можливе, аби наблизити цей час. Мені хотілося б, аби саме в Києві знаходився центр вивчення музики Валентина Бібіка. У цьому сенсі світова прем’єра опери «Біг» — знакова, поворотна подія у знайомстві України із творчістю батька.

— Один із пунктів ваших планів — видання збірки спогадів. Якою вона буде?

— Я вже зібрала дуже багато матеріалів, частина спогадів ще пишуться. Про видання можна буде говорити не раніше, ніж через рік-півтора. Не хотілося б публікувати їх у вигляді традиційної збірки. Можливо, там же опублікую листи, щось сама розповім...

— Які важливі виконання повинні відбутися найближчим часом?

— Зараз я виїжджаю на фестиваль «Московська осінь», де щороку, за рідкісним виключенням, грають твори Бібіка. Цього року дивовижний кларнетист Євген Петров представить його сонату для кларнета «Знаки» — один із останніх творів. Прем’єра твору відбулася у виконанні Девіда Грешема, професора Juilliard School у Нью-Йорку, на фестивалі в Лінкольн-центрі. Дуже хочу, аби цей твір прозвучав і в Києві — з київським кларнетистом Олексієм Бойком ми на зв’язку. У Новосибірську (у січні) має відбутися світова прем’єра Другого альтового концерту у виконанні оркестру Теодора Курентзіса і блискучого соліста Максима Рисанова, що зараз живе у Лондоні. Навесні очікується прем’єра в Петербурзі Третього скрипкового концерту. Наполягла на тому, щоб її грав Дмитро Ткаченко. Планів дуже багато...

Юлія БЕНТЯ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments